ГоловнаЗворотній зв'язок

Історія філософії

Сократ

Водночас з тим, виникла позитивна дис–курсія, засновником якої був Сократ (469–399 pp. до н.е.). Він виходив з від­носності та умовності, навіть випадко­вості наших побутових уявлень, проте,

вимагав визнання також таких загальних понять, без яких не могли б ви­никати і існувати часткові, умовні і випадкові поняття. О.Ф.Лосєв наго­лошує, сократівська філософія була початком переходу від матерії самої по собі і від ідеї самої по собі до їх діалектики. Тобто з Сократа почина­ється та позитивна свідома побудова діалектики ідеї і матерії. Вже одним цим філософія Сократа на всі античні часи залишилася центральним дося­гненням з точки зору її метода.

Якщо дотримуватися традиції ранньої класики – афористичної і за­гадкової, то можна сказати, що істина тут не доводиться і не потребує до­казів. З точки зору Геракліта, або Піфагора, докази обтяжливі для істини,

98

Частина І. Історія Стародавньої філософії

принижують її; вони не шляхетні, бо містять у собі самовдоволеність роз­судку; філософія ж існує лише для тих, хто чує «музику небесних сфер», тобто, тих хто несе на собі божу ознаку, для них будь–які докази і дове­дення зайві. Той, хто вдається до доказів – викриває себе як інтелектуаль­ну чернь. Звідси – відстороненість і погорда «обранців богів».

Перший прорив у такому світогляді зробили софісти, а продовжу­вачем його став Сократ. Сократ також вільний від сліпого схиляння перед античними устоями і авторитетами; його також цікавлять проблеми лю­дини, пізнання, виховання тощо. Проте, йому не властива теоретична лег­коважність софістів, які будь–що готові були подати як істину. Сократ шукає дійсну істину і визначає шлях до неї у раціоналістичній логіці. Він намагається змінити світ згідно розумних логічних побудов. Для цього Сократ намагається підготувати людей, які б зрозуміли і підтримали його. Тобто Сократ у своїх пошуках іде від людини, досліджуючи процес пі­знання, встановлюючи істину, переводячи її в практику сучасного життя, за допомогою свідомої побудови пайдейї – системи виховання. Отже, гно­сеологічні питання у Сократа отримують суто практичне значення як для цілеспрямованої зміни на підставі усвідомлення ідеї Блага суспільства, так і для свідомого виховання людини.

Сократ походить з афінської родини, де батько Софронік був скульп­тором, різьбярем, а мати Фенарета – повитухою. Сам Сократ потім говорив з гумором, що свої здібності в мистецтві допомоги людям у справі духовно­го народження (Платон «Пиршество»), він успадкував від батьків. У молоді роки він багато вчився. Павсаній говорить про нього як талановитого ску­льптора (ще й досі в Афінах зберігається його витвір «Три грації»). Сократ був непоганим музикантом. Алківіад свідчить, що Сократ був хоробрим і терплячим воїном, що брав участь у трьох військових походах.

Слухаючи видатних філософів різних шкіл, що відвідували Афіни, серед яких були і послідовники Геракліта, і елеати, і піфагорейці, і софіс­ти тощо, Сократ відкриває свій метод отримання істинного знання шля­хом поступового сходження від одиничного (або філософсько–абстракт­ного) до загального (або філософсько–конкретного). Цей метод передба­чує відкриття у загальному сутнісного змісту одиничного, що дозволяє керуватись у пошуках істини, добра (справедливості) і краси. Тобто у центрі його уваги були питання людського життя, його мети і призначен­ня, справедливого суспільного устрою. Звідси Сократ і філософію розумів як пізнання добра і зла, пошук і розпізнання яких він здійснював шляхом діалогу з одним, або кількома співбесідниками. Ось чому він завжди був у оточенні учнів або простих слухачів, які збирались разом не заради роз­ваг, – а лише заради істини. Але «любомудріє» – не є виключно діяльність

99

Історія філософії

розуму. Сократ розцінював останню як обов'язково моральнішу діяль­ність, якщо «знання» саме по собі є «добро». Саме такий етичний раціо­налізм створює сутність вчення Сократа, а філософія постає як шлях фор­мування доброчесної людини і справедливої держави, а доброчинність є запорукою щастя.

