ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание-> Частина І. Історія Стародавньої філософії

Історія філософії

Частина І. Історія Стародавньої філософії

бачити, ані почути, Ані збагнути все розумом. Отже як ти відійшов геть, Стільки пізнаєш; що смертний наш розум схопити зуміє» (М. С, С 595).

Розвиток ідей «кореневої» істоти буття та відповідних засобів пі­знання ми знаходимо у філософії Анаксагора.

Анаксагор

Анаксагор (бл. 500–428) народився в Клазоменах, місті малоазійської Іонії. Майбутній філософ мав отримати у спадщину значні маєтності та статок,

однак відмовляється від них на користь родичів. Певний час по тому Ана­ксагор тривалий час мандрує, набуваючи знань та знайомлячись з різними філософами та їхніми вченнями. Завершивши свої мандри в Афінах, він залишається там, і згодом започатковує власну школу філософії. Саме Афіни часу Перікла (з яким Анаксагор перебував у дружніх стосунках) перетворюються на політичний, культурний та філософсько–науковий центр грецького світу. Анаксагор, проте, не був громадянином Афін і це негативно позначилося на його перебуванні в цьому місті. Поступове зме­ншення політичного впливу Перікла зумовили гоніння на його прибічників та шанувальників. Анаксагор вимушений був залишити Афіни та оселитися в Лампсаці на узбережжі Геллеспонта. Помирає в цьому ж місті, у якому громадяни Лампсаки виявили значну шану.

Різними джерелами засвідчені освітні впливи Анаксагора. Його творчість стає переосмисленням вже не стільки релігійних, міфологічних чи містичних вчень, скільки спадщини молодших філософів. Він був обі­знаний з вченнями Мілетської школи, тривалий час перебував під впли­вом філософії Парменіда (за Платоном Парменід та Зенон перебували в Афінах у той же час, що і Анаксагор, і останній мав змогу познайомитися з вченням елеатів безпосередньо), в його працях розпізнавані мотиви фі­лософії Емпедокла та Левкіппа.

Як вже зазначалося Анаксагору належав прозовий філософський твір під типовою назвою «Про природу», який, проте, визнаний взірцем літературного стилю того часу. Мова цього твору спричинила тривалу традицію літературного наслідування. За свідченням доксографів імовір­но (оскільки повного тексту не збережено) цей твір складався з трьох книг. У першій викладався догляд на космотворчий процес та вчення про «зародки» буття; у другій та третій відбиті питання різноманітних наук. Значення постаті та філософії Анаксагора визначається двома чинниками. По–перше, це подальший розвиток теорії, яка б поєднувала принципи елейської доктрини про єдине буття та спроб його матеріального наси­чення (з визнанням змінності, руху, предметності довкілля), і, по–друге,

83

Історія філософії

сприяння становленню образу філософійності як життєвої, професійної діяльності. Саме Анаксагора вважають першим професійним філософом –«приятелем мудрості».

Захищаючи тезу про єдність, незмінність та, водночас, речовин­ність буття Анаксагор у вченні про «зародки», «сім'я» буття стверджує, що по відношенню до нього жодних «нових речей» чи речовин не вини­кає. Відтак, нічого й не зникає, оскільки основна елейська теза свідчить, що те, що є не може перестати бути. Все те, що «виникає» є ніщо інше, як «змішування», перерозподіл першочасток. Тим самим є й «знищення», але з протилежним до «змішування» чи «поєднання» значенням – «зни­щення» є роздроблення, розрізнення. Якісні зміни, які ми начебто сприй­маємо зором не належать самим речам. Поява та знищення речей є лише перерозподілом незмінних першочасток.

Таких часток існує нескінченна кількість, яка «заповнює» все буття. Саме так Анаксагор розширює догляд Емпедокла на існування певних видів у нескінченній кількості матеріальних часток, які виповнюють бут­тя. За Анаксагором, слід розглядати «корені» сущого Емпедокла не як прості, а як складні частки, стихії. Тому й першоелементи є не типологіч­ними, подібно до коренів Емпедокла, а суцільно різнорідними. Певні еле­менти вже постають як суміш інших різнорідних елементів. Анаксагор вбачає первинний стан буття (умоглядної тотожності єдності та незмінно­сті – нескінченній речовинній різнорідності) у суміші різнорідних часток, в якій всі речі перебувають у суцільній розпорошеності.

Позірне різномаїття і множинність речей обумовлюється простим виокремленням із суміші і наступним поєднанням між собою подібних часток. Проте Анаксагор здійснює вимогу принципової «подільності» будь–якого з'єднання, так що неможливо визначити «найменше». Саме у цьому буде полягати головна відмінність натурфілософської позиції Ана­ксагора від позиції Левкіппа–Демокріта, які обстоювали атомістичність (наступну за порядком неподільність) первинної частки буття (сущого).

Анаксагор, зі спостереження про походження будь–якої речі з будь–якої (хмари з повітря, вода з хмар, земля з води, камені з землі, зіткнення каменів спричинює вогонь тощо), доходить висновку, що кожна частка речовини є такою ж сумішшю, як і ціле, є сумішшю «подібно до цілого». Всі речі заключені у цілому, і в кожній речі заключене все. Речі виника­ють шляхом не лише зазначеного поєднання подібних часток, але й за переважанням певної речовини. З цього вони отримують назву. Позір­ність такої переваги компенсується наявністю в речах всієї нескінченності можливих часток. Саме тому з будь–якої речі може виникнути будь–яка, оскільки ця зміна зовнішності лише відтворює шлях утворення речей з

84

Частина І. Історія Стародавньої філософії

первинної суміші часток. Такі частки Анаксагор називає «сім'ям» речей. В історії філософії трапляються ще інші назви часток Анаксагора – «го–мойомерії» (Арістотель) та «гомеомерії».

