ГоловнаЗворотній зв'язок

Категорії

Главная->Філософія->Содержание->Філософія патристики

Історія філософії

Філософія патристики

Загальною рисою християнської патристики є те, що вона, на відмі­ну від головної мети апологетів – захисту християнства, переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо вико­ристовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з III по VIII ст., розподіляють на грецьку і латинську, на донікейську (ІІ–ІІІ ст.) і післянікейську – зрілу (IV–V ст.) і пізню (VI–VIII ст.).

Східна донікейська патристика

В східній, або так званій «грецькій» (бо була писана грецькою мовою) донікей­ській патристиці видатне місце належить Александрійській богословсько–катехі­зисній школі, що була заснована Панте­ном у середині II ст., але широкого визнання здобула за часів керівництва нею Климентом Александріським і, особливо, його учня і наступника Орі­гена. Саме вони намагались максимально залучити теоретичні здобутки античності (філософій Платона, Арістотеля, стоїків, Філона Александрій­ського) до побудови християнської теологічної системи.

Климент Александріиський

Перший християнський релігійний філософ Tim Флавій Климент (? – 211/216 pp.), єпископ Римський, наро­дився, вірогідно, в Афінах, у сім'ї язич­ників. Отримав ґрунтовну класичну освіту. Його вважають знавцем античної літератури і праць перших христи–

1 Ранние отцы церкви. – С. 375.

2 Там само. – С. 374.

142

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

янських письменників. Климент довгий час мандрував у пошуках мудрості. Він подорожує Грецією, відвідує Сіцілію (де приймає християнство), Малу Азію і врешті решт – Єгипет. Саме у Єгипті він знайомиться з вченням хри­стиянського гностика Пантена і вступає у його школу. Згодом Климент сам стає духовним наставником (напутником), що проповідує своє вчення і язичникам, і християнам. За деякими свідченнями, Климент приймає сан священика. Біля 210/215 р. він заступає на службу до єпископа Ієрусалімсь­кого, а кілька років по тому вмирає.

Климент вважав, що Логос – то Великий Розум, що втілений во Христі, творить та організує світ, а також просвітлює людський розум. Тому обов'язок кожного – увібрати в себе всі релігійні традиції людства і всі його філософські та наукові пошуки. Сам же Климент, завдячуючи прекрасному знанню грецької культури й обізнаності з іудейською та іу–део–християнською екзегезою, зміг новаторськи їх синтезувати в спекуля­тивну теологію. Мета останньої – захист віри за допомогою філософії. Отже, Климент свідомо шукає гармонійного поєднання віри і знання. Початком і підґрунтям філософії є віра, але філософія укріплює її. «Якщо не вірите, не здобудете пізнання». Проте, і віра без знання нагадує, на думку Климента, будинок без фундаменту. Віра є також критерієм пізнання. От­же, і віра, і знання постають як різні прояви однієї і тієї ж універсальної сили, що пронизує світ – сили розумності.

Мислитель поглиблює розуміння Логоса–Сина, бо для нього саме Логос постає конструктивним принципом християнської доктрини: по–перше, Логос є креативним початком світу; по–друге, Логос є початком будь–якої форми мудрості, що надихає пророків і філософів; по–третє, Вті­лений Логос є початком і умовою спасіння. Отже, Логос – то і Вчитель, і Спаситель. Климент, таким чином, поєднує античну мудрість з християн­ським віровченням.

Ці ідеї Климент викладає в своїх творах. Так, у «Напучуванні еллі­нів» (або «Протрептик») філософ переконує язичників і закликає останніх звернутися до нового Орфея – Христа, тобто до одкровення космічного та історичного Логоса. У роботі «Педагог» він пропонує новим християнам моральне вчення, ідея якого полягає в очищенні духу з метою підготовки до прийняття християнства. У наслідок перебудови етики стоїків тут об­стоюється християнський гуманістичний мотив – мирний, спокійний, з його помірною суворістю, що означає не розрив з оточуючим світом, а внутрішню свободу. «Ми створені подібними до Бога; отже, працюй, не втрачаючи мужності, і тоді будеш таким, яким і не міг би себе уявити». Твір «Стромати» (букв. «Килим з лоскутів») екзегезою (тлумаченням) текстів вводить читача у таїну космосу, а потім – у таїну Бога. Климент

143

Історія філософії

ототожнює пізнання і любов, примикаючи до містичної традиції, що іде від апологетів. Сповнене любові пізнання є нескінченним рухом уперед як у цьому, так і у майбутньому житті, тому що Бог, віддаючи Себе, у той самий час «безперервно відступає вдалину від того, хто до Нього йде». У багатьох відношеннях Климента можна вважати засновником «апофа–тичної», або «негативної» теології. Він стверджував, що знати можна ли­ше те, чим Бог не є. Отже, Бог не має початку; Він нескінченний, позбав­лений виду; ім'я Його несказанне. Наочним втіленням Бога є Син Божий –Логос, посередник між Богом–Отцем і світом, що створений за допомогою Логосу. Все те, що створене, тобто отримало існування від Бога, є благим. Людина – вінець творіння. Щодо зла, то воно походить не від Бога, а від людської недосконалої волі. Тому, за Климентом, людина має свідомо розгортати в собі Образ, за яким вона створена, позбавляючи світ зла, щоб досягти подібності Богові реально.

 

39