ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Іустин Флавій (Мученик)

Історія філософії

Іустин Флавій (Мученик)

Відомим представником християнської апологетики, видатною особистістю був Іустин (Юстин) Флавій, або Мученик (? – 165 pp.). Він походить з родини гре­цьких колоністів, які заселили палес­тинське місто Сіхем. Відомо, що під час іудейських війн місто було зруй­новано. Згодом, за наказом імператора Флавія Веспасіана, місто було від­новлено і отримало іншу назву – «Флавій Неаполь». Заможні батьки змо­гли дати сину гідну освіту, тим паче, що юнак гаряче прагнув знань і іс­тини. Не випадково Іустин звертається до філософії, відкриваючи для себе різні школи пізньої античності. Минали роки шукань, натхнення і розча­рувань, аж поки ним не здійснилося обрання християнської віри. Отже, Біблія привела його до Христа. Іустин здійснює мандри, під час яких він викладає, але вже не античну філософію, а християнство, яке перетворю­ється в його розумінні на філософію надсущого. Згодом Іустин засновує в Римі школу християнської мудрості. Проте, зла доля спіткала його. Один сучасний йому кінік, якого Іустин піддав критиці як невігласа, і який за­здрив успіху останнього, доніс на Іустина в імперську поліцію (як відомо, християн у ті часи не розшукували спеціально, а засуджували за доноса­ми). У 165 р. Іустин був страчений разом з шістьма учнями. Після нього залишилися дві «Апології», що були спрямовані проти язичників і «Діа­лог з Трифоном іудеєм», листи, послання тощо.

За основним змістом «Діалог з Трифоном іудеєм» є також апологе­тикою, яка спрямована проти опонента християнства – іудаїзму. Проте, нас цікавлять не стільки історія взаємовідношень релігійних вчень, скіль­ки філософський рівень дослідження ґрунтовних положень християнської догматики. Зупинимось на деяких аргументах, які не тільки свідчать про

136

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

філософську освіченість Іустина, що має античне підґрунтя, але й нову духовну спрямованість. Його роздуми над християнською тематикою сприяли дослідженню процесу пізнання (гносеологія), пошуку першопочатків буття (онтологія), осмисленням людського призначення (антропо­логія), чим зробили свій внесок в усвідомлення і поглиблення предмету філософії. Але спершу – як Іустин розуміє філософію.

Почнемо зі ставлення до філософії. Так склалось, що основними тео­ретичними опонентами перших християнських мислителів були античні фі­лософи. Тому мужі апостольські сформували негативно упереджене став­лення як до античної філософії, так і до філософування взагалі. Але вже християнські апологети, будуючи теоретичний захист християнського вчен­ня, не могли ігнорувати філософію як стиль мислення і, навіть, вважали себе філософами, вивчаючи і з нових позицій досліджуючи спадщину стародавніх любомудрів. Та щоб відрізняти себе від представників платонізму, стоїцизму тощо, визнавали за краще називати себе – «християнами». Для таких «християн» філософія була не просто стилем мислення, яким нама­гаються пізнати початки і кінці речей, як її розуміли греки. Для них вона була станом душі і рівнем духу, відкритим Богу як Істині. Ось чому Іустин вважав, що, хоча без здорового розуму жоден не може оволодіти мудрістю, але він є тільки необхідною, а не достатньою умовою дійсно глибинного пізнання. До речі, в молоді роки він також поділяв античне ставлення до філософії і розумів філософування як довершений акт суто розумової дія­льності, аж поки не зустрів старого, який змусив його критично переосмис­лити традиційно античні світоглядні позиції. Цю зустріч Іустин описує в «Діалозі» і наводить переконливі аргументи незнайомця про необхідність пошуку Єдиного Бога. Бо пошук першооснов, чим займаються філософи, з необхідністю виводить нас до визнання Надсущого. Глибина процесу пі­знання залежить від тих завдань, що ставить перед собою дослідник. Навіть звичайне пізнання оточуючого передбачає визнання його чуттєвого підґру­нтя. А хіба проникнення у глибини буття не приводить нас до визнання надсущих божественних початків, що непідвладні ані чуттям, ані розуму? Більш того, виникає впевненість у наявності таких початків! За яких умов у людини складається така впевненість? Мабуть, тільки коли вона наставлена Святим Духом, і тільки у того, в кому говорить Святий Дух. Саме такій лю­дині відкривались «початок і кінці речей, «равно як і те, що повинен знати філософ» . Люди ці звуться пророками, яких окрім розуму вирізняло праве­дне життя, чистота і сила духу. «Они одни и знали, и возвестили людям

1 Див.: Св. Иустин. Диалог с Трифоном иудеем // Св. Иустин: философ и мученик. – М., 1995. –С. 145.

137

Історія філософії

истину, несмотря ни на кого, не боясь, не увлекаясь славою, но говорили только то, что слышали и видели, когда были исполнены Святого Духа»1.

У своїх промовах пророки не звертались до доказів, бо вони як пев­ні свідки істини були вище за будь–який доказ. Тому і ранньохристиянсь­ка філософія, яка не тільки керується розумом, але й базується на праведності носіїв християнського духу і дивних одкровеннях, є філософією сві­доцтв, що гідні абсолютної довіри мислителів–теоретиків. Отже, для хрис­тиянського філософа «философия по истине есть величайшее и драгоцен­нейшее в очах Божиих стяжание: она одна приводит нас к Богу и делает нас угодными Ему, и подлинно святы те, которые устремили свой ум к философии и для какой цели она ниспослана людям...»2. Як бачимо, фі­лософія постає і як рівень мислення, і як стан душі, відкритий Богові, і як спосіб життя. Вона – і щабель до Бога–Істини, і водночас розумна рефлек­сія над Божественною Істиною.

