ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Розділ 3. Антична філософія

Історія філософії

Розділ 3. Антична філософія

Загальні риси античної

філософії та принципи її

періодизації

Даний розділ є продовженням вивчення античної спадщини, яка складається не тільки з теоретичних роздумів, але й специфічного світовідношення і світо­сприйняття, що й створювало неповтор­ний спосіб життя. Проте для подальшого дослідження і усвідомлення особ­ливостей нового періоду філософування, згадаймо деякі риси того, що те­пер ми визначаємо як філософію.

Як відомо, філософія – це звернення до фундаментальних основ буття. За М. Гайдегґером, вона є запитування, яке водночас ставить під запитання того, хто запитує. Можна сказати, що філософія є сформульо­ване прагнення людини до цілісного буття. Це звернення людини, що ус­відомила своє дійсне призначення.

Таким чином, філософія – це особливий стан свідомого інтелектуа­льного заглиблення у царину буття. Однак, такий інтелектуальний стан передбачає внутрішню зрілість, субстанційність людини. Тобто по–справ­жньому звертатись до буттєвих глибин може людина, що усвідомлює себе в ньому і намагається здійснити власну присутність. Як бачимо, філософія суттєво відрізняється від наукових дисциплін і за метою, і за об'єктом, і за суб'єктом. Отже, вона, за Гераклітом, дещо відмінне від усього звичайно­го, дещо принципово «самостійне».

Філософія – це усвідомлення єдиної буттєвої праоснови всього іс­нуючого. А також того, що, так званий, реальний світ займає своєрідне проміжне становище між буттям і ніщо. Людина має не тільки зрозуміти таке своє серединне положення, але й усвідомити власне призначення. Тоді вона вдається до філософування. Для стародавніх греків «філософу­вання» було не простим мисленням, але специфічним способом життя, здатним вести людину до розгадки «останніх питань» буття, до розуміння мета–фізичного, такого, що є підґрунтям природного.

Початки грецької філософії співпадають з початком відкриття лю­диною себе в світі, свого місця відносно оточуючого, іншими словами, з суб'єкт–об'єктного роздвоєння світу. Роздуми, аналізування, порівняння, співставлення збігаються у філософський дискурс. А це вже риса нового світовідношення. Піфагор таке світовідношення називає «любо–мудріє». Він ніби акцентує, що філософія – це вже «не мудрість». Мудрість відкри­та буттю. Повна мудрість, у розумінні грека, притаманна лише античним

91

Історія філософії

богам. Мудрість у людському світі ніби повертає людину до буття як цілі­сності, втягуючи його всередину, в наслідок чого вона забуває власне «я». Можна сказати, що мудрий знає буття ціною власного «я». Філософ, на­впаки, шукає смисл буття за допомогою власного «я». Однак на цьому шляху його чекають перешкоди. Справа в тім, що розгортання логічного апарату мислення, як не дивно, віддаляє шукача від усвідомлення метафі­зичного, тобто цілісності буття, часто–густо зводячи інтерес до суттєвос–тей поцейбічного, тобто наближаючи його до науки. Так, філософський дискурс формує власного носія – дослідника, який здатний грамотно фо­рмулювати питання і, спираючись на логіку, поступово шукати на нього відповідь, проте, нестримне прагнення буття і злиття з останнім, у нього зникає. У кращому випадку воно перетворюється на звичайний інтерес, а звуження філософування – до логічних операцій, що згодом робить лю­дину нездатною ані до дійсного запитування буття, ані до отримання від­повіді, (бо чистий теоретик, позбавлений внутрішньої цілісності також втрачає здатність входити у владу цілого), але й позбавленою навіть такої потреби. Тобто віддаляючись від мудрості, філософія у якості любомудрія переводить прагнення першої в латентний стан, так би мовити, у стан «до запитання», до дійсного запитування. Але очевидним це стане значно піз­ніше, коли філософія у повній мірі історично відпрацює себе як чистий дискурс і наукова дисципліна.

