ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание-> Частина І. Історія Стародавньої філософії

Історія філософії

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Перехід до філософського знання. Конфуцій і Лао–цзи

Перехід від міфу до філософського знання в Китаї відбувається в загадковому творі «І цзин», де перед нами постає графічне зображення дійсності у формі гексаграм, і разом з ним дано їх філо­софське тлумачення. Книга «І цзин» («Книга перемін») демонструє розви­ток уявлень про світле («ян») та темне («інь») начало, що виникли ще в мі­фічній свідомості. Характерно, що в цій книзі і діалектичні матеріалісти, і діалектичні ідеалісти знаходять свої витоки. Справа в тому, що «ефірна» взаємодія «ці», у якій з'єднані «інь яо»(темне начало) та «ян яо»(світле на­чало), одними сприймається як матерія (матерія не зводиться до речовини), іншими – як дух (розум). Діалектика є розвитком тієї взаємодії, і цей розви­ток має певний цикл, котрий складається із 64 варіантів. Ми не будемо ма­лювати і описувати гексаграми, які дуже важко пояснити. Одним з най­більш змістовних і цікавих досліджень цієї праці є монографія Ю.К.Шуць­кого «Китайская классическая книга перемен».

Але для виникнення філософії недостатньо було існування одного лише архетипу в свідомості. Потрібен був ще сумнів або відчай, неспромо­жність задовольнитися містикою в реальному житті. І такий сумнів у Китаї в V сторіччі до н.е. був. Він стосувався більше не природничого знання, а соціального незнання. Найбільший вплив на долю китайського народу, як вже говорилося, мали дві особистості: Лао–цзи (засновник даосизму) та Конфуцій. Ми переходимо до розгляду їхніх філософських вчень.

Достовірних свідоцтв про життя Лао–цзи історія не зберегла. Ми мо­жемо створити собі лише певну уяву про його образ на підставі короткого біографічного нарису, котрий пропонує намСима Цянь у своїх «Історичних записках». Він називає мудреця уродженцем царства Чу і сповіщає про ньо­го, що звали його Лі Ер (Лао–цзи – це прізвисько, яке означає,«Старе немо­вля»), що був він службовцем–охоронцем державних архівів у царстві Чжоу і саме там зустрівся з видатним філософом Конфуцієм.

Однак життя при чжоуському дворі було для Лао–цзи тягарем, тому він вирішив піти у відставку і помандрувати. На чорному буйволі він ви­рушив на захід крізь гірський прохід Ханьгу. Спостерігач однієї з прикор­донних застав зупинив філософа і сказав, що він не може покинути царст­во, не залишивши свого вчення. Лао–цзи виконав його прохання, створи­вши філософський трактат у п'ять тисяч ієрогліфів, який був відповіддю Конфуцію. Куди далі пішов мудрець–філософ і як скінчилося його життя – ніхто не знає.

Конфуцій справедливо вважається першим філософом Китаю. Ві­домо, що він жив у 551–479 pp. до н.е., але достовірних свідоцтв про його

47

Історія філософії

життя майже не існує. Існують лише перекази, які залишилися в пам'яті народу і перетворилися на легенду про незвичайну за своєю мудрістю людину. Його справжнім ім'ям було Кун Цю, яке потім змінилося на Кун Фу–цзи, що означало «Вельмишановний Вчитель Кун». Лише у XVII сто­річчі європейські місіонери, латинізувавши його ім'я, стали спрощено називати мудреця Конфуцієм.

Конфуцій посіяв у Китаї зерна того вчення, котре згодом отримало назву конфуціанство, перетворилося на релігію і формувало свідомість китайського народу на протязі двох тисячоліть. Славу першого філософа принесло Конфуцію те, що він мав дуже багато учнів. За свідоцтвами, ще за його життя у нього було близько 3000 учнів. Викладав свою філософію Конфуцій в усній формі. Найбільш близькі до вчителя учні зберегли сві­доцтва про образ його життя і склали збірник афоризмів, який увійшов в історію філософії під назвою «Лунь юй» («Бесіди та вимови»).

