ГоловнаЗворотній зв'язок

Категорії

Главная->Філософія->Содержание->Пізня класика. Арістотель

Історія філософії

Пізня класика. Арістотель

Арістотеля слід віднести до останнього періоду античної класики, хоча, зрозуміло, вся його філософська діяльність пов'язана з попередніми періодами античної класики. Проте, специфіка його постає у філософській деталізації, відмові від будь–яких надто загальних субстанціальних підхо­дів (що характерно для філософії Платона) і обмеженні описом одинич­них явищ. В арістотелівській філософії платонізм отримує дистинктивно–дескриптивний (розрізняюче–описовий) характер.

Арістотель (384/3–322 pp. до н.е.) народився у Стагірі (грецька ко­лонія на Фракійському узбережжі Халкідії). Батько був лікарем при дворі македонського царя Амінти II; після смерті батьків його виховував Прок–сен з Атарнея. У 17 років Арістотель вступає до платонівської Академії, до якої належав аж до самої смерті Платона. Саме ця обставина, як і інші достовірні факти, заперечують твердження про невдячність і безцеремон­ність по відношенню до свого вчителя. Під час перебування у славетному закладі (протягом 20 років) Арістотель ретельно вивчає не тільки праці свого вчителя, але й знайомиться з філософським доробком попередніх мислителів, і сам розпочинає свою теоретичну діяльність. До зазначеного періоду дослідники відносять діалоги та деякі трактати, що були створені під впливом дискусій, що велись у стінах Академії. Тільки після смерті Платона він полишає Академію, багато подорожуючи, читає лекції, за­сновує філософські школи. У 343 р. до н.е. македонський цар Філіпп за­прошує його у столицю Пеллу для виховання сина Александра. Арісто­тель приймає запрошення і займається освітою спадкоємця аж до походу Александра в Азію. Історик Плутарх підкреслює глибоку повагу талано­витого учня до геніального вчителя.

У 335 р. до н.е. Арістотель повертається до Афін, де в гімназії під назвою Лікей засновує власну філософську школу. І хоча нова школа мала відмінні від платонівської цілі і завдання, та все одно, приклад Академії надихав Арістотеля. Принципова відмінність полягала у наступному. Школа Платона була створена заради політичних цілей (на платонівське переконання, майстерно керувати державою може тільки філософ), хоча на довгі часи вона стала центром активних математичних досліджень і місцем жвавих філософських дискусій. І хоча школа Арістотеля, мала спеціальні програми для учнів різного життєвого спрямування (і для дер–

108

Частина І. Історія Стародавньої філософії

жавних діячів також), але перш за усе, вона готувала філософів, бо тільки філософ знаходить блаженство у житті, що підпорядковане розуму. Нова школа була не тільки навчальним закладом. її вплив і вагомість позначені різнобічними науковими дослідженнями, які були відомі на той час і які Арістотель, будучи заможною людиною і за підтримки Александра Маке­донського, міг фінансувати. Після смерті македонського царя (323 р. до н.е.) політичні супротивники Арістотеля звинуватили його у вигаданих злочинах проти релігії. Арістотель був вимушений бігти в Халкіду, де помер за кілька місяців у 322 р. до н.е.

Теоретична спадщина. Арістотелю належить багато творів. Частина з них збереглась до наших часів. Згідно із переліком, що дійшов до нас від арабських перекладачів, усі його твори містяться у 1000 книг. Сучасне зі­брання творів античного філософа налічує праці з логіки («Органон», дві «Аналітики», «Топіка»); праці з природознавства («Фізика», «Про небо», «Про всесвіт» тощо); праці з біології («Про душу», «Про походження тва­рин» тощо); трактати, що збереглись з предмету «першої філософії», зго­дом, увійшли до збірки, яка отримала назву «Метафізика»; етика була ви­кладена у книгах «Нікомахової етики» і Евдемової етики»; соціально–полі­тичні твори: «Політика» і «Політії», що містили у собі конституції 158 гре­цьких державоутворень; праці з поетичного мистецтва і риторики: «Поети­ка», «Риторика». Здебільшого це підручники, що складались з лекцій лікей–ської доби. Проте, значна кількість праць, створених у перший період пере­бування в Афінах в Академії Платона, частково, або повністю втрачена'.

Зупинимось на суттєвих положеннях його філософської спадщини.

