ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание-> Частина І. Історія Стародавньої філософії'

Історія філософії

Частина І. Історія Стародавньої філософії'

Атомістика Левкіппа –Демокріта

З другої половини V ст. до Р.Х. одним з культурних центрів Греції стає м. Абде­ри, у якому за свідченнями з доксогра­фів жили філософи Левкіпп (50СМ40) та Демокріт (460–370). Постать Левкіппа і

насьогодні викликає значні дискусії, оскільки не збереглося виключно достовірних свідчень про перебіг його життя та творчості. Однак існує припущення, що принципи теорії атомізму в основі були започатковані саме Левкіппом на основі поєднання здобутків іонійської філософії та елейської доктрини з елементами діалектики Зенона, а розвинені згодом у цілісне вчення Демокрітом. Саме тому атомістичну теорію світобудови розглядають під іменами двох грецьких філософів, узагальнюючи основні положення як належні обом.

Так само існує проблема щодо визначення точних дат життя Демо­кріта. Проте існує досить достовірного матеріалу для укладання хоча б приблизних хронологічних показників його життя. Найвірогідніше Демо­кріт народився 460 року до Р.Х. Його основна праця мала назву «Велика світобудова» у якій філософ розглядав практично всі галузі тогочасного знання. Проте насьогодні збереглися лише укладені пізнішими дослідни­ками списки з творів Демокріта, які дійшли у вигляді цитат та уривків.

Вчення про атоми та порожнечу. Головною тезою вчення атоміс–тів є визнання існування неподільних часток речовини – атомів: «атомос» – «неподільний», а головне завдання збігається з завданням Емпедокла та Анаксагора. Як і у випадку з вченнями Емпедокла, і особливо Анаксагора атомісти теж застосували принцип «найменшого» для визначення речо­винної істоти буття. Однак «найменша» речовинна частка набула у Левкіп­па та Демокріта значення далі вже неподільної частки. Атомісти вважали, що першоречовина – це першочастки, нескінченні кількісно, неподільні та непроникні. Остання властивість важлива для ствердження відсутності в цих частках внутрішньої порожнечі, наголошення на цілісності і однорід­ності атомів.

Атоми огорнуті порожнечею, що забезпечує можливість перероз­поділу різноманітних поєднань атомів. Відтак, тіла – це поєднання атомів і порожнечі. Як і кількість атомів, порожнеча нескінченна, тому може ви­никати нескінченна кількість комбінацій поєднань, тобто нескінченна кі­лькість тіл.

З основного положення про речовинні частки як неподільні (атоми) та порожнечу слідує і підстава розрізнення атомів. Істотними відміннос­тями є їх форма, розмір, місцеперебування та порядок. Проблемною озна­кою є визнання розрізнення за розміром. Деякі дослідники вважають, що

87

Історія філософії

розрізнення за розміром є пізнішим додатком до основоположень атоміз­му. Нескінченна не лише кількість атомів, але й сукупність імовірних по­єднань, яка залежить безпосередньо від різноманітності форм атомів. Де­мокріт їх називає не лише «атомами», але й «неподільними формами». Атоми бувають кулеподібні, пірамідальні, неправильної форми, кутові, ввігнуті тощо.

Важливою складовою вчення атомістів є обґрунтування руху. Єд­ність буття як єдності атомів і порожнечі спонукала і до пояснення всіх змін у межах єдиного речовинного буття. Всупереч всім попередникам–натурфілософам атомісти не розглядали причину руху як щось відсторо­нене від першочасток чи першоелементу – чи то суто фізичного руху, чи сили на зразок Розуму–«Нусу» Анаксагора. Вони визнавали, що атом і рух є складниками однієї речовинної цілісності. Рух перетворюється у атоміс­тів на атрибут буття. Мислити буття як єдність атомів означає мислити рухомість, рух.

Щодо означення природи руху, проте, існує низка розбіжностей. Вони були спричинені висновком Епікура, продовжувачем справи атоміс­тів, що атоми мають вагу. Це призводило до того, що рух атомів поставав завдяки силі відштовхування, яка виникала як наслідок зіткнення атомів різної ваги. Однак така інтерпретація доксографічного матеріалу щодо причин і виду руху атомів, підтримана певними істориками античної фі­лософії XIX ст. (Целлер, Ібервег та ін.) напрочуд чітко узгоджується з фі­зикою та механікою щонайпізніше XVII ст. в особах Р. Декарта, І. Ньюто­на та ін. Варто все ж визнавати, що у родоначальників атомізму рухомість атомів не була викликана зовнішньою причиною різниці ваги, а була зрід­нена з самою істотою атома – речовинною неподільністю. Інакше немож­ливо було б узгодити це положення з властивістю руху бути хаотичним. Саме наявність напрямку дії визначає тип механістичної вагової взаємодії. А це вже теорія механіки XVII ст.

Водночас, атом не є суто відчуттєвим предметом, річчю. Сукуп­ність атомів ототожнюється з позачуттєвим, умоглядним у значенні «ро­зумового бачення» буттям елеатів. Проте атомістичність визначає не ли­ше пізірні, відчуттєві форми буття, але й духовну, «умоглядну» сферу, тобто не існує нічого, що не утворювалося б з поєднання атомів та поро­жнечі. Про співмірність відчуттєвого та умоглядного рівнів єдиного ато­містичного буття висновується на підставі «аналогії».

