ГоловнаЗворотній зв'язок

Категорії

Главная->Філософія->Содержание->Філософія Геракліта з Ефесу

Історія філософії

Філософія Геракліта з Ефесу

(Ефеського)

Розквіт життя Геракліта (бл. 544–480)

припадає на час, коли на Близькому Сході, що межував з Іонійським грець–

ким узбережжям панували перси. Гера–кліт походив з аристократичного ефесь­кого роду Кодритів. Він мусив був взяти у спадщину посаду архонта–басилевса, але відмовився на користь свого брата. Наприкінці життя він навіть відмовився і від участі у політичному житті полісу.

Цілісних творів Геракліта насьогодні дослідники не мають. Відомо, що йому належав твір під загальною назвою «Про природу», яка поділя­лась на три частини: «Про Всесвіт», «Про державу», «Про божество».

Власне творів Геракліта ми не маємо – не дійшли цілісні тексти. Із різних джерел збереглося і засвідчено понад сто фрагментів і уривків (126 дійсних і 15 сумнівних). Існують припущення, що філософ не мав цілісно­го твору, а лише певні записані висловлювання. Однак пізніші філософи і доксографи наполягають на існуванні саме книг із вже згадуваними на­звами (А. Т., С. 15).

Виклад змісту творчості Геракліта більшість дослідників безумовно розпочинають зі з'ясування особливостей стилю філософа. Наведемо ха­рактерні його риси, які певною мірою узагальнюють всі наявні пропозиції дослідників спадщини:

Фрагменти книг Геракліта вирізняються оригінальністю змісту, сти­слості викладу, цілком імовірно – у образній і афористичній формі. Саме звідси намагаються виводити причини складного усвідомлення читачами творів, а відтак – «темноти» філософічності Геракліта (певні життєві і сус­пільні обставини спонукали до розвитку песимістичного сприйняття філо­софом життєвих подій. Давні також називали Геракліта «Плачущим»).

Пояснення «темноти» стилю Геракліта тісно пов'язане не лише з формою викладу, але й зі змістом. Філософ, намагаючись словесно від­творити осяжну йому істину, користувався поєднанням суперечливих, протилежних за значенням понять. Цим прийомом він мав намір відбити суперечливу сутність вже самих речей, предметів об'єктивного світу.

Стиль, яким послуговувався Геракліт, і який мав своєрідний характер урочистості, називається «ієратичним» (стиль жерців і релігійних діячів).

За логіко–філологічними особливостями стиль філософа визначають як «антитетичний», коли різко протиставляються окремі слова і речення.

Безумовною причиною «темноти» стилю визначають також особ­ливості світогляду філософа, його особистісні риси.

За визначенням Арістотеля Геракліт належав до так званих перших «філософів природи» – натурфілософів, чи «фісіологів». Зрозуміло, що питання натурфілософії складають серцеву ланку у спадщині філософа.

67

Історія філософії

Натурфілософія Геракліта є багато в чому розвитком ідей мілетців. Однак про жодне наслідування не може й бути мови – ми маємо справу з цілком самостійним філософським явищем. Найістотнішим єднальним чин­ником мілетців з Гераклітом є натуралістичний принцип пояснення явищ дійсності із стихійного матеріального начала – води, алейрона, повітря, во­гню. Однак у Геракліта ми вже спостерігаємо переважання рис «філософа –товариша мудрості», а не вченого природодослідника На перший план у мислителя виступає не лічба, не вимірювання, не геометрія, не універсальне ремесло, а дослідження розумових здібностей, космосу, закону.

Таким стихійним матеріальним космотворчим елементом у Герак­літа постає Вогонь, суперечлива у собі сутність, постійно мінливе і плин­не власними проявами першоначало. Розглядаючи першоначало філософ слідує думки про вічність (у зазначеному раніше контексті) як матерії, так і руху. Саме таким чином він намагається поєднати незмінну цілісність природної єдності з позірною всезагальною змінністю та рухомістю. Для чинника такої всезагальної змінності і вічної матерії Геракліт намагається знайти діалектичне пояснення.

Космос у цілому і все, що перебуває у ньому філософ оголошує ви­дозміною першовогню, наслідком його згущення та розрідження (спільний з мілетцями засіб пояснення поставання речей): «Цей космос, той самий для всіх, ніхто ані з богів, ані з людей не створив, а вічно був, є й буде вогонь вічно живий, що спалахує мірою та мірою згасає» (А. Т., С. 62, Ф–30).