Проте, якщо б Сократа запитали, чи вважає він себе знавцем істини, або, чи вважає він себе вчителем і вихователем молоді (якими себе вважа­ли софісти), то на обидва запитання відповідь була б негативна. «Я знаю тільки, що нічого не знаю», – любив повторювати він. І це була не поза, не заперечення всезагального, а результат послідовного проведення ідеї кри­тичної рефлексії. Сократ вважав, що об'єктивний зміст свідомості може існувати лише у суб'єктивній формі, тобто індивідуальний розум може надати людині не тільки індивідуальне уявлення, але й об'єктивне знання. Але отримати таке знання (і водночас стан істини) людина має лише вла­сними духовно–душевними зусиллями, а не очікувати його ззовні як гото­вий результат. Істина швидко «псується», тому для розвитку душі і свідо­мості, кожен філософ має шукати знову і знову. Звідси намагання Сократа шукати істину спільно під час бесід, де кожен з учасників критично аналі­зує загальновідомі думки, послідовно підіймаючись до такого знання, яке вони визнають істинним.

Отже, істина не існує ізольовано від зусиль того, хто її шукає. Тому Сократ і не пропонує учням готову відповідь (по–перше, він сам її шукає, а по–друге, апріорі він нею не володіє). Сократтільки сподівається, що остання може за певних умов народитися під час їхньої бесіди. Тому для нього не властиві повчання і догми. Він намагається збудити у співбесід­ника інтерес до сформульованої проблеми, який би активізував його тео­ретичні пошуки. Сократ підводить до усвідомлення того, що у пізнанні будь–якого явища (прекрасного, справедливого, доброчесного тощо) лю­дина виходить на понятійний рівень розуміння одиничних явищ, без чого філософська розмова неможлива. Поступово піднімаючись до деякої вер­шини (він називає її Благо [= Добро = Істина]), в якій сходяться всі менш загальні поняття, співбесідники досягають найвищих рівнів пізнання. Так, на прикладі розгляду різних проявів доброчесності (мужність, розсудли­вість, благочестя, справедливість, знання) Сократ у платонівському діало­зі «Протагор» демонструє, що серед них є таке, що визначає собою решту. Наприклад, є два прояви людської поведінки: хоробрість і боягузтво. На перший погляд, вони відмінні тим, що хоробрий нічого не боїться, навіть смерті. Сократ же доводить, що відчуття страху властиво всім людям без винятку. Різниця полягає лише в тім, що люди бояться різних речей. Боя­гуз боїться смерті, а хоробрий – ганьби. Смерті, вважає Сократ, не слід

100

Частина І. Історія Стародавньої філософії

боятися, бо вона наздоганяє будь–кого, а те що очікує з її приходом напе­вне ніхто не знає. Отже, боягузи налякані смертю лише в зв'язку із влас­ною необізнаністю. Хоробра людина знає, чого варто боятись – людської ганьби, яка наздоганяє людину ще за життя. Таким чином, підґрунтям доброчесності є розумність (мудрість), завдячуючи якій решта її проявів набувають сенсу. Знання постає як підґрунтя етики, а поганий вчинок є наслідком незнання.

На відміну від Сократа, софісти не заглиблювались у основи, не про­думували понятійне підґрунтя, чим прирікали себе на хаос релятивізму. Сократ сам шукав підґрунтя, основи знання і навчав цьому методу своїх учнів. Своєю іронією він вчив учнів, по–перше, піддавати сумніву будь–яке положення, або традиційні уявлення і досягати у своєму пошуку теоретич­но коректних знань. А по–друге, він передавав їм досвід самопізнання («Пі­знай самого себе») і саморозгортання. Учню здавалось, що Сократ знає про нього таку таємницю, яку перший приховував навіть від себе. Проте, учень усвідомлював і сподівання вчителя, щодо його майбутнього духовного зро­стання. Але таке перетворення – це справа доленосного вибору самої лю­дини, справа її наполегливої праці. Тільки долаючи себе, людина може ста­ти і морально, і розумово прекрасною, та «прекрасне – завжди важке» (Пла–тон «Гіппій більший»). Ось чому не всі учні витримували «тягар» споді­вань, який на них поклав їх вчитель. Сократ порівнює себе з ґедзем, що не дає коню застоятись у стійлі; так і Сократ, за визнанням дельфійського ора­кула, – «наймудріша людина» – поставлена до Афін, щоб не дати місту по­тонути в болоті віджилих уявлень. Тому заклик «розуміти і діяти» сприй­мався багатьма афінянами як прикра незручність, що заважає їх налагодже­ному і спокійному життю. Тому спроба розумом і логікою перевірити іс­нуюче життя з метою майбутньої свідомої зміни – стали підставою для за­судження Сократа як державного злочинця.

