ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Західна (латинська) донікейська патристика.

Історія філософії

Західна (латинська) донікейська патристика.

Тертулліан

Тертулліан – перший з визначних хрис­тиянських богословів і моралістів, що писав латиною. Уродженець Карфагена Квінт Септімій Флоренс Тертулліан (бл. 115 – бл. 225 pp.) для латинської

патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Походить Терту­лліан з язичницької родини; вивчав право і риторику в Римі, де заробив собі репутацію майстерного адвоката. У 193 р. під впливом свідчення християнських мучеників він приймає християнську віру і оселяється у Карфагені. У великому місті, де стикались і змішувались всі відомі течії «нової релігійності», а само християнство було ще мінливим і неустале­ним, він намагається достеменно окреслити контури християнської віри, захищаючи її від язичників, іудеїв, єретиків, гностиків тощо. Але його власний максималізм спонукав його приєднатись (бл. 207 р.) до монтаніз–му – харизматичного руху, представники якого виступали проти церков­ної ієрархії і очікували у найближчому майбутньому другого пришестя Христа. Члени секти закликали до відмови від власності і до умертвіння плоті. Цей заклик мав гарячий відгук серед бідних прошарків населення.

В теоретичному плані Тертулліан був близьким до ранніх апологетів, але йому не був притаманний системотворчий пафос Орігена. Проте, він

147

Історія філософії

багато зробив для становлення християнської догматики і тому може вва­жатись творцем латинської теологічної лексики. Серед трьох десятків тво­рів, що дійшли до нас, особливу увагу привертають: «Апологетик», «Про свідчення душі», «Про душу», «Про плоть Христа», «Проти Маркіона».

Тертулліан – пристрасний, парадоксальний, безкомпромісний, коли йдеться про християнську віру. Він майстер епатажу. Інколи складається враження, що він заперечує можливість філософського осмислення хрис­тиянства, намагаючись акцентувати на ірраціоналізмі віри. Та чи так це? Можливо, на відміну від Климента і Орігена, які намагались осмислити релігійні догмати, тобто перекласти положення віри на мову логіки і раці­онального філософування, Тертулліан впевнений, що абсолютно адекват­ний переклад взагалі неможливий. Він переконаний: віра і розум не є то­тожними поняттями, і, навіть співпадаючи в чомусь, вони достатньо са­мостійні і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідо­мості. Розглядаючи процеси народження, смерті і воскресіння Божого Сина, Тертулліан порівнює різні ідеологічні погляди на ці явища. Те, що постає можливим в одній ідеологічній координатній сітці, – незрозуміле і абсурдно в інших обставинах. Так, у трактаті «Про плоть Христа» Терту­лліан наводить три порогові ситуації, які намагається прокоментувати в язичницькій і християнській традиціях: «(1) Родился Сын Божий: не стьздно, тогда как достойно стьща; и (2) умер Божий Сын: вполне досто­верно, тогда как нелепо; и (3) погребенный, воскрес: несомненно, тогда как невозможно»1. На перший погляд – дійсно абсурд, бо народження і смерть – речі можливі для того, що має початок і кінець, але ж Син (Ло­гос) – Божественний Лік, і йому притаманні нескінченність і безсмертя. За яких умов можливе таке поєднання? Логіка гностиків зі свого ідеологічного підґрунтя (нагадаємо, що, на їх думку, Ісус – звичайна людина, яка тільки надала свого тіла небесному Христу, тому і божественна плоть Ісу–са – ілюзорна) наполягає, що таке неможливо. А християнство підкрес­лює, що «Ісус є Богом во плоті», тому може «поводити» себе і як людина, і як Бог: тобто і народитись, і бути одвічним; і вмерти, і залишитись без­смертним; і бути похованим, і воскреснути. Саме такий Ісус для християн є Бог–Спаситель. (У методологічному плані таке розуміння містить діале­ктичний потенціал, що постає як єдність протилежностей).

Проте, для Тертулліана філософський зміст тлумачень християнства лежить поза його дослідницьким інтересом. Для нього філософія язичницт­ва є матір'ю єресей, а тому вона несумісна з християнством. Тому запитан­ня: «Що спільного між Афінами і Ієрусалімом, Академією і Церквою?» –

1 Тертуллиан. Избранные сочинения. – М, 1994. – С. 144.