Для грека філософія ще містила активну пам'ять мудрості. Але са­ме тут філософія формується і як зникаюча мудрість, і як дискурс, що розпочався. І мудрість, і дискурс постають у ній в якості діалектичної єд­ності. У період ранньої класики – в цій єдності домінувала мудрість (так звані досократики); висока класика є свідченням їх динамічної врівнова­женості; згодом у елліністичній філософії передує дискурс. Відомо, що для Сократа і Платона філософування було дійсним способом буття–мислення, тобто філософія змогла заявити про себе як логіка (діалектика) тільки тому, що була етикою, яку надихав буттєвий логос. Дійсно, «філо­софія має сенс як людський вчинок» (Гайдеггер). Таким чином, щоб здій­снити запитування, яке потім стане підґрунтям дискурсивної інтерпрета­ції, людина має вести життя у відповідності до буття, вічного, а не до по­треб тимчасового сьогодення. Тому дивуватись фатальному вибору Сок­рата може тільки той, хто вже не є справжнім філософом, для кого філо­софування звелося до голого дискурсу. Проте, для філософа Сократа не було етичного вибору в тому, чи пити йому чашу з отрутою: він знав по­таємне і не міг не діяти відповідно. Це людина, яка своєю екзистенцією досягла буття, а буття розкрилося певною мірою в його екзистенції. Отже не дивно, що саме Сократ є уособленням символу людини взагалі (прига­дайте типовий приклад логічної побудови: «Сократ – людина»).

92

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Згадаймо Платона. В очах звичайних людей він теж дивак. Відмова від перспектив блискучої кар'єри поета і драматурга, нездоланна вірність духу вчителя, духу філософування, нестримне бажання, попри всі пере­шкоди (навіть ціною власної волі), втілити у життя принципи ідеальної держави... Але для самого Платона вибору також не було. За його влас­ним виразом, нефілософ відрізняється від філософа як той, що спить, від того, хто не спить, тобто знає буття. Те знання є не абстрактним, а своєрі­дним «захопленням» буттям, яке, не залишає людині вибору, роблячи її провідником буття, істотою дійсно вільною на відміну від тих, хто пере­буває в мареві ілюзій поцейбічності. Гайдеґґер вважав, що істина філосо­фування укорінена в долі людської присутності. А ця присутність здійс­нюється у свободі. Етика Сократа і Платона не просто органічна їх філо­софії. Саме вона і робить їх філософами. Вона ніби народжена з мисле–буттєвих основ і відповідає божественному у світі. У цих умовах філо­софський дискурс бере початок не в мінливій випадковості сьогодення, а в натхненні, надиханні буттям і завершується в способі життя.

В одному з листів Платон писав, що йому було «очень стыдно пе­ред самим собой, как бы не оказалось, что я способен лишь на слова, а сам никогда добровольно не взялся бы ни за какое дело». Але відчуття сорому в даному контексті збігається з відчуттям страху, впевненістю, що його слова втратять метафізичну вагомість, якщо він не підкріпить їх дієвим вчинком. Він вважав, що етичною недосконалістю людина відлучається від мисле–буттєвих основ.

Відповідність етичних поглядів онтологічній доктрині в елліністи­чних системах дещо інша. Для нових мислителів філософія вже – досить суттєво диференційована. Це своєрідна сукупність логіки, фізики та ети­ки, де етика логічно моделюється та картинно демонструються. Часом здається (на прикладі сократичніх шкіл), що етичні принципи штучно пе–далюються, щоб справити більш сильне враження на оточуючих. Часом тут етика занадто розумна, бо випливає з логіки поцейбічності, і не зав­жди підказана самим буттям. Проте, редукція філософії в європейській свідомості до суто теоретичної діяльності хоча і відсуне її від античного ідеалу філософування, яке передбачало єдність буття і відкриту йому лю­дину, але станеться значно пізніше.

Складається враження, що антична філософія цілеспрямована до мудрості, але не здатна її досягти. І як тут знову не пригадати Піфагора, бо для нього філософія – просто «любов до мудрості», але якій підпоряд­коване життя. Це туга за мудрістю! Це прагнення до неї і водночас усві­домлення неможливості її досягнення хитрощами мислення окремої лю­дини, у свідомості якої буття обмежене зведенням до буття думки. Хоча,

93

Історія філософії

можливо, з усіх надбань європейської культури саме філософія в дійсному значенні слова, найближче стоїть до осягнення буття в його тотальності. Проте, досягнення останньої передбачає таке зусилля індивідуального духу, яке буде здатним перевести майстерність чистого філософування на принципово новий рівень. Тому слід не сумувати, а відкривати для себе споконвічну філософію, але, найцікавіше – відкривати філософа в собі і усвідомлювати, що дійсна філософія не гірше за мудрість. Просто це різні плані сприйняття світобутгя.