Апологети взагалі, та Іустин особисто, розробили і заклали страте­гію розгортання християнського захисту, а тому коло питань, що цікавили апологетів, було дещо іншим, у порівнянні з античною філософською проблематикою. Аналізуючи спадщину Іустина з рівня остаточно сфор­мованої ортодоксії, можна знайти неусталеність термінології, ненапра–цьованість методології, і все це – як загальну етапність в історичному фо­рмуванні християнського мислення. Так, Іустина цікавлять питання, що є «Бог», «Проведіння (Божественна воля)», «Син – Логос – Слово», Трій­ця», «Творення», «Втілення», «Воскресіння» тощо.

Філософське осмислення Бога приводить до висновку, що Бог –єдиний, ненароджений, безіменний. Він – Отець усього, але Він транцен–дентний і невичерпний. Він – початок всього, але сам початку не має. А тому він не має власного ім'я. Такі означення Бога, здається, нам вже ві­домі з алегоричних натяків Платона з приводу Єдиного, відвертих думок гностика Василіда (II ст.), послідовних обгрунтувань Першоединого в не­оплатонізмі III–VI ст. Проте, і за часом, і ідеологічно, і теоретично хрис­тиянські монотеїстичні обгрунтування Іустина самостійні і новаторські. В «Апології II» Іустин пише наступне: «...Отцу всего, не рожденному, нет определенного имени. Ибо если бы Он назывался каким–нибудь именем, то имел бы кого–либо старше себя, который дал Ему имя. Что же касается до слов: Отец, Бог, Творец, Господь и Владыка, – это не суть имена, но названия, взятые от благодеяний и дел Его»3.

1 Св. Иусглин. Диалог с Трифоном иудеем. – С. 145. 2Там само.–С. 134. 3 Там само.–С. 110–111.

138

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

За Іустином, Єдиний благий Бог троїстим способом являє власну силу. У якості Отця Він – творець світу. Але трансцендентність прита­манна саме (і тільки!) Отцю. У світ Бог з'являється як Син і Св. Дух. Отець надсилає Сина у світ, щоб передати божественне вчення людям як пророцтво через Св. Духа. Кожен з них має свою божественну місію, про­те, божественність їх розрізняється ієрархійністю. Тому, хоча Іустин на­магається осмислити троїчність Бога як діалектичну єдність, нового мето­дологічного досвіду йому ще не вистачає. А відомий йому філософський досвід античності (Платон) ідеологічно переводить діалектику єдності, розробки якої прагне християнська ідеологія, у площину субординації.

В християнстві Божественне життя абсолютно приховано (на відміну від античної традиції) від людини. Разом з тим, зв'язок між ними існує. Ним є Син, або Слово, Логос. За Іустином, це вже, на відміну від Бога, – ім'я, бо надане від народження. У той же час, за Іустином, Бог (тобто Отець) – «не есть имя, но мысль, всаженная в человеческую природу о чем–то неизъяс­нимом»1. Таким чином, «несказанність», «невичерпність» – то є прерогати­ва Отця. Ісус вже має ім'я та значення і людини, Спасителя. Отже, «...мы знаем, что Он Сын Самого истинного Бога, и почитаем его на втором месте. А Духа пророческого на третьем»2. Згодом таку ідеологічну непослідов­ність визнають за єресь, проте, ми будемо відзначати в ній жагуче прагнен­ня найти вербальний вираз несказанному, тобто спробу перекладу задуму Божественного Слова на мову скінченного людського розуміння.

Цікавою є інтерпретація ідеї «Божественної передвизначеності». На перший погляд, вона нагадує античні «необхідність», «рок», «фатум». Але Іустин розрізнює їх і акцентує, що передвизначеність у християнстві є лише задум, який отримує уточнення свободою людської діяльності. Лю­дина на відміну від інших творінь була створена такою, що може вільно обирати, тому «доля» для неї не є неминучою. Остання є «гідною нагоро­дою», що очікує людину по воскресінні.

Для того, щоб філософськи осмислити «Воскресіння», Іустин нама­гається усвідомити Слово і перекласти його у площину людської історії. Іустин розрізняє у Слові ракурси розуміння. По–перше, Слово ще невира­зне: Слово, яке належить Богу–Отцю до творення. По–друге, Слово, виго­лошуванням якого Бог творить світ. По–третє, Слово, що посіяно всюди (у світі) своєю присутністю. По–четверте, Слово втілене, або Христос, що є максимальним виразом Бога у тварному світі.

Саме за допомогою Слова Іустин намагається поєднати обидва сві­ти: світ Божественний і світ тварний. Божественне Слово несе в собі не

1 Се. Иустин. Диалог с Трифоном иудеем. – С. 111.

2 Там само. – С. 42.

139

Історія філософії

тільки гносеологічний сенс, але й онтологічний початок, силу, нескінчен­ні можливості. Проте, стаючи «початком» під час творення, воно реалізує собою певний задум, певну реальність, яка переводить божественну віч­ність, у часову і просторову скінченність, зазнаючи розподілення в тілах. Саме безмірність Слова відкрила безмежність словесних інтерпретацій, з якої людина має обрати свою. І внаслідок цього обраний шлях є доленос­ним, що веде людину або до смерті, або до спасіння. Отже, наш світ на­лежить і Слову, і плоті. В існуючому світі Слово лише розпізнається, за­вдячуючи чому світ пов'язується з Богом і трансцендентне, і іманентне. Світ, який відпав від Бога, має шанс повернення до своїх джерел, якщо людина вільно обере шлях спасіння і воскресіння з Ісусом Христом, тобто на християнському шляху.

 

37