ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Філософія високої класики. Платон

Історія філософії

Філософія високої класики. Платон

У походженні Платона (427–347 pp. до н.е.) поєднались дві видатні і дуже поважні гілки античної аристократії: рід батька сягає останніх ца­рів Аттіки – Кодридів; рід матері пишався видатним політиком і держав­ним діячем Солоном. Тому і виховання Арістокла – саме таке ім'я він отримав при народженні – відповідало всім вимогам афінського аристок­ратизму: музика, гімнастика, живопис, поезія. У молоді роки він писав елегії, епіграми і навіть драматичні твори; високий, міцний, статний – він захоплювався спортом і був переможцем олімпійських змагань. Потяг до гармонії, вічної краси, що обіймає Всесвіт; зосереджену увагу до власної душі, пишання славою предків – юнак виніс з атмосфери рідного дому, дивовижної краси навколишнього світу. Проте, наскільки прозора була природна краса оточуючого, настільки похмурою і неспокійною був полі­тичний обрій, на фоні якого проходили дитинство і юність Арістокла. Він ріс у час нещадних Пелопонеських війн, під час братовбивчої війни між Спартою і Афінами, що передувала розпаду Греції. Час перемог у Персь­ких війнах, що приніс славу Афінам, минув, як і «золота доба» афінської демократії дісталась історичної межі. Рік народження Платона (Арісток­ла) часто співвідносять з роком смерті Перікла – найвидатнішого діяча афінської держави, досконалого представника еллінської цивілізації, пат–

103

Історія філософії

ріота і мудрої людини серед народних бур, про якого хлопчик часто чув від матері, яка розповідала сину про останні роки боротьби афінян зі Спа­ртою за власну незалежність, про оборону міста, якою керував Перікл, про багатьох героїв, що загинули, захищаючи рідний дім. Мати, напевно, згадувала відому промову Перікла, про яку свідчив Фукідід, що завершу­вали такі слова: «Могила героїв – весь всесвіт, а не мавзолей, обтяжений пишними написами». Усе це не могло не вплинути на світогляд Арістокла і, згодом, не сформувати у Платона твердих переконань щодо кращого державоустрою, людської гідності, життя і смерті, добра і зла.

Роздуми над глибинними питаннями привели молоду людину до філософії. Він навчався у представників різних шкіл: знайомився з натур­філософією у Кратіла – послідовника Геракліта; з аргументами «Єдиного» у елеатів; філософією числа і принципами світової гармонії у піфагорій­ців; з еристичною майстерністю софістів тощо. Усе це, згодом, знайшло глибоке і принципове переосмислення в платонівській філософії, що і за­фіксовано в багатьох діалогах, де дійовими особами бесід постають пред­ставники різних теоретичних напрямків. Проте, у житті Арістокла була зустріч, що докорінно змінила його життя. Це була зустріч з Сократом, що став для Платона невгасимим сонцем, взірцем теоретичного мислення. Говорять, що і для Сократа зустріч з Арістоклом, якому саме він дав нове ім'я, що увійшло в аннали людської думки, була зустріччю очікуваною, також подією всього життя. Знайомство з Сократом примусило Платона усвідомити філософію не як деяке заняття, яким можна займатися час від часу, не як розвагу, але як спосіб життя, розраду для душі, засіб духовного сходження. Можна сказати, що з Платоном за участю духовного настав­ника відбулось духовне перетворення, нове народження, яке як мету фі­лософського виховання завжди визначав Сократ.

Філософська спадщина Платона велика і різнобічна: вчення про буття, душу, пізнання, космос, божественну тріаду... Означимо тільки деякі моменти його доленосного для європейської філософії вчення і діа­лектичного методу'.

«Буття» для Платона – вічне, незмінне, недоступне чуттєвому сприй­няттю і відкривається лише розумовому пізнанню. Проте, на відміну від елеатів, «буття» у Платона постає не як «одне», а «множинне»; це безтілес­не, нематеріальне формування – «ідея». Ідея у Платона існує реально, об'єк­тивно, субстанційно і самостійно. Саме вона виступає онтологічною при­чиною матеріально–тілесного світу, світу речей. Отже тільки вона «є», «іс­нує», бо насправді існує лише те, що не має частин, не належить чуттєво–

' Див.: Платон. Собрание сочинений в 4 тт. – М., 1990–1994.