148

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

для Тертулліана цілком риторичне. Він впевнений, що розум має зупини­тись там, де починається віра, бо пізнавати Бога може лише сама душа, яка є християнкою за природою і водночас заступницею віри. У праці «Про свідчення душі» Тертулліан зауважує, що душа є першою щаблиною пі­знання, безпосередньо дарованого Богом. Всі наступні сходинки опосеред­ковані нею, або одухотворені. Витоком знання є не просте незнання, а від­критість істини. Ось чому «душа старіша за букву, слово – за книги..., і са­ма людина – старіше за філософа і поета»1. Отже, до появи літератури люди не були німими, бо говорила душа, як близька за природою до Бога. Тому душа інтуїтивно містить у собі усю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом. Для Тертулліана пріоритет Єрусалиму над Афі­нами цілком природний, як пріоритет «простоти серця» над «стоїчним, пла­тонічним і діалектичним» розумом. Розум – то є інструмент пошуку неві­домої істини, у той час, коли вона вже (серцем) відома християнам.

Фраза, яка для багатьох стала візитною карткою Тертулліана і до якої зводили переважну більшість парадоксів мислителя – «вірую, тому що абсурдно» – часто редукують до суцільного ірраціоналізму. Але у філософ­ському сенсі тут ми зустрічаємось з перспективною думкою про свідоме обмеження розуму як такого, що має межі у власній природі. Тому не слід нехтувати знанням як природи будь–якого явища, так і межами його засто­сування. При усіх своїх перевагах, розум не є кращий за відчуття або інтуї­цію – він просто у порівнянні з ними інший, а тому не має підстав претен­дувати на свою самодостатність. Інтуїтивно дологічне знання усього надано душі Богом, тому, намагаючись вербалізувати його, розум стикається з тим, про що сказати не вміє і може тільки свідчити, бо тут він стикається з «ме­жею», яка закладена Богом, з метою, щоб людина вірила2. Тому у справед­ливість пошуків треба вірити, бо «знайшов тоді, коли повірив». Отже, пі­знання, що йде від душі, повертається в душу, або у простоту серця. Душа, яка вийшла з простоти і повернулась у простоту – рятується.

Цікаві роздуми Тертулліана про людину, з яких зупинимось на тако­му. У «Воскресінні плоті» він пише, що людина є «буття, яке шляхетніше за своє походження і щасливіше завдяки змінам, що в ньому відбулися» . Змі­на, яку Тертулліан кваліфікує як народження «особистості», з'являється в акті особистого дотику Бога до людини. Отже сенс особистості полягає в ідеї першої зустрічі, що складає підґрунтя людського буття.

Навіть такий короткий огляд примушує нас зробити висновок, що Тертулліан – постать значна, видатна і цікава як у богословському, так і у

Тертуллиан. Избранные сочинения. – С. 87.

2 Див.: Тертуллиан. Против язычников // Там само. – С. 111.

3 Див.: там само. – С. 195.

149

Історія філософії

філософському сенсі. Проте, не всі його ідеї були сприйняті християнсь­кою церквою. Справа в тім, що протиставляючи погляди християнина і античний світогляд, а також піддаючи аргументованій критиці останній, Тертулліан у теоретичних положеннях не завжди послідовний.

Перш за все, показовим є те, що при усіх християнських інтуїціях він відкрито проголошує, що Бог є тіло. Подібно до античності, яка також визнавала різні рівні тілесності, Тертулліан підкреслює, що Бог являє со­бою максимально тонке, розріджене тіло, яке краще називати вже не ті­лом, а духом. Тобто принципова відмінність тіла і духу у вихідній позиції нібито знята. Дещо непослідовний Тертулліан і у розумінні Трійці, або тринітарної проблеми. Його беззаперечним пріоритетом є введення тер­мінів «Трійця» і «Особистість» відповідно до характеристики іпостасних розмежувань єдиного Бога. Проте, тут, як і у апологетів, знаходимо відлу­ння ідеї субординації. У нього Бог–Отець – абсолютна досконалість. Щодо Сина, то попри всі проголошення його досконалості, друга іпостась, або лік Божества – Син – є досконалістю нижчого гатунку у порівнянні з От­цем. Бо у Сина, згідно з Тертулліаном, зовсім інша сутність. Він походить з сутності Отця, але сам вже не є цією сутністю. Отцю властива нескін­ченна благість, Синові ж – тільки нижча, яка стосується окремих явищ. Отець є абсолютною єдністю, Син є множинністю. Народження Сина від­бувається у часі, тобто був час, коли Сина ще не було. Син постає у якості «ідеальної множинності», і являє собою умову для будь–якої матеріальної множинності. Нарешті, душа також є прозорим тілом, що випромінює світло і зароджується матеріально, а не вселяється у тіло, подібно до дум­ки Платона. Таким чином, на поданих прикладах можна усвідомити вели­ку теоретичну залежність Тертулліана від античної мисленєвої спадщини. З іншого боку, Тертулліан – це постать, яка мала великий вплив не тільки на сучасників, але й на духовних нащадків наступних часів.

 

41