Принципового значення для становлення грецької філософії набуло вчення Анаксагора про Розум – «Нус». Якщо першою з чотирьох причин сущого Арістотель називав матеріальною і висновував її з надбань пер­ших «фісіологів» та натурфілософів, то друга причина, дієва, власного означення у Арістотеля набула саме зі змісту, розгорнутого Анаксагором. Анаксагор продовжив спрямування Емпедокла на вирізнення рушійної сили космосу з речовинної підстави. Проте роль цієї сили набула проти­лежного до ролі першоелементів значення у космотворчому процесі. Всу­переч Емпедоклу та іншим натурфілософам Анаксагор вказує на принци­пову відмінність істоти першоречовини (першоелементу) від істоти ру­шійної сили. Вона не споріднена з речовинним тлом світу ні якісно, ні за призначенням. її роль – це світовпорядкування. Анаксагор визначає її як світовий Розум–«Нус».

Гомеомерії, «зародки» буття не мають власного пояснення руху. Анаксагор ствердив позицію, яка надовго визначить низку розбіжностей, і, зокрема ідеалістичну та матеріалістичну, в історії філософії та теології –з наявності речовинної субстанції та її властивостей не слідує її самодія­льний характер. Радше, природа першоречовини потребує зовнішнього керманича, ніж його визначає. Тому все, що ми можемо визначити як зміст рушійної сили має бути змістом, протилежним до того, на що ця сила спрямована. На такому антитетизмі і побудоване означенняАнакса­гором змісту та покликання Розуму–«Нусу».

Від самого початку космотворчий процес має бути цілеспрямованим. З істоти гомеомерій неможливо визначити послідовність поєднання та роз'єднання часток. Тому сила, яка спрямовує цю послідовність мусить заключати в собі осяжність мети руху, і, у свою чергу, риси відмінності від «хаотичного», «фісіологічного» руху (згущення чи розрідження напри­клад). На противагу речовині Розум–«Нус» нескінченний, діяльнісний, і не є пасивним предметом, на який могла б бути спрямована ще якась сила. Він однорідний, тому не може ні з чим змішуватись, поєднуватись, і, відтак, зазнавати впливу. Властивостями його природи є розумність і потужність, яка випливає з потреби спрямовування всього речовинного світу.

Космотворча дія Розуму має певні етапи. На першому етапі Розум виконує роль першопоштовху, чинника, який виводить з пасивного стану первинну суміш. Цей поштовх задає гомеомеріям обертового руху, який визначає весь космотворчий процес та призводить до появи передумов «виникнення» речей. На другому етапі під дією Розуму–«Нусу» відбува–

85

Історія філософії

ється власне творення речей, які наповнюють космос. Процес творення речей є вторинним по відношенню до першого, оскільки речі не є чимось самостійним, а механізм їхньої появи відтворює механізм глибших взає­мостосунків первісної суміші гомеомерій та Розуму–«Нусу». Деяка від­мінність між етапами існує і згідно визначень принципів поєднання час­ток. Для неорганічної природи Анаксагор визначає принцип утворення, який підкреслює прямування до однорідності – «подібне прямує до подіб­ного». Органічна ж природа сповідує принцип утворення речей шляхом поглинання – «подібне живиться подібним».

Своєрідні принципи–настанови знаходимо у Анаксагора і у його вченні про пізнання та засоби пізнання.

У визначенні фізіологічного стрижня пізнавальної діяльності лю­дини Анаксагор сповідує відмінний від зазначених попередників та су­часників підхід. Джерелом всіх відчуттів він розглядає певну діяльність мозку. Це зумовлене тим, що Анаксагор іншим чином визначає завдання Розуму–«Нусу», ніж Геракліт Логосу, хоча подоба між цими космотвор–чими силами очевидна. їхня відмінність полягає в тому, що Розум–«Нус» Анаксагора є виключно космічною силою, а Логос Геракліта стає і чинни­ком спроможності людини до мислення.

Всупереч Емпедоклу, Анаксагор, у визначенні ролі відчуттів, стве­рджував, що подібне не може впливати на подібне, бо не виникало б від­мінності між тим, що сприймає, і тим, що сприймається. Будь–яке відчут­тя виникає лише на основі дії контрастності – «подібне сприймається не­подібним». Чим сильніший контраст, тим сильніше і чіткіше сприйняття, тим очевиднішим є його відбиток у мозку, як джерелі відчуттів (тепло сприймається нам тому, що в нашому тілі є холод). Збіг протилежностей, який веде до сприйняття, супроводжується стражданням.

Важливою умовою сприйняття є врахування величини устрою ор­ганів відчуття, співмірності того, хто сприймає з тим, що сприймається (малі нездатні сприймати велике та інтенсивне, великі – незначне і дріб­не). Тому істинне знання за допомогою відчуттів ми можемо отримувати лише в тому випадку, коли відповідність найбільша, тобто найбільший збіг протилежностей, і, відтак, страждання. Все, що ми можемо сприйняти відчуттями є проявами «невидимого», як відчуттєва річ позірно виявляє певне невидиме змішання первинних часток. Для цього Анаксагор обґру­нтовує пізнання засобом «розумового бачення» – «умогляду», який набув як основа методу провідного значення для більшості з відомих філософ­ських методів.

86

 

22