Саме аналогія встановлює розрізнення того, що може мислитись, і що може чуттєво сприйматися, без порушення самої єдності буття цим розрізненням. Умоглядно ми сприймаємо істоту буття – єдність хаотично рухомих атомів та порожнечі, властивостей атомів – форми, розміру, міс–

Частина І. Історія Стародавньої філософії

цеперебування та порядку. Колір, смак, тепло, звук є якості не буття, а властивостями, які виникають у наслідку сприйняття людини відчуттями. Тобто ці властивості мають вторинний, неістотний характер. Суперечли­вого характеру тут набуває визначення таких властивостей як легке та важке. Якщо визнати ці властивості виключно наслідком відчуттєвого сприйняття, то це спричинює заперечення враховувати вагу істотною які­стю атомів. В іншому випадку виникає спокуса пристати до «вагової» те­орії походження руху, поєднавши розмір з фізичною вагою.

Із визначень атомів слідує і необхідність всіх процесів і явищ при­роди. Жодна річ не може постати без якоїсь причини, і виключно за необ­хідністю. Відповідний порядок світобудови існує в ньому завжди, він не народжений, тому ніколи не зникне. Цей порядок суцільний, рівнознач­ний для всіх «частин» світу. Проте атрибутивна хаотична природа руху атомів не зумовлює необхідність покладання мети всіх процесів буття. Кожна річ, кожне явище має власну причину, але, за Демокрітом, з цього не слідує, що низка явищ призводить до певного запланованого наслідку, чи завчасно передбаченої мети.

Причинність стосується лише того, що відбулося, але не чинна для того, що ще не здійснене. Таким чином атомісти заперечували існування випадковості, розглядаючи її виключно як різновид необхідності.

У теорії Левкіппа–Демокріта розроблені і питання пізнання. Як вже зазначалося, розрізнення за аналогією рівнів буття спричинювало і розрі­знення видів знання. Відчуття не можуть мати безпосереднім об'єктом сприйняття рухомі атоми та порожнечу, які втілюють істоту буття. Саме для дослідження цієї сфери існує підстава розумового осягнення. Оскіль­ки ж відчуттєве та умоглядне буття є складниками одного буття розумове пізнання не протиставлене відчуттєвому. Істинного знання ми набуваємо розумовими діями, але завершення і доповнення воно отримує у формах відчуттів. Відчуттєві форми знання є, водночас, і критерієм істинності розумових висновків.

Атомісти наголошували і на різних можливостях відчуттєвого і ро­зумового пізнання. їхнє співіснування визначається доповненням та взає–мопоглибленням. Відомо, що Демокріт розробляв суто логічну проблема­тику в праці «Канони», в якій визначив три критерії пізнавальної діяльно­сті: відчуттєве пізнання явищ; значення мислення в наукознавчих дослі­дженнях природи; дослідження сфери бажаного та небажаного.

89

Історія філософії

Література

Антология мировой философии: В 4–х т. – М, 1969. – Т. 1. – Ч. 1.

Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1998.

Богомолов А.С Античная философия. – М., 1985.

Богомолов А.С. Диалектический логос. –М, 1982.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. –М., 1986.

Жмудь Л.Я. Пифагор и его школа. – Л., 1990.

Жмудь Л.Я. Наука, философия и религия в раннем пифагореизме. – Спб., 1985.

История философии. – Минск, 2001.

Кессиди Ф.X. От мифа к логосу. – М, 1972.

Кессиди Ф.X. Философские и эстетические взгляды Гераклита Эфесского. –М., 1963.

Лосев А.Ф. История античной эстетики. Ранняя классика. – М., 1963.

Лурье С.Я. Демокрит: Тексты, Перевод, Исследования. –Л., 1970.

Маковельский А.О. Древнегреческие атомисты. – Баку, 1946.

Материалисты Древней Греции. – М., 1955.

Михайлова Э.К., Чанышев А.Н. Ионийская философия. – М., 1966.

Платон. Діалоги. – К., 1995.

Пролеев С.В. История античной философии. – М., 2001.

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Ан­тичность. – Спб., 1994.

Соневицький М. Історія грецької літератури. – Рим, 1970. – Т. 1. Рання доба.

Тихолаз А. Г. Геракліт. – К., 1995.

Фрагменты ранних греческих философов. – М., 1989. – Ч. 1.

Хрестоматия по истории философии. От Лао–Цзы до Фейербаха. – М., 1998.

Целлер Э. Очерк истории греческой философии. – Спб., 1996.

Чанышев А.Н. Италийская философия. – М., 1975.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

Чанышев А.Н. Эгейская предфилософия. –М., 1970.

Шичалин Ю.А. История античного платонизма. – М., 2000.

Эмпедокл. Очищения: Фрагменты из поэмы // Семушкин А. В. Эмпедокл. – М., 1985.

90

Частина І. Історія Стародавньої філософії

 

23