104

Частина І. Історія Стародавньої філософії

просторовому світу, а є вічним, незмінним і безсмертним. Світ надчуттєвих ідей Платон називає «буттям». Філософ критикує тих, хто визнає тіла і бут­тя за одне і те саме, бо «истинное бытие – это некие умопостигаемые и бес­телесные идеи» («Софіст»). Світ ідей протистоїть мінливому і плинному чуттєвому світу, який постійно змінюється, виникає і зникає, але ніколи не «є». Яким чином можна збагнути ідеї? – Коли свідомо полишаєш стан при­родної людини і перетворюєшся на філософа. У діалозі «Держава» Платон наголошує: «Нужно отвратиться всей душой от становящегося, тогда спо­собность человека сможет выдержать созерцание бытия».

Платон називає ідеї «сутностями»; до речі, у грецькій мові «сутність» походить від дієслова «бути». Таким чином, ідеї, за Платоном, становлять сутність чуттєвого світу, що даний нам у досвіді. У цьому ж контексті, речі причетні до ідей і тільки завдяки такій причетності отримують своє тимча­сове існування. Ідея співвідноситься з річчю як сутність з її явищем. Отже, ідея зосереджує у собі смислову повноту речі і величезну життєву силу, що спрямовує її до кінцевої мети; вона – передумова, першообраз речі; її одві­чна, породжуюча модель, закон її функціонування. Платонівські ідеї разом утворюють єдиний чуттєво–матеріальний космос. Тому, «ідея» становить підґрунтя онтології (вчення про буття) Платона. Разом з тим «ідея» – це не тільки «режим» існування чуттєвого світу, але й «режим» свідомості, усві­домлення світу, бо виступає своєрідним «горизонтом» предметів, тому що містить у собі для них безліч можливостей. Звідси – «ідея» становить під­ґрунтя гносеології (вчення про пізнання) Платона.

Стає зрозумілим, що критика платонівського вчення про ідеї, яку знаходимо у «Метафізиці» Арістотеля не в усьому справедлива Так, Пла–тон надає ідеям субстанційну первинність буття, на відміну від бування чуттєвого світу, проте, його світ ідей протилежний останньому настільки, наскільки мислення людини трансцендентне її відчуттям. Своїм існуванням світ ідей не подвоює світ речей, а містить сутнісні орієнтири останнього. Отже, ідея не відірвана від речі, а обумовлює її існування, тому речі не тіль­ки отримують можливість існування, але постають відкритими для пізнан­ня. Висунуті Платону теоретичні претензії, скоріше, можна адресувати ме–гарській школі, яку, до речі, піддає критиці сам Платон у діалозі «Парме–нід». Але цікаво, завдяки чому Платон долає фактичну подвоєність світів у мегариків, або нездоланність прірви «буття» і «небуття» елеатів?

Щоб уникнути проблем попередників, Платон вводить поняття «Єдиного», яке у нього не співпадає з розумінням «буття» (як це мало місце у елеатів). «Єдине» Платона не є «буття», воно вище останнього, бо становить собою умову і «буття»(світу ідей), і «небуття» (матерії як принципу становлення). «Єдине» виступає джерелом будь–якого існуван–

105

Історія філософії

ня, будь–якої множинності і без його єднаючої сили неможливе існування а ні ідеї, а ні речі (бо кожне «одне» має сенс існування при наявності «ін­шого») («Парменід»). Тому Платон і його послідовники – платоніки і не­оплатоніки – ототожнюють «Єдине» з «Благом», до якого все прямує і, завдяки якому, існуюче отримує власне буття. Воно – по той бік буття (тобто трансцендентне), а тому перевищує будь–які визначення, бо недо­ступне розумінню. Для означення такої величі краще використовувати апофатичні (негативні) характеристики, тобто, чим «Єдине» не є.

Підсумовуючи, можна сказати, що ідеї в філософії Платона суть бо­ги, від яких залежить існування чуттєвого світу. Проте, це боги не наївної міфології, а такі, що перекладені, за виразом О.Ф.Лосева, на мову абст­рактної всезагальності, тобто понять та категорій.

Досліджуючи сенс людського і суспільного існування, Платон спи­рається на раціоналістичний підхід Сократа до проблем етики, згідно з яким, умовою моральнісних вчинків виступає істинне знання. Саме тому Платон продовжує зусилля свого вчителя долаючи суб'єктивізм софістів у питаннях пізнання й у справі досягнення єдиного і об'єктивного знання. Робота з поняттями, встановлення родових і видових відносин між ними отримала назву діалектики. Для Платона діалектика постає як метод розді­лення єдиного на множинне, зведення множинного до єдиного і структур­ного уявлення цілого як єдино–розподіленої множинності («Федр»). У діа­логах ми знаходимо багато робочих визначень діалектики, і перш за все, як науки про знаходження принципу кожної речі, її смислу, методу здійснення і, зрозуміло, пізнання. Як бачимо, йдеться про принципи розгортання світу ідей і становлення матеріального космосу і про відповідні принципи пі­знання. Якщо стисло, то діалектика є єдиним способом існування ідей (і чуттєвого світу) і методом їх пізнання. Щодо самої серцевини діалектики, то вона – вчення про єдність протилежностей, яке міститься у «Софісті», «Парменіді» тощо. Платону також належить розробка гіпотетико–дедуктив–ного методу, що був не тільки корисний для філософії, але й мав велике значення для розвитку наукового знання, наприклад, математики.