Як феномен теоретичної діяльності філософія починається з VI ст. до н.е. в Стародавній Греції і завершується у VI ст. н.е. за часів Римської імперії. Тобто антична філософія проіснувала близько 1200 років, об'єд­нуючи в собі духовну спадщину стародавніх грецьких і римських мисли­телів, яка укладається в три етапи: класика (або еллінська філософія), ел­ліністична філософія та філософія доби Римської імперії. Проте, слід за­уважити, їм передував міфологічний період. Це переддень філософії. Тут міфологія є певний світогляд (краще – світовідношення), тобто вона міс­тить у собі тільки дещо філософічне. О. Ф. Лосев називає таку філософію дорефлективною, бо світоглядні моменти у такий свідомості дані нероз­поділено і злитно.

Класика (VI–IV ст. до н.е.) є початковий період античної філософії. Філософія тут – це рефлексія над міфом, тобто останній стає об'єктом мислення. Якщо дорефлективна філософія не розрізняє об'єктивне існу­вання живих істот з суб'єктивним життям, то перша рефлексія над міфом приводила до усвідомлення в ньому суб'єкта і об'єкта. Чуттєвий космос у цілому постає в якості об'єкту, хоча різні періоди класики вносять свої риси.

Рання класика чуттєвий космос трактує інтуїтивно (досократики); середня класика – дискурсивно, як пошук наделементних узагальнень (софісти, Сократ); відношення високої класики до космосу – діалектичне і загальнокосмологічне, тобто у вигляді системи ієрархічних рівнів катего­рій (Платон); у пізній класиці чуттєвий космос розумівся не категоріаль­но–діалектично, а енергійно, у вигляді вчення про Розум–першодвигун як межу всіх чуттєво–елементарних проявів (Арістотель).

Досократівська думка була в захопленні від відкриття «фюсіс», тобто того, що за звичаєм ми перекладаємо як «природа». Проте, для нас важливим є не простий переклад, а заглиблення у значення грецького слова. «Фюсіс» тут не «природа» на противагу людській історії. Такого протиставлення поки ще немає, бо свідомість ще не усвідомлює, напри­клад, специфіки соціального. Тому і «фюсіс» тут – повновладдя буття, що саморозгортається у світ, втілюючись у світ речей, істот, явищ у якості

94

Частина І. Історія Стародавньої філософії

загального першопочатку, першозакону їх існування, тобто божественної основи. «Логос» є закон, що імманентно притаманний «фюсіс». Тому лю­дина має, за Гераклітом, вслуховуватись у силу речей і діяти у згоді з нею. Проте, зауважує він, оскільки «володарю речей властиве намагання при­ховуватись», то людина має скористатися своїм найціннішим даром уроз–уміння, обмірковування... Таким чином, Геракліт ніби уособлює в собі дві тенденції античності. З одного боку, заглибленість у тотальність буття, в якій перебуває мудра людина, а з іншого – він (а в його особі всі досокра­тики) розпочинає «запитування» буття.

Досліджуючи матерію, що стає, і сталі форми її буття як одне ціле, усвідомлюючи чуттєвий космос як абсолютну єдність протилежностей –матерії та форми, рання класика відкриває діалектику. Проте, діалектика тут ще не мала статусу самостійного механізму існування буття і свідомо­сті, а була вплетеною в чуттєву матеріальність космосу.

Тільки середня класика зробить діалектику предметом теоретичних досліджень. Переорієнтація філософської свідомості з космогонічної про­блематики на тему людини, бо саме тут зосереджені проблеми, вирішен­ням яких зацікавлена філософська думка класичної доби (софісти, Сок­рат). Дехто таку діалектику називає суб'єктивною, проте, краще говорити про дискурсивний характер їх філософії, протиставляючи його інтуїтив­но–описовим побудовам попередників.

Середній класиці притаманне висування на передній план дискур­сивного розуміння речей. Зрозуміло, така виключна дискурсивність руй­нувала цілісну картину світу і вносила певні риси релятивізму, проте, са­ме в цьому полягав новий крок у розгортанні філософського досвіду. У цьому сенсі неможливо обминути спадщину софістів.

Середня класика

 

24