ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание-> Частина І. Історія Стародавньої філософії

Історія філософії

Частина І. Історія Стародавньої філософії

мання ... і думка ..., що буття є. Бо без буття, що в ньому є предмет обго­ворення, не знайдеш думання»; «Бо те саме є думати і бути» – так, наче в думанні повторюється буття (М. С, С 564).

До значних здобутків Парменіда слід зарахувати і його космологіч­не вчення. Дарма, що філософ заперечує цінність світу позірних відчуттє­вих предметів, речей. У космологічній теорії ми спостерігаємо побудову фізичного світу з елементів, найменш обтяжених відповідниками грубої відчуттєвості – світла та ночі: «... з одного боку вогонь етеричного полу–мені, що є лагідним, дуже легким, завжди з собою ідентичним, але не іде­нтичним із другим. А оте друге також для себе, протилежне до вогню, –це безпросвітна ніч, густа та тяжка на вигляд. Цей лад світу ..., що скида­ється на правду, подам тобі в усіх подробицях, щоб ніколи ніяка інша ду­мка смертних тебе не перебігла» (М. С, С 564).

Зенон

Школа Парменіда проіснувала понад сто років, найвідомішим представником якої був Зенон (бл. 490–430). Вся діяль­ність школи була спрямована на захист

основоположень філософії Парменіда. Це зумовлювалося тією обстави­ною, що, здійснивши кардинальні зміни у розумінні істоти буття, Парме–нід практично заперечив самочинний характер фізичного світу, світу від­чуттєвих речей. Значний полемічний струмінь, спрямований на основопо­ложення школи елеатів, спонукав до розробки своєрідної методики захис­ту, яка набула вигляду первісної діалектики як філософського методу у творчості Зенона.

Діалектичний метод захисту основоположень Парменіда передба­чав пошук суперечностей в аргументах інших філософів. Захисту підляга­ли в основному твердження, які стосувалися визнання неможливості множинності та руху щодо єдиного буття. Зенон будував власну аргумен­тацію від супротивного. Спершу він начебто приймав позицію супротив­ника, а потім вказував на ті суперечності, до яких призводили складники такої позиції. Зенон визнає множинність, рух, самостійне буття речей у визначеннях часу та простору для того, щоб продемонструвати їхню су­перечливу природу в процесі обговорення і означити суперечності в ар­гументах співбесідника – «діалектиці», що, в решті решт, спонукало до визнання супротивником, що логічно ні рух, ні множинність помислити, продумати неможливо. Ці непереборні суперечності Зенон називав «апо­ріями». Як вже зазначалося, апорії Зенона присвячені дослідженню «про­тяжних величин», «визначенню місця» та «можливості руху».

79

Історія філософії

Натурфілософія V ст. до Р.Х.

Емпедокл

Головним завданням давньогрецької фі–

лософії, яка вже зазнала впливу елейсь­кої школи, була необхідність узгоджен–

ня вимоги єдності буття зі змінністю, яка спостерігається у фізичній природі,

світі речей. Заперечення Парменідом такої потужної сфери дійсності як фізична природа не вирішувало питань, які виникали у дослідників при­роди. Відкинути цю сферу, оголосивши її уявною, гаданою для більшості філософів інших напрямків було неможливо. Водночас, неможливо було вже й вирішувати питання співвідношення фізичної та умоглядної сфер дійсності шляхом визнання буття та небуття, як це робили піфагорійці. Відтак, вимога єдності буття мусила бути доповненою фізичним змістом, для того, щоб отримати єдине буття, яке забезпечувало змінність матеріа­льного характеру.

Саме Емпедокл (бл. 490–430) є одним з представників того напрямку, який в історії філософії отримав назву «натурфілософія V ст. до Р.Х.». За­вданням цих філософів і була своєрідна натуралізація принципів Пармені–да. Хоча, це об'єднання досить умовне, оскільки всі представники цього напрямку належали до різних шкіл і вирізнялися самостійністю світогляду (як вже зазначалося, Емпедокла, зокрема, зараховують до піфагорійців).

Емпедокл народився і більшу частину життя провів у сіцілійському місті Акраганті. Походив із знаного та багатого роду. Брав активну участь у політичному житті і мав чітко означене демократичне спрямування. Відо­мо, що Емпедокл за життя здобув серед співвітчизників глибокого визнан­ня. Був не менш легендарною постаттю ніж Піфагор. Він і філософ, і лікар, і поет, і пророк, і учитель, і релігійний проповідник. Про його філософські погляди відомо з різних джерел. З них ми дізнаємося, що перу Емпедокла належали дві суто філософські праці – «Про природу» (2000 віршів) та «Очищення», твір, який базується на орфічно–піфагорійській доктрині.

Основні філософські теми Емпедокл розгортає у творі «Про приро­ду». Філософ виступає проти визнання за матеріальне першоначало яко­гось певного першоелементу і вказує на множинний характер первинних стихій, які утворюють космос. їх існує чотири, і називаються вони «коре­нями» існуючого: вогонь, земля, повітря і вода. Ці «вічні» елементи він уподібнює божествам: вогонь – Зевсу (інколи з Гефестом чи Геліосом), землю – Гері, повітря – Айдоневсу, воду – Нестіді: «Спершу послухай: чотири всього є корені в світі, Світлий Зевес, життєдайная Гера, Айдоневс та Нестіс, Та, що сльозами своїми джерело дає людям» (М. С, С 588).