Як Платон розуміє людину? Подібно до того, як все суще поділене на дві сфери: довічних і самосущих ідей та залежних від них речей чуттєво­го світу – мінливих і вторинних, так і в людині розрізняють безсмертну ду­шу і смертне, тлінне тіло. За Платоном, сутність душі полягає в її саморусі: все, що рухається, тобто рухає самого себе, – безсмертне, тоді як все, що приводиться у стан рухомості чимось зовні, скінченне і смертне. З іншого боку, якщо душа настільки досконала, то навіщо їй потрібне тіло? Для того, щоб обгрунтувати необхідність зв'язку душі і тіла, Платон пропонує гіпоте­зу, що душа складається ніби з двох «душ»: вищої – розумної, за допомо–

106

Частина І. Історія Стародавньої філософії

гою якої людина може споглядати світ довічних ідей і яка прагне «блага» і нижчої – чуттєвої. У свою чергу, чуттєва душа також має більш шляхетну «частину» – афективну, і менш шляхетну. Кожна з «душ» має свій орган, що пов'язаний з її діяльністю. Так, розумна душа перебуває у мозку; афек­тивна – у серці; а найнижча – в печінці. Шляхетна частина чуттєвої душі формує суспільні якості людини, тобто благородні відчуття: радість, хороб­рість тощо. А нижча частина душі людини наближує людину до тваринного і навіть, рослинного світів; вона відповідає за самозбереження, харчування, розмноження, а всі її зусилля спрямовані лише на чуттєві насолоди. На від­міну від першої частини чуттєвої душі вона роз'єднує людей.

Ілюструючи своє розуміння людської душі, Платон вдається до обра­зу крилатої колісниці, що має три складових: візник, що уособлює розумну душу; двох коней, один з яких прекрасної статі втілює – благородну части­ну чуттєвої душі, яка покірна і слухняна слову розуму; другий кінь – персо­ніфікує грубу тваринну силу, тісно пов'язану з тілом, яка прагне лише чут­тєвих насолод і глуха до наказів візника (розуму). Людська доля залежить від того, наскільки сильним, або слабким виявиться чуттєве в структурі душ. Коли розумний і афективний початки в душі переважають, то в час, вільний від тілесної оболонки, душа має можливість підніматись до захма­рного світу, щоб споглядати вічні ідеї, і чим більше вона споглядає, тим більш досконале тіло вона отримає (наприклад любомудра, царя, або дер­жавного діяча). Якщо в душі превалює чуттєва частина душі, яка заважає процесу споглядання світу ідей, то в майбутньому така душа отримає тіло негідної людини, або навіть тварини. Платон дотримується піфагорейської теорії переселення душ (метемпсихоз), згідно з якою тільки досконалі душі в нагороду можуть назавжди полишити земний світ і звільнитись від тілес­ної оболонки. Як бачимо, тіло – це темниця душі, від якої остання має зві­льнитися. Звільнення досягають шляхом пізнання ідей, які споглядає розу­мна душа – в цьому і відкривається призначення людини.

З вченням про попереднє існування душ (до того, як вони оберуть собі відповідне тіло) Платон пов'язує концепцію пізнання як пригадуван­ня. Ще до свого втілення душа кожної людини перебувала в надчуттєвому світі і мала можливість споглядати ідеї. Вони мають відбиток у глибинах її «пам'яті», до пробудження якої спонукає перебування в чуттєвому світі і розмірковування над сутністю останнього. Отже, пізнання – це пізнання ідей, це процес пригадування того, що бачила душа до занурення в тіло («Менон»).

Звісно, наведеними прикладами з філософії Платона ми тільки означили деякі риси, що відтворювались в історії теоретичної думки під назвою платонізм. Таке назву отримує вчення, яке вважає підґрунтям бут–

107

Історія філософії

тя ідеальні сутності, в основу пізнання кладе інтелектуальне зусилля, що йде від інтуїції, а досвід оцінює тільки як результат, а не джерело, і в етиці пропагує перевагу вічних цінностей.

 

27