Про Конфуція розповідають таку легенду. Народився він у печері на схилі Грязевої гори, у князівстві Лу на сході Китаю. Родина належала до давнього аристократичного роду. Конфуцій народився, коли його бать­кові було 70 років, і вже у 3 роки залишився без батька. У 17 років у нього не стало і матері. Родина була велика: крім нього було 9 дівчаток і хло–пець–інвалід. Конфуцій виділявся своїм ростом (1,91 м), і кажуть, що у нього була незвичайної форми голова («бугром»). У 19 років Конфуцій оженився. З 30 років і до 66 мандрував, проповідуючи своє вчення. Його останніми словами було питання: «Хто після моєї смерті візьме на себе труд бути продовжувачем мого вчення?» Учні поховали Конфуція там, де він обрав собі місце сам: на березі невеликої річки, у тіні шляхетних ки­парисів, а епітафія на могилі філософа така: «Самий святий, обдарований талантом передбачати мудрець Конфуцій – місце заспокоєння його духу».

Учні пригадують, що сам Конфуцій про себе говорив так: «У п'ятнадцять років я повернув свої думки до навчання. У тридцять я отри­мав самостійність. У сорок років я звільнився від сумнівів. У п'ятдесят років я пізнав волю неба. У шістдесят навчився відрізняти правду від бре­хні. У сімдесят років я став слідувати бажанням мого серця і жодного разу не порушив ритуалу».

Дуже показовим фактом, який підтверджує значущість філософа для китайського народу, є те, що у 555 році був виданий наказ імператора про побудову у кожному китайському місті храму на честь Конфуція і про необхідність проведення регулярних жертвопринесень у тих храмах. Пра­цю «Лунь Юй» китайці вивчали напам'ять з дитинства. Взагалі її не мож­на віднести до філософської праці. Це лише книга спогадів. Проте ті афо–

48

Частина І. Історія Стародавньої філософії

ризми, котрі викладаються в ній, викликають певне враження, і на їх під­ставі можна зробити деякі висновки про його філософське вчення.

Головна думка, яка турбує філософа – знайти засіб приборкати сти­хійний норов народу і примирити його з імператором, у решті–решт –сформувати шляхетну людину Шен–жень. Жень звичайно перекладають як «любов до людини», «людяність», «гуманність». І треба сказати, що Конфуцій знайшов власний засіб.

Його філософське вчення можна образно назвати «атакою на сер­це». Він вважав, що керувати народом за допомогою законів та насилля не результативно. «Якщо керувати народом засобом законів і наведення по­рядку за допомогою покарання, народ буде прагнути ухилятися від (пока­рання) і не буде відчувати сорому»1. Для того, щоб сформувати в серці людини сором, необхідно заповнити це серце знанням про абсолютне знання «Дао». «Дао» Конфуцій визначає, як знання про норми поведінки, головною з яких є доброчинність. Людина, котра знає доброчинність мо­же бути названа шляхетним мужем.

Що ж таке доброчинність за Конфуцієм? Якщо розуміти під «доб­рочинністю» Конфуція обов'язок, це не буде помилкою. Це знаходить своє підтвердження в афоризмі: «Шляхетний муж знає тільки обов'язок, низька людина знає лише вигоду». Зміст «Дао», знання про обов'язок, або знання про совість, складається за Конфуцієм з таких основних положень: взаємність, міра та людяність (любов до людей). Взаємність означає умо­ву жити в злагоді з самим собою : «Те, що я не хочу, щоб робили мені, я не хочу робити іншим»2. Міра – це знання про «золоту середину» як най­вищий принцип. Золота середина – це в цілому правильний шлях, дао, мудрість, вміння бути обережним, адже «обережна людина рідко помиля­ється». Любов до людей та її значення Конфуцій описує так: «Там, де царствує любов до людини, благо. Тому коли хтось поселяється там, де не має любові до людини, хіба він мудрий?.. Людина, що не володіє лю­бов'ю до людини, не може довго жити в умовах бідності, не може вона жити і в умовах радості. Любов до людини людині приносить заспокоє­ність. Мудрій людині любов до людини на користь. Той, хто відверто пра­гне до того, щоб любити людину, ніколи не скоїть зла... Доброчинна лю­дина ніколи не залишається самотньою, у неї обов'язково з'явиться лю­дина близька за духом»3.