«Вогонь» переходить у протилежні стихії. Саме він є речовинним носієм всезагальної плинності та змін. Його «життям» є згорання, згасання, поступове перетворення на повітря, воду, землю (попіл). Однак ці елементи є виключно мертвими стихіями щодо першовогню, їхнє життя визначається лише переходом у власну протилежність: «1) Вогонь живе землі смертю, й повітря живе вогню смертю, земля – води; 2) Вогню смерть – повітря наро­дження, й повітря смерть – води народження; 3) Із землі вода народжується та з повітря – вогонь і навпаки» (А. Т., С. 98, Ф–76).

Загорання (розрідження) вогню є його життям. Це означає «шлях вгору», і разом з тим загибель всіх речей. «Шлях вниз» є «вмиранням», чи затуханням вогню, що призводить до виникнення речей. Ці процеси – за­горання і затухання (згасання) – відбуваються одночасно й циклічно, у постійних «мірах»: «Шлях вгору – вниз той самий» (А. Т., С. 89, Ф–60). Такий взаємоперехід вогню у багатоманітність одиничних речей постає суперечливою єдністю: «На вогонь вимінюється усе, і вогонь – на усе, як на золото товари, і на товари золото» (А. Т., С. 108, Ф–90); «Обертання вогню: спершу море, а ж море – навпіл земля, навпіл – престер ... <земля> розпливається в море, а море розпливається згідно з тим самим логосом, що й спочатку мало, поки не стало землею»(А. Т., С. 66, Ф–31).

68

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Згідно з основними якостями вогню Геракліт визначає і основні ді­алектичні стосунки першоначала «вогню» до власних виявів:

Виникнення Космосу (виникнення речей) є «недоліком» (нуждою) вогню; загибель Космосу (світова пожежа) є надлишком і достатком;

Геракліт вчить, що обертання подій виникнення та загибелі Космо­су, яке увінчується світовою пожежею, відбувається що 10800 років.

Таке обертання подій позбавлене чинника розвитку (прогресу), піс­ля мірної пожежі настає новий Космос, який цілком відтворює у часі по­передній. Це зумовлюється визнанням Гераклітом відсутності цілеспря–мовуючої мети, цілі вдосконалення – байдужий, дотичний до людини ко­смічний колообіг повторюється поза всякої мети: «Вічність – дитина, що бавиться, граючи у пессею: царство дитини». («Пессея – гра, що нагаду­вала шахи або шашки, коли по дошці пересували камінці або кістки»; А. Т., С. 83, Ф–52);

Як і у Анаксімандра, боги у Геракліта не мають жодних стосунків і впливу на космотворчий процес загорання та згасання вогню;

Люди мають хибні – мітологічні, уяви щодо виникнення світу і йо­го існування.

Водночас з фісіологічною спрямованістю вчення, Геракліт надає вогню життєдайної сили, яка більше нагадує креативну духовну власти­вість. Вогонь насичує «душею» всі речі, які виникають з вогню, таким чином, що суцільно весь Космос постає як одушевлена дійсність: «Якби Сонця не було, незважаючи на інші зорі, була б ніч» (А. Т., С. 115, Ф–99). Саме в цій композиції змістів Геракліт уподоблює Сонце з Логосом (Сло­вом), вчення про яке має таке ж істотне значення для його філософії, як і вчення про вогонь. Більшість дослідників згоджуються на тому, що саме Геракліт застосував це слово у якості філософського терміну.

А. Тихолаз, з посиланням на В. Гагрі, наводить таку низку значень напрочуд полісемантичного давньогрецького слова «ЛогоС», яке мало застосування за часів Геракліта: «1) щось вимовлене, висловлене; 2) ідея, або сенс, зміст; 3) точка зору, гадка, те, що мають на увазі, «у голові»; 4) підстава («на якій підставі»); 5) суть, реальний смисл; 6) міра; 7) спів­відношення, пропорція; 8) загальний принцип або правило; 9) розумова здатність; 10) сутність чого–небудь...» (А. Т., С. 35). Тим чи іншим чином ці значення наявні у інтерпретаціях фрагментів Геракліта

За загальним визначенням, Логос – це незнищенний, незмінний за­кон, закономірність, або ж міра мінливості і мінливих речей. Саме він ви­значає відношення вогню до власних видозмін та станів. І якщо вогонь варто визнавати за стихію світової єдності, то свідчить нам за це Логос: «Не до мене, але до логосу прислухаючись, мудро визнати, що все єдине». (А. Т., С. 80, Ф–50).