Положення у вступній частині до Арістотеля, що, на відміну від Платона, його цікавить одиничне, не можна розуміти буквально. Арісто­тель не тільки не заперечує категоріальну субстанційність загального, але, навпаки, вважає науковим тільки таке пізнання, що вміє знаходити у будь–якому одиничному загальні принципи. Ці принципи не тільки ним визна­ються, але постійно залучаються до пізнання як дійсна необхідність. Про­те, будь–яке загальне для Арістотеля має сенс лише тоді, коли воно пра­цює, тобто діє, стає, рухається саме і рухає матеріальні речі. Те, що у Пла­тона було, безумовним, але імпліцитно (неявно) присутнім, Арістотель намагається виписати так, щоб позбавити філософську позицію Платона загрозливої невизначеності. Тому для Арістотеля важливою виступає не сама «ідея», але її плинно–сутнісне становлення; її сила, що спрямована на оформлення; її потенція; її енергія, а також «зорово–смислове обличчя речі, що породжується нею, яке він називає «ейдосом» (О.Ф.Лосєв). (За

' Див.: Аристотель. Сочинения в 4 томах. – М., 1976.

109

Історія філософії

звичай, «ейдос» перекладають як «форма», що викливає багато непорозу­мінь). Саме у цьому відношенні потенція і енергія становлять єдність ви­разного смислу, або «ентелехію». Не випадково філософію Арістотеля суттєво визначають як вчення про потенційно–енергійну і ейдетично по­роджуючу ентелехію.

Ентелехія у якості повної виразності смислу може проявити себе лише при умові наявності чотирьох основних принципів або причин. Дій­сно, кожна річ для свого здійснення повинна реалізувати в собі матеріаль­ну, ейдетичну (формальну), дієву і цільову підстави. Арістотель наводить приклад із спорудженням будинку, для якого потрібні робочий матеріал (цегла), ейдос, або образ будинку як задум архітектора, діяльнісні зусилля і мета, для якої виконується дана робота – мати надійний дах над голо­вою. Перелічені причини мають сенс не тільки щодо одиничних речей, але й до світу в цілому, що рухається, за Арістотелем, розумом–першо–рушієм. Як бачимо, Арістотель тут не стільки заперечує платонізм, з його діалектикою категорій, скільки захоплюється питанням, як здійснюється процес матеріалізації ідей, або її становлення.

Тут треба звернутись до опорного поняття арістотелівської філосо­фії у порівнянні з подібним поняттям у Платона. Відомо, що у платонізмі опорним поняттям є «ідея», що, звісно, схиляє до думки про подвоєння світів, яку, до речі, Платон оцінював дуже негативно. Проте, теоретично таке тлумачення могло мати місце. Щоб уникнути загрози подвоєння, Арістотель висуває у якості опорного – «смислове буття речі». Що це? Повернення до одиничного факту з усіма його випадковими якостями і особливостями? Або це чистий смисл, що мислиться сам по собі? Ні, Арі­стотель акцентує увагу на особливому стані ідеї, коли вона мислиться не сама по собі, а у співвідношенні з фактом.

Як співвідносяться «смисл» і «факт»? – Ось цей стіл – це факт, а «стольність» – це його смисл. Як бачимо, вони відрізняються один від одного. Проте, вони можуть бути єдині, коли «факт» має «смисл», а «смисл» є здійсненним у «факті». Коли разом вони складають деяку то­тожність, ця тотожність постає як «осмислений факт». Лосев робить бук­вальний переклад грецького виразу на російську мову як «чтойность». Українською – це «що», яке має «смисл», або «щойність, яка здійсни­лась». Щойність – факт, проникнутий смислом; це смисл речі, даний як факт і зафіксований у понятті (зрозумілий факт); це смислова тотожність ідеї і матерії. Тому ідея речі є відповіддю на запитання, що таке дана річ, і на ту її узагальнюючу значимість, без якої вона б взагалі втрачала будь–який смисл. Якщо, говорячи «ось цей стіл» ми не усвідомлюємо «столь­ність» загалом, то неможливо вести мову про жоден одиничний стіл.