Навчитися бути доброчинною і навчитися любові до людини можна у предків, тому треба виконувати все, що вони говорять. Треба знати муд–

1 Див.: Лунь Юй // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – Т. 1. – С. 143.

2 Там само. – С. 150.

3 Там само. – С. 147.

49

Історія філософії

рість своїх предків і виконувати ритуали («лі»). Лі включало широке коло традиційних правил, котрі він почерпнув з історичної літератури, з «У–цзи» («п'ятикнижжя»), переробивши його. Однією з головних книг цього п'ятикнижжя Конфуцій вважав книгу «Лі цзи» («Книгу обрядів», «Книгу ритуалів»), котра стала викладом його поглядів з питань ритуалу, моралі, філософії. За допомогою цієї книги, на його думку, можна отримати знання з науки про любов до людини. Адже шанування без ритуалу приведе до метушні; обережність без ритуалу приведе до боязливості; сміливість без ритуалу приведе до смути; прямота без ритуалу приведе до брутальності.

Творча спадщина Конфуція у її відношенні до минулого отримала назву, за його ж крилатим висловом, «виправлення імен». Він говорив: «Треба починати з виправлення імен. Якщо імена не вірні, то слова не мають підґрунтя. Якщо слова не мають підґрунтя, то й справи не здійс­нюються. Якщо справи не здійснюються, то ритуал та музика не процві­тають. Якщо ритуал та музика не процвітають, кара не застосовується на­лежним чином. Якщо кара не застосовується належним чином, народ не знає, як себе поводити... В словах шляхетного мужа не повинно бути ні­чого не вірного»1. Таким чином, знання про вміння виконувати ритуал є разом з тим знанням про «Дао», знанням, що формує шляхетного мужа.

Одночасно Конфуцій вчив про велике (абсолютне) знання, яке од­ним дається з народженням, іншим – завдяки навчанню. «Я відношусь до тих, хто не народився зі знанням, – говорив він. – Я отримав їх завдяки любові до давнини і наполегливості у навчанні». У результаті отримання тих знань людина набуває такі риси, як любов до імператора, любов до батьків, любов до вищих посадових осіб. Вона вчиться бути слухняним та вірним слугою. Не випадково філософська школа Конфуція отримала на­зву «школа людей, які служать». Отже, вчення Конфуція про те, що на­вчитися може кожна людина, а не лише тільки імператор, спонукало до роздумів. Конфуцій сам намагався бути прикладом у цьому.

Ось такого вчителя побачив перед собою Лао–цзи, і спілкування з ним привело до виникнення книги «Дао де цзин». Цей невеличкий трак­тат, котрий залишив після себе Лао–цзи, складається з двох частин і 81 параграфа. Важко сказати про те, що цей твір має системну форму викла­ду; перше знайомство з ним залишає читача у непорозумінні. Лише зго­дом вимальовується образ думки його автора.

Лао–цзи намагається вирішити два головних питання: що є «Дао» і хто такий наймудріший. Тільки їх розв'язання дасть можливість знайти вірний образ поведінки людини, народу, імператору.

'Лунь Юй.–С. 162.