69

Історія філософії

Цій єдності логос сповіщає не лише форму закону, визначеності, але й справедливості світу вогню. Він діє як впорядковуюча мудра сила, подібна філософському божеству, якому вже підкоряється весь попере­дній пантеон мітологічних богів: «Сонце не перейде належної міри, бо Ерінії, Правди (Діке) помічниці, відшукають» (А. Т., С. 112, Ф–94).

Геракліт у різних фрагментах дає часом відмінні риси логоса, але з огляду на зазначену полісемантику значення, всі відмінні риси стають лише доповненнями до цілісної уяви філософа про характер світового закону. Логос є прихованим, не очевидним законом, який править світом. Він прихований не лише у позірних відчуттєвих явищах, але й для розуму людей та їхньої душі: «Цього логосу, що існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані спершу почувши; бо хоча усе відбувається згі­дно з цим логосом, вони скидаються на несвідомих того, навіть стикаю­чись з такими словами й ділами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа мається А щодо інших людей, то вони не усвідомлюють того, що чинять наяву, так само, як бачене уві сні забувають» (А. Т., С. 43, Ф–1); «Меж душі не відшукаєш, хоч би яким шляхом ти йшов: такий глибокий логос має» (А. Т., С. 78, Ф–45).

Ще один, але вже теологічний аспект логосу знаходимо у фрагмен­ті, у якому сув'язно Геракліт висловлюється і про божество–досконалість, і про вогонь–єдність, і про логос–закон, відмінний від всіх речей, але спо­ріднений з ними тим, що ними керує: «Одне, єдине мудре не бажає й ба­жає зватися Зевсовим йменням» (А. Т., С. 69, Ф–32).

І у вченні про вогонь, і у вченні про Логос Геракліта потужною ос­новою постають діалектичні мотиви. Все ж варто зазначити, що питання діалектики у творчості Геракліта часом витлумачуються без огляду на історичні завдання самого філософа. Багато в чому цьому посприяв саме «темний» стиль філософа, але й накладання суто філологічних дослідів Геракліта та їх наслідків на дійсність призвели до зайвої онтологізації йо­го висловлювань.

Думка щодо всезагальності руху і зміни тісно пов'язана у Геракліта з антитетичним розумінням самого процесу руху. Філософ стверджує, що із спостереження руху і суцільної мінливості всіх речей слідує суперечливий характер їх існування, який єдино можливо висловити шляхом протистав­лення понять, які відповідають протилежним станам. Відтак, слід водночас твердити, що, по–перше, існування предмета визначається його рухомістю, і, по–друге, той самий предмет не існує в певній мірі, оскільки він постійно зазнає змін. Такими позірними носіями плинності Геракліт називає рух і зміну, виникнення та знищення, зміну речей та поколінь людей.

70

Частина І. Історія Стародавньої філософії

У постійній зміні протилежностями перебуває все, що підпадає під визначення «смертної істоти». Протилежності начебто обмінюються в процесі виникнення та знищення, наближення та віддалення, розсіювання та скупчення. Обмін протилежностями відбувається навіть на рівні кос–мотворчих начал – Вогню та Логосу: «До тих самих річок неможливо увійти двічі [за Гераклітом; та неможливо двічі торкнутися смертної істо­ти в тому самому стані, проте раптовість та швидкість змін] розпорошує та знову збирає (а краще сказати не знову і не після, але водночас утворю­ється та меншає) й наближається та віддаляється» (А. Т., С. І09, Ф–91).

Для Геракліта істота речей рухлива, сутність буття дієва. Все, що рухоме – живе; все, що живе – рухоме. Спокій не є істотною властивістю. Відсутність руху властива лише неживому, мертвому: «Народившись, прагнуть жити, щоб мати смерть, а точніше – супокій, та дітей по собі лишають, щоб смерть народилася» (А. Т., С. 58, Ф–20); «Смерть – усе, що по пробудженні бачимо, усе, що уві сні – сон» (А. Т., С. 58, Ф–21).