Сократ – це трагічна фігура. За Геґелем, трагедія – це розумне не­щастя. На афінському суді зіткнулись два права: перше – укорінене право афінської демократії, що передбачало наслідування традицій і законів предків. Інше право відстоював Сократ: право свідомості, знання, суб'єк­тивної свободи. Це право також божественне, проте, яке ще не стало дійс­ністю. Отже, Сократ дійсно був винний перед традиціями Афін, що від­живали свій час, але остаточно ще не вмерли, бо сам намагався розхитати і зламати старі звичаї і засади. І Сократ це розуміє. Ось чому він не нама­гається уникнути страти, до якої його присудив суд, і спокійно випиває чашу отрути. Правота Сократа за майбутнім. Афінська свідомість посту­пово почала вступати на шлях самосвідомості, проте, вбивство Сократа для неї стало злочином перед власним майбутнім. Ім'я Сократа залиши–

101

Історія філософії

лось популярним протягом тисячоліть. Воно не тільки надихало античну філософію високої, пізньої класики, а також доби Римської імперії, але й увійшло у свідомість європейського людства як символ філософування взагалі. З іншого боку, філософія Сократа стала досягненням, яке поділи­ло все надбання античної думки за своїм змістом і методом пізнання на «досократівський» і «післясократівський» періоди розвитку філософії.

Безпосередніми послідовниками Сократа були його учні. Проте, складність фігури вчителя наклала відбиток на характер їх діяльності, бо мало кому з них вдалося утриматись у діалектичному колі його філософу­вання. Частіше за все, у своєму творчому доробку вони розгортали одну з сократівських ідей, випускаючи з поля зору інші, чим втрачали критичний реалізм поліфонізму сократівської думки і часто занурювались у софісти­ку, з якою їх вчитель вів безкомпромісну теоретичну і моральну боротьбу.

Отже, всіх учнів можна розподілити на три групи. Перша з них Ксенофонт, швець Симон та ін., які поділяли геть усі погляди вчителя і, будучи позбавлені як власної думки, так і звичайного сократівського кри­тицизму, намагались перетворити його філософію у систему догматів.

Сократичні школи

До другої групи послідовників великого вчителя слід віднести так званих сокра­тиків. Наслідуючи Сократа, вони вва­жали, що істина і сутність – не тотожні поняття, тому що істина – це є сутність,

яка мислиться, або усвідомлюється. Тому своє завдання вони вбачали в тому, щоб з'ясувати, за яких умов свідомість здатна мислити сутність, тобто істину. А звідси поставали запитання: що може знати людина; і як вона має жити і практично діяти?

Відповідно до відповідей на сформульовані запитання, сократики утворили три філософські школи. Представники однієї з них заглибились у чуттєву емпірику (кіренаїки), бо визнавали загальне в одиничному. На їх погляд, людська достовірність полягає в чуттєвому досвіді (тобто такому, що надає одиничне). Звідси «добро» – етичний і теоретичний орієнтир Сок­рата – слід шукати в насолодах і задоволеннях. Звичайно, засновник школи Арістіпп підкреслює, що не людина існує для задоволень, а задоволення –для людини, де вона для себе і відкриває сенс «добра» і «блага».

Кініки (Антисфен, Діоген з Сінопу) заглибились у абстрактну і сво–бодомислячу автаркію, або самодостатність, самозаспокоєність. Вони вважали, що людина має триматись у межах абстрактного і всезагального, а будь–яка «одиничність» – несуттєва. Тому вони сповідували свободу від усього того, що, на їх думку, заважало людині піднятися до всезагального,

102

Частина І. Історія Стародавньої філософії

звідси випливало зневажливе ставлення до норм людського існування і усього так званого зовнішнього життя.

Мегарики (Євклід, Діодор, Євбулід, Стілпон), наслідуючи елеатсь–кий раціоналізм, звернулись до абстрактного світу ідей, поєднуючи з цим кінічні тенденції. Вони абсолютизували принцип розуму відірвавши його від принципу чуттєвого світу, від принципу життя. Протилежність транс­цендентного і чуттєвого світів, світу ідеального і світу речей вони усвідо­млювали не діалектично, як Сократ і Платон, а як прірву. Ідеї для мегари–ків – нерухомі і ніяк не пов'язані з чуттєвим світом. З роз'єднання ідеаль­ного і матеріального випливає заперечення можливості пізнання (бо пі­знання є свідченням зв'язку двох світів), і будь–яке синтетичне судження також неможливе [отже, судження А є Б – хибне, а можливе лише су­дження А є А, яке мало чого дає процесу пізнання]. Саме у мегарців ми зустрічаємо так зване «подвоєння світів» і безплідність ідей, з чим, безу­мовно, не погоджувався Сократ і піддавав нещадній критиці Платон («Парменід», «Софіст» тощо).

До третьої групи сократівських учнів можна зарахувати одну, але геніальну людину – Платона.

 

26