50

Частина І. Історія Стародавньої філософії'

Керуючою силою поведінки для Лао–цзи є не воля Неба, а воля, кот­ра керує і Небом, і Землею, і імператором, і народом. Лао–цзи називає її, як і Конфуцій, «Дао». Однак, якщо за Конфуцієм «Дао» визначається як со­вість, то Лао–цзи вже в § 1 сповіщає, що існують різні форми Дао: Дао, що не має імені і Дао, що має ім'я. І те, і інше Дао – важливі, «перехід від одно­го до іншого – двері до дивного»1. Можливо, тут вже і висловлене те осно­вне, що потім розгортається у всьому творі. Справа в тому, що автор нама­гається довести тотожність існування і сутності знання людини, і прихо­дить до висновку, що про сутність ми не можемо нічого сказати, тому що як тільки ми скажемо, назвемо її, вона перетвориться лише в те, що існує, тобто у визначене Дао, а останнє завжди буде не повним знанням, а лише знанням однієї з протилежностей. «Коли у Піднебессі дізнаються, що пре­красне є прекрасним, з'являється і потворне», – пише він у § 2. А якщо так, то ми не можемо абсолютизувати ніяку з форм існуючого Дао, ми повинні лише знати, що воно перейде у свою протилежність, і ми нічого не можемо зробити з тією «долею». Це перетворення – вічне. Все, що залишається наймудрішому, котрий пізнав цей перехід – нічого не діяти. У цьому неді–янні, власне, і полягає його мудрість.

Пізнання переходу Лао–цзи називає «Де». «Керувати, не вважаючи себе властителем – ось що має назву найглибшого де». На відміну від Конфуція, він вважає, що «треба зробити своє серце виключно безприст­расним, твердо зберігати спокій, і тоді усі речі будуть змінюватися самі собою, а нам лише залишиться споглядати їх повернення. У світі – безліч різноманітних речей, але всі вони повертаються до свого начала». Якщо людина навчається і отримує якесь знання, вона схоплює лише одну з крайнощів і абсолютизує її. Звідси мудрець робить дуже незвичний ви­сновок: він вважає, що усі смути у державі походять від освіченості лю­дей, і тому заради їх припинення треба, щоб люди перестали навчатися: «Якщо не шанувати мудреців, то в народі не буде ворожнечі...»2. Він не­гативно ставиться до конфуціанської ідеї гуманності, вважаючи, що вона виникла на підставі нехтування непізнанним Дао. «Коли усунули велике дао, з'явились «любов до людини» та «справедливість» (тут маються на увазі лише їх поняття). Коли з'явилося мудрування, з'явилося і лицемірс­тво»3. У такому ключі викладений увесь твір Лао–цзи. Врешті решт, у нього вимальовується такий образ держави: «Нехай держава буде малень­кою, а населення – нечисленним. Нехай народ знову починає плести вуз–

Див.: Дао де цзин // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – Т. 1. –С. 115.

2 Дао де цзин. – С. 117.

3 Там само. – С. 120.

51

Історія філософії

лики і використовувати їх замість письма. Нехай його їжа буде смачною, а одяг гарним, хатини зручними, а життя радісним».

Щоправда, у § 42 знаходимо здогадку про те, чим все ж таки є велике Дао. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три на­роджує всі істоти. Всі істоти носять у собі інь та ян і створюють гармонію». Нам ніколи не зрозуміти те, що саме мав на увазі Лао–цзи. Ми лише відчу­ваємо його тугу за міфічним образом «інь–ян–ці», і бачимо, що він намага­ється показати неспроможність висловити це за допомогою мови.

Таким чином, якщо Конфуцій, визначаючи Дао як першопринцип класичної китайської філософії, ототожнює його з совістю, то Лао–цзи, навпаки, ні з чим його не ототожнює, а намагається довести його самови–черпаність і саморозвиток. Не треба забувати, що Конфуцій радиться з першопредками, а Лао–цзи – з тією таємницею, котру взагалі на його дум­ку визначити не можна.

«Золотий вік філософствування» тривав у Китаї з V по II сторіччя до н.е., і за цей час перед нами з'являється ціла галерея образів філософу­ючих мудреців з властивими кожному особливими філософськими риса­ми. Серед них Мо–цзи, Ян Чжу, Цзоу Янь, Чжуан–цзи та інші. Але жоден з них не зміг затьмарити славу та заступити вплив Конфуція та Лоа–цзи.

 

14