ГоловнаЗворотній зв'язок

Історія філософії

Софісти

Софісти як явище античної філософії (V–IV ст. до н.е.) цікаве і суперечливе. З одного боку, з ними пов'язують добу грецького просвітництва, називаючи їх «вчителями мудрості», а з іншого – вони

мали погану репутацію користолюбців, що були здатними «торгувати муд­рістю оптом і в роздріб». Вони мали і шалений успіх, і їх піддавали критиці представники інших філософських шкіл. Хто ж вони були насправді?

Буквально «софіст» – людина, що присвятила себе розумовій дія­льності; людина досвідчена у будь–якій галузі ученості; людина, яка нама–

95

Історія філософії

галась передати своє вміння іншим. З часом значення терміну дещо змі­нювалось. Якщо для Геродота софіст є «мудра людина», статус якої він надає і Солону, і Піфагору, то вже наприкінці Vст. до н.е. акцент перено­сять на викладацьку майстерність – «вчителя мудрості», що подорожують з міста у місто в пошуках учнів, винагород, популярності. Показовим є те, що філософи досократики, як правило, вели замкнутий спосіб життя, спі­лкуючись з філософських питань з однодумцями. їх подорожі на Схід до Єгипту, або Вавилону також мали виключно пізнавальний характер. Вони були байдужі до популярності і грошей. Вони не прагнули вийти на ши­рокий загал, бо вважали філософію справою одиниць – обранців богів.

Часи змінились, і грецькій демократії стали потрібні всебічно осві­чені люди, що володіли б мовою, словесністю, філософією, риторикою, обізнані з деяких наукових дисциплін. Софісти прагнули розвинути розум своїх учнів, тобто навчити думати і говорити; зробити їх майстрами крас­номовства: говорити з будь–якого приводу, викладати думки стисло, або широко, говорити без підготовки, захищати парадокси тощо. Отже вони готували, перш за все, державних діячів, що не тільки усвідомлюють дер­жавний інтерес, формулюють його, але вміють згуртувати навколо нього своїх співвітчизників, зробити їх однодумцями, тобто політиків, що вмі­ють керувати людьми в державних інтересах. А для цього новому типу вчителів треба було звернути увагу на характер і особливості людського мислення, або, інакше кажучи, зробити мислення предметом філософсь­кого дослідження. Це був перший в античності досвід рефлексії над сві­домістю. Софісти першими зрозуміли проблему буття не як проблему «ре­човини», але як проблему свідомості. Саме в цьому їх історична заслуга

Софісти були переконані, що думка може все, бо вона суттєва. У такому висновку вони наслідували елеатів: буття – це те, що є, тому воно вічне і незмінне; а небуття – те, що не є вічним і незмінним, воно плинне і мінливе. Чуттєвий світ скінчений, а протилежний його скінченності – світ ідеальний, світ мислення. Дійсно, на противагу безлічі чуттєвих столів одвічно існує лише їх сутність. Але, щоб останню збагнути, треба вийти на рівень сутності, тобто на рівень думки. Тому сутністю буття, за софіс­тами, є думка, а сутністю думки є буття. «Буття і думка, що його усвідом­лює – одне і те саме», – наполягав Протагор (480–410 pp. до н.е.). На під­ставі цього софісти роблять зухвалий висновок: «думка може все», а все існуюче в ній – гідне буття, тобто того стану, щоб «бути». Звідси софісти вважають себе здатними навчати мудрості (= доброчинності); доводити або спростовувати будь–яку думку (треба тільки володіти відповідними навичками). Так, Протагор у платонівському діалозі з однойменною на­звою пояснює Сократові, що він займається тим, що дає людям духовну

96

Частина І. Історія Стародавньої філософії

культуру, навчаючи останніх громадянським чеснотам. Звідси однаковий інтерес і до загального і одиничного.

Усе це дає підстави стверджувати, що саме софістам європейська наукова думка завдячує засадами етнографії, соціології, юриспруденції, психології тощо. Так, Гіппій складав списки переможців олімпіад, цікави­вся етнографічними дослідженнями; Крітій також описав відомі звичаї у різних народів у побуті, на святах, тощо. Продік і Антіфонт відомі як іс­торіографи. У сфері моралі софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Каллікл тощо) співставляли різноманітні думки, аргументуючи право кожної на існування. Звичайно, за всім цим можна віднайти риси суб'єктивізму, проте, краще – усвідомити жагучий інтерес античних мислителів до всьо­го існуючого, їх бажання розмаїтості думок і відчуттів, тобто зацікавлене ставлення до людини.