Ці корені є «вічними», ненародженими та незнищенними. Тобто, Емпедокл застосовує для означення істоти коренів весь той здобуток фі–

80

Частина І. Історія Стародавньої філософії

лологічного, теологічного та філософського характеру, який був створе­ний його попередниками. Водночас, він виступає проти тези ранніх піфа­горійців про існування буття та небуття, стверджуючи висновки Пармені–да про єдине буття: «Дурні вони і недалеко сягають їх міркування, коли вірять, що може народитися те, чого попереду не було, або вмерти і зовсім згинути що–небудь» (М. С, С. 589). Це буття, однак, зумовлюється не по­добою думки, а фізичними, матеріальними коренями, які начебто запов­нюють собою все буття.

Саме це стає підставою для пояснення змінності в «межах» (зазначе­на проблема обмеження буття у Парменіда) множинного матеріальними коренями єдиного буття: «Інше скажу ще тобі: немає народження тілам Смертним усім та й немає кінця їм і згубної смерті, Тільки мішання існує і зміна того, що змішалось. Люди лише по звичаю народженням те назива­ють» (М. С, С 589). Саме змішання, розклад та переміна серед частинок космосу (тобто коренів) стають причиною появи різних речей та предметів.

Емпедокл також вказує на певні сили, які зумовлюють процеси змішання, розкладу та переміни – це сили Любові та Ворожнечі (Сварка). Вони відмінні за своєю природою від коренів, але також є «вічними» та одухотвореними «демонами». Це є самостійні чинники космологічних процесів. Цілком імовірно, що вчення про сили Емпедокла підготували ґрунт для появи вчення Анаксагора про Розум – «Нус», чинника космо–творення, принципово відмінного від матеріальної основи буття.

Силу Любові Емпедокл називає ще Афродітою та Гармонією. Силу Ворожнечі – ненавистю. Визначна роль сил у періодичності космотворчих процесів. Почергово ці сили набувають переваги, і тоді стан космосу ви­значається переважаючою силою. Погані часи – це часи переважання сили Ворожнечі чи ненависті. Виключне переважання любові приводить світ до стану суцільного об'єднання любов'ю та гармонією. Тоді неможливо розрізнити будь–які предмети та складові космосу. Космос у цей час нага­дує досконалість у вигляді кулі: «Там то не можна ніяк розрізнити швид­ких членів сонця, Ані густозарослої сили Землі, ні теж моря; Так спочиває у сховку міцному Гармонії–Згоди Сфайрос кулистий, з самітності радий, що всюди царює» (М. С, С 590).

Проте дії сил Любові та Ворожнечі ніколи не припиняються. Вони діють спільно, і лише перевага підвищує якусь із них. Любов веде до об'єднання часток, Ворожнеча до роздроблення. Цей процес нескінчен­ний, і саме він стає причиною появи всіх форм позірного світу: «З тих то мішань тисячі всяких смертних створінь випливали, Різні прибравши зов­нішні форми, аж диво глядіти» (М. С, С 590). Для пояснення утворення за допомогою змішування та розкладу різних форм буття можна навести

81

Історія філософії

приклад з фарбами. Різні кольори утворюються від поєднання різної кіль­кості певних типів (коренів) барв.

До істотних розділів вчення Емпедокла слід зарахувати його фізіо­логічні висловлювання, які стосуються доглядів на єдність всіх частин космосу згідно з вченням про чотири корені сущого, та начатки теорії пі­знання – реалізація принципу «подібне пізнається подібним». Ці два скла­дники сув'язні, в них чітко прослідковується медичний мотив, оскільки Емпедокл доклав багато зусиль у лікарській практиці. За загальним ви­глядом неможливо чітко означити тип пізнавальної теорії філософа, по­слуговуючись сучасною типологізацією методів пізнання. У нього спо­стерігається і сенсуалістична основа пізнавальних дій людини, і подібне до гераклітівського провідне становище розумової діяльності, елементи іонійських впливів, і релігійно–піфагорійські містичні елементи.

Роз'яснюючи склад та зовнішній вигляд людини Емпедокл визна­чає і фізіологічне осердя мислення. Центром мислення він визнавав серце та кров коло серця. Подібне фізіологічне підґрунтя Емпедокл визначає і для діяльності наших відчуттів. Філософ вперше розрізнив п'ять органів відчуттів, які є рівнозначними у набутті знання: «Ну ж простежи всім зна­ряддям, де лиш видно з кожного ясно. Зорові не довіряй ні в чім більше, ніж слухові треба б, Ані оглухлому слухові над язика з'ясування. Також до інших тих членів, наскільки в них шлях до пізнання, Не відкидай ти довір'я, а вчися, що з кожного ясно» (М. С, С 595).

Людина сприймає світ довкілля тому, що все є наслідком змішання під проводом сил Любові та Ворожнечі чотирьох коренів. Відтак і в до­вкіллі, і в людині з її органами відчуттів закладена та ж природа, істота сущого у вигляді коренів: «Землею бачимо землю, водою воду, етером божеським етер, вогнем нищівний вогонь, любов любов'ю, ненависть сумною ненавистю» (М. С, С594). Гераклітівська вимога до провідної ролі розуму щодо відчуттів у Емпедокла виявляється лише в одному, але істотному фрагменті: «Мислею спостерігай, не сиди зачарований оком» (М. С, С 595). Однак ні відчуттєва, ні розумова складова людини, ні ли­ше їхня сума не спроможні виявити найглибшу цілісність світу. Емпедокл залишається вірним тим релігійним, орфіко–піфагорійським та іншим міс­тичним вченням, які мали на нього вплив у часі навчання та формування світогляду: «Вузькообмежене є те знаряддя, розлите по тілі, Часто його щось нікчемне вдаря, що думки притупляє. Всі, що частину життя в існу­ванні своєму пізнали Й швидко, як дим підіймається вгору, звідсіль відле­тіли, Знаючи те лиш одне, що кожному з них пощастило, Гнані повсюдно, – були тої думки, що цілість знайшли вже. Та неможливо все людям по–

82

 

21