110

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Наступна ідея арістотелівської філософії – вчення про Розум–пер–шодвигун. Отже, якщо, за Арістотелем, ейдос будь–якої речі є її матеріа­льною причинно–цільовою конструкцією, то і увесь космос також постає грандіозним ейдосом, що є ейдосом усіх ейдосів, тобто ідеєю ідей. Такий космічний ейдос він називає «Розумом», який водночас виступає причин­но–цільовою енергією існуючого, тобто «першодвигуном». По відношен­ню до космосу Розум–першодвигун є, з одного боку, дещо самостійне, а з другого – як ейдос будь–якої речі – невід'ємним від нього і, навіть, тотож­нім з ним. Далі. Для усвідомлення ейдосу будь–якої речі потрібна не тіль­ки наявність останньої, але й суб'єкт, який здатен мислити цей ейдос. Проте, космічний Розум, що охоплює геть усе, вміщує у собі і об'єкт, і суб'єкт, бо предметом мислення космічного Розуму є він сам. Таким чи­ном, він мислить сам себе, ототожнюючи того, хто мислить і те, про що мислять. Ця рівновага і гармонійність у космічному Розумі і є прекрасне. У ньому немає нічого випадкового – він є необхідним, але гармонійність не є насильницькою; вона природна. Арістотель структурує платонівську ідею Розуму. Звичайно мислення завжди має якусь мету. Мета спрямовує до себе. Таке «спрямування» можна визначити як любов. Проте, в косміч­ному Розумі все зовнішнє, те чого він намагається досягти, співпадає з його внутрішнім, тобто його мисленнєвою діяльністю, а сам він – не тіль­ки вічне прагнення любові, але й володіння нею. Отже, в абсолютній не­рухомості космічного Розуму здійснюється процес, який не призводить до змін та збитку (як це має місце у чуттєвому світі). Цей процес спрямова­ний до мети, але мета вже присутня в кожній його точці. Усе це є життям у межах Розуму, життям, яке зводиться до споглядання. Саме звідси Аріс­тотель виводить суто філософське розуміння Бога, що фіксується окре­мим поняттям. Космічний Розум – це Бог, він є першопричиною: вічною і незмінною; нерухомою, але тією, що рухає усе; він мислить самого себе; має вічне життя і вічну насолоду від власної діяльності.

Отже, уся концепція Розуму–першодвигуна у Арістотеля постає ос­таточно узагальнюючим синтезом його вчення про ейдос, матерію, потен­цію, енергію, ентелехію, а також взагалі про предмет знання і суб'єкт знання. Якщо в ранній класиці космос трактувався як живий і самомисля–чий і той, що мислить сам себе на рівні інтуїції, то у Арістотеля це мис­литься понятійно'.

Певні корективи вносить Арістотель і до платонівського вчення про душу («О душе»). Він вважає душу початком життя, проте, розрізняє «рів­ні» душ: нижчу – рослинну, що відповідає за функції живлення, зросту, розмноження у будь–яких живих істот; середню – тваринну, в якої до вище

1 Див.: Аристотель. Метафизика // Сочинения в 4 томах. Т. 1 – М, 1976. [кн. XII, гл. 6–9].

111

Історія філософії

наведених функцій додаються відчуття і здатність бажання (прагнення до приємного і уникання неприємного); вища – розумна душа, яка притаманна людині, додає розсудливість і мислення. Ставлення Арістотеля до тілесного початку не є однозначно негативним. Він вважає тіло нейтральним субстра­том, що слугує підставою для більш високих форм життя. Однак, власне розум, за Арістотелем, не залежить від тіла. Розум є вічним та незмінним, здатним до усвідомлення вічного буття, чим формує сутність вищої з аріс–тотелівських форм, що зовсім позбавлена матерії, тобто «довічного двигу­на», який постає «чистим мисленням» і який рухає і живить усе у світі. Цей розум Арістотель називає діяльним, творчим, і відрізняє його від пасивного або тільки сприймаючого розуму. Поміж двох наведених типів розуму лю­дині переважно притаманний останній, тоді як творчий – лише у незначній мірі. Безсмертною Арістотель вважає тільки розумову здатність людської душі, що після смерті зливається з всесвітнім розумом.

Арістотель також не поділяє позицію етичного раціоналізму Сокра­та. Знання, вважає філософ, ще не є доброчесністю: людина може знати, що є добрим, проте, його воля не завжди здатна слідувати доброму. Пога­ні люди свідомо відкидають добро і чинять зле, хоча і знають, що є доб­рим. Так само і непомірковані, попри знання про добре, хоч і несвідомо, але слідують поганому, підкоряючись власним схильностям і пристрас­тям. Погана людина відрізняється від непоміркованої тим, що вона втра­тила повагу до добра, втратила сором, як говорить Арістотель. Непомір–кована людина завжди знаходиться у постійному розладі з собою: вона любить добро і справедливість, проте, не спроможна наслідувати їх. Та­ким чином, Арістотель окреслює не тільки роль знання, але й схильності до добра. Проте, в нього ще не досить сформоване поняття волі, хоча сві­домий факт розрізнення розуму і волі присутній.

Щодо призначення держави у людському житті, то на думку Арісто­теля, воно постає у досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови і гарантії людського щастя. Останнє можливе лише в умовах грома­ди. Тільки в умовах суспільства люди можуть формуватись й виховуватись як моральні істоти. Ось чому Арістотель і визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте, належне виховання людини можливе лише у справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримання удосконалюють людину і сприяють розвитку в неї шляхетних задатків. То­му в «Політиці» Арістотель визначає державу як суспільство рівних людей, що поєднані між собою з метою досягнення найкращого життя. Найкраще життя передбачає не тільки середній матеріальний добробут, але, насампе­ред, дотримання справедливості. А справедливість увінчує усі доброчинно­сті, до яких Арістотель відносить розсудливість, великодушність, хороб–

112

 

28