Все живе може перебувати лише у відносному спокої. Пара проти­лежностей руху та спокою визначають пару протилежностей вічного живо­го (дивним чином незмінного, ненародженого, постійного) руху та змінного смертного світу речей. Саме ці космічні протилежності утворюють найча–рівнішу гармонію, позбавлену дисонансу та негативної руйнації: «Вороже примирюється, та з розбіжних – найчарівніша гармонія» (А. Т., С. 47, Ф–8). Подібних прикладів, які розкривають суперечливу істоту космосу, навіть у фрагментарній спадщині Геракліта існує багато: «Сполучення: ціле й неці­ле, узлагоджене – розбіжне, й з усього – одне, та з одного – все» (А. Т., С. 49, Ф–12); або зразок найпоетичнішого вияву суперечливої природи бут­тя – «Вони не розуміють, яким чином ворожуюче узгоджується: обернена гармонія, як у лука та ліри» (А. Т., С. 81, Ф–51). Виявлення, усвідомлення суперечливої природи речей є справою пізнання як філософської діяльності.

Геракліт – один з перших давньогрецьких філософів, хто почав роз­глядати питання пізнання як основоположне завдання філософа та філосо­фії. Він чітко наголошує на труднощах, які супроводжують людину у пі­знанні, підкреслює невичерпність предмета вивчення: «Більшість не розу­міє того, з чим стикається, навіть навчившись, а проте, щось гадає» (А. Т., С. 56, Ф–17). Завдання філософського пізнання істоти речей полягає у ви­значенні істинності певного шляху пізнання. Просте додавання та збирання знань не може забезпечити саме досягнення істини: «Багато знати мусять мужі–філософи» (А. Т., С. 71, Ф–35), проте – «Багатознавство розумові не навчає: бо ж було б навчило Гесіода й Піфагора, та Ксенофана з Гекатеєм» (А. Т., С. 74, Ф–40). Таким чином, багатознавство не стає тотожним розумовій спроможності до пізнання, це є своєрідним типом ставлення до дійсності.

71

Історія філософії

Розумування є чимось відмінним від синкретичного світосприйнят­тя, яке ґрунтується виключно на відчуттєвості. Джерелом такого розуму­вання стає не природна стихія чи мітологічне божество, а Логос, який є спільним для всіх, проте не очевидним законом впорядкування та мис­лення. Відчуттєве знання Геракліт визначає як недостатнє, обтяжене важ­кими щодо вогню–душі стихіями: «Погані свідки очі та вуха для людей, що мають варварські душі» (А. Т., С 121, Ф–107). He–варварська «Душа має самозростаючий логос» (А. Т., С. 130, Ф–115), тобто діяльність, яка б мала самостійний характер розумування, діяльність, відмінну від не–самозростаючої відчуттєвості, оскільки воно цілком залежне від зовніш­ніх плинних предметів сприйняття.

Водночас, філософ не заперечує правочинності відчуттєвого пі­знання в тому випадку, коли воно узгоджується з розумовим самозрос­танням, або ж – мисленням. Мислення є завершальним етапом двоступе­невого шляху набуття знань – відчуттєвого та розумового, яке увінчується пізнанням самого себе: «Я намагався зрозуміти (дослідив) самого себе» (А. Т., С 116, Ф–101).

Піфагор та філософія піфагорійців

Як вже зазначалося, визначення місця філософії Піфагора (Пітагора) та піфа­горійців (пітагорійців) у історико–філо­софському поступі чи не найпроблема–

тичніше. Розгляд цього типу філософії після філософії мілетців та Герак­літа з Ефесу також зумовлювався логіцизмом історико–філософської кон­цепції Ґ. В. Ф. Геґеля. Він визначався порядком переходу від філософій якості (мілетці та Геракліт) до філософії кількості–числа (Піфагор), які історично відбивали логіку переходу якості у кількість. Проте такий по­рядок навряд чи навіть приблизно узгоджується з хронологічною історі­єю, оскільки творчість Піфагора та піфагорійців була відома Геракліту з Ефесу, а коріння розвитку піфагорійської доктрини чітко пов'язується з школою орфіків.

Саме з цих причин осердям філософії піфагорійців вважали вчення про число. Однак існують дослідження, у яких на перший план висуваєть­ся розробка психологічних питань, зрощених в орфізмі. Такі дослідження центром філософії Піфагора визначають науку про безсмертність душі, яка згодом була оригінально розгорнута Платоном.

Піфагорійська філософія розпочинається приблизно з VI ст. до Р.Х. і її розвиток триває аж до періоду зародження неоплатонізму. Засновни­ком піфагорійської філософії є напівлегендарна постать Піфагора, іоній­ського емігранта, який оселився на теренах Великої Греції. Саме з часу

72

 

19