Таким чином, софісти, поставивши свідомість під рефлексію, під­дали сумніву і наважились критикувати існуючі догми античного життя у галузі етичних, теоретичних, релігійних і суспільних традицій. На їх дум­ку, саме індивідуум постає останньою інстанцією і критерієм пізнання: «Людина є мірою усіх речей: існуючих у тому, що вони існують, а неіс­нуючих у тім, що вони не існують» (Протагор). Безперечно, суб'єктивізм софістів не піддається сумніву. Проте, безперечно також і те, що цей суб'єктивізм – то не прості примхи, або вередування. Це свідоме педалю–вання (може, навіть дещо перевищене) думки про те, що існування всього сущого відносне; воно не має сенсу само по собі, а тільки отримує його у людському усвідомленні. Софісту Горгію (480–380 pp. до н.е.), який відо­мий глибокими дослідженнями властивостей слова, належить цікава дум­ка, яку можна передати наступним чином: «буття» є дещо невідоме, поки воно не досягає того, щоб перебувати у «явищі» (тобто проявитись для ко­гось); водночас «явлене» буде дещо безсилим, якщо воно не досягає того, щоб «бути» (тобто того, щоб мати свої корені у «бутті»). Як бачимо, Горгій не твердить, що буття ніяк не з'являється, а явищу немає відповідного бут­тя. Він наголошує, що «буття» існує для нас у прояві, тобто «явищем», і по «явищу» людина складає враження, пізнає «буття»; поза «явищем», тобто про «буття в собі» ані знати, ані сказати нічого не можливо. Зробивши такі пояснення, можна звернутись до таємничого вислову Горгія: ніщо не існує; якщо воно існує, то для людини воно непізнаване; якщо навіть воно пізна­ване, то його неможливо висловити. Тут при значній долі скепсису і нігілі­зму також немає абсолютного песимізму щодо можливостей пізнання. Фі­лософ тільки проводить думку, що у цьому світі повного «буття» немає. Останнє тільки являється. Явище буття у цьому світі – часткове. Тому Гор­гій просто констатує свій сумнів щодо сутнісного співвідношення, або міри

97

Історія філософії

збігу «буття» і його «явища», а звідси – щодо меж людського пізнання. Ра­зом з цим свідомо окреслюється проблема відносності істини, що також є новим кроком в історії філософської думки.

Проте, констатуючи цікаві і важливі здобутки софістів у галузі ан­тропологічних досліджень свідомості і пізнання, слід мати на увазі конс­труктивну критику, якій вони були піддані з боку Сократа і Платона. Суб'єктна відносність істини є важливою теоретичною заявкою для більш ґрунтовного і цілісного усвідомлення гносеологічних проблем. Але межа суб'єктної присутності і суб'єктивізм у пізнавальному процесі – різні речі. Сократ критикує їх за відсутність принципів дійсного поєднання процесів пізнання і виховання. Еристична майстерність подати будь–яке положення як істинне і відстоювати його за будь–яку ціну зводить нанівець пошук дійсного підґрунтя всього існуючого, чим завдає шкоди як пізнанню, так і вихованню людини.

Отже, грецькі софісти, як наголошував О.Ф.Лосев, – це перша схо­динка самосвідомості духу, що переходить від об'єктивного космологізму до суб'єктивного антропологізму, причому базою для необхідного тут ін­дивідуалістичного розвитку слугувала афінська демократія наприкінці V ст. до н.е. Софісти забажали усвідомити природу і можливості людського мис­лення, і останнє викликало до життя скептицизм, суб'єктивізм і творчий хаос, впоратись з яким їм не завжди вдавалось; вони перші зрозуміли, що істина і сутність не тотожні поняття, що істина – це усвідомлена сутність, а тому – «людина є мірою всіх речей...»; не заперечуючи, що буття здатне проявлятися, вони поставили питання про міру цієї явленості.

 

25