ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Григорій Нісський

Історія філософії

Григорій Нісський

Ообливе місце серед «світил Каппадокії" належить другому Григорію – молодшому братові Василія Кесарійського і другу Григорія Назіанзіна Григорій Ніс­ський (бл. 335–394 pp.) – церковний

письменник, богослов і філософ. І хоча формально він не навчався в афін­ській Академії, у дійсності «стяжал» блискучу античну освіту. Єпископство (він був єпископом Нісси) також мало місце на його життєвому шляху, од­нак, він більш, ніж інші члени патристичного гуртку, був схильний до са­мостійної абстрактно–теоретичної діяльності. Християнство для Григорія було наслідком глибоких щиросердечних борінь. І хоча в остаточному під–

157

Історія філософії

сумку ним обирається християнська віра, він залишається самим яскравим платоніком серед християнських філософів свого часу. Жодний християн­ський мислитель із часів Орігена не підходив так близько до самого духу античного філософування, але Григорій Нісський демонструє індивідуальне осмислення християнського сходження. Цей шлях починається з глибокого усвідомлення як значення активного діяння і функції християнської віри у процесі пізнання, так і стану одкровення, що прояснює істинний зміст положень Священного Писання. Проте, його інтелектуальна відвага, часом, наближала його до меж єресі. Тільки відома повага сучасників до каппадо­кійського гуртка як твердині православ'я врятувала і самого Григорія Ніс­ського, і його пам'ять від осуду ортодоксальною церквою.

Бог, творіння, світ, людина, її призначення і порятунок; Бого– і сві­топізнання; матерія і плоть; природа зла – ось тільки деякі з філософських питань, що вирішуються у творах наймолодшого з світил Каппадокії. У чому ж полягають його теоретичні орієнтири?

Бог – єдиний і єдиний у трьох ликах (іпостасях). Ликам божества од­наково властиві і тотожність, і відмінність, причому і перша, і друга прита­манні об'єктивно, реально, іпостасно. О. Ф. Лосев, досліджуючи внесок каппадокійців в цілому і Григорія Нісського зокрема, робить висновок, що тринітарну проблему вони вирішують у річищі античної, платонівської діа­лектики. Саме остання була підставою для обгрунтування логічного карка­су тринітарної проблеми. Та на відміну від античної ієрархійно–субордина­ційної традиції, у християнській світоглядній системі логіка відкриває не тільки єдиного Бога і Бога у трьох іпостасях, але й як Абсолютну Особис­тість. «Ти Єдиний, доки існуєш як Трійця і навпаки, Ти – Трійця, поки існу­єш як Єдиний». Григорій проводив думку, що всі три іпостасі троїчності являють собою «самототожню відмінність і самовідмінну тотожність».

У християнстві Бог – вище простору і часу. Він – Першооснова су­щого. Тому суще є благо, а що не є суще, то постає як зло. Свої зразки суще має в Богові. Зло не зводиться до Бога, і не є субстанціальним, але «зароджується усередині людини», характеризуючи її віддалення від Бога. Але таке віддалення можливо в силу того, що людина створена, і як усяке тво­ріння – кінцева і плинна. І створена вона із нічого. Однак, якщо звичайний світ Бог створив із нічого Своїм Словом, тому світ лише відбиває Бога, бо тільки причетний до нього, людина ж, по–перше, створена Божественною Радою, а по–друге, вона не просто причетна, але й Богоподібна. «...Эфир, воздух в середине, море, земля, животные, растения, – все словом приво­дится в бытие. Но только к устроению человека Творец всего приступает осмотрительно, чтобы и вещество приготовить для его состава, и форму его уподобить красотой известному первообразу, и предложить цель, ради ко–

158

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

торой будет создан, и создать природу, соответственную ему и подходя­щую по своим энергиям, как требуется для предлежащей цели»1.

Усе, що створено Богом, можна поділити на духовне і тілесне. Ду­ховне – це ієрархічне царство ангелів. Його Бог створив спочатку, щоб потім, створивши матеріальне буття, з'єднати їх у духовно–тілесній люди­ні, як увінчанні обох світів. Однак матерію, створену Богом, не варто плу­тати з плоттю і «матеріальним» у розумінні сучасної людини. «Бо­жественна матерія» у якості «тіла», постає як наслідок взаємопоєднання суто духовних якостей. Але це більше, ніж просто ілюзія. Цей «якісний скачок» під час створення «тіла» виникає унаслідок збирання «логосом» (тут – ідеєю) окремих якостей у підлягаюче. «А тогда, коль скоро умное –цвет, умное – упругость, количество и все прочие такие особенности (идиомы), и притом с отьятием каждой из них от подлежащего исчезнет вместе и весь логос тела, нужно сделать вывод: то, в отсутствие чего мы находим причину исчезновения тела, собранное вместе, образует вещест­венную природу. Ведь как не существует тела, которому не присущ цвет, внешний вид, упругость, объем (пространство), тяжесть и все остальные особенности, каждая из которых не есть тело, но сама по себе оказывается чем–то отличным от тела, так и наоборот – через собрание вместе названно­го производится телесная ипостась. Но если уразумение этих особенностей – умное, а Бог – тоже умное по природе, то нет ничего неестественного в том, чтобы от бестелесной природы стали существовать эти умные побуж­дения к бытию тел: от умной природы производятся умные силы, а от их собирания друг с другом вещественная природа приводится в бытие»2.

Створення світу для Григорія Нісського є тимчасовим розгортан­ням позачасового акта Божества. Нематеріальні стихії, стікаючись у потік, створюють матеріальний світ, покладаючи початок природному процесу. Людина, однак, перевищує останній, не вміщуючись, випадає з його чисто природної контекстуальності. Григорій заперечує, на перший погляд, кра­сиву думку, що людина є «мікрокосм», тобто створіння, складене із тих же стихій, що й усі інші. Він вважає, що голосним ім'ям віддаючи хвалу людській природі, прибічники такої думки самі не звернули уваги, що ушанували людину особливостями комара і миші.... Що ж великого в цьому – почитати людину відмітним знаком і подобою простої тварини?

За Григорієм Нісським, людина постає як втілення всеєдності. Вона існує завдяки безсмертній душі, що з'єднана з тілом. Людина – це «велика

1 Григорий Нисский. Об устроении человека. – СПб., 1995. – С. 15.

2 Там само. – С. 77.

3 Див.: там само. – С. 50.

159

Історія філософії

і гідна істота»1, її велич у розумності і свободі. Цей потенціал закладений у її богоподібності. Водночас, те, що вона – усього лише «подоба Богу», чревате для людини можливістю гріха, унаслідок якого вона утрачає за­кладений шанс цілісного світобачення і зосереджується лише на тварному у собі, забувши про своє призначення. У «тваринній» інтерпретації і реа­лізації людиною свободи волі бере свій початок «зло», або інакше кажучи початок нестачі в людині Божественного буття. Відпавши від Бога, люди­на роз'єднується в самій собі на «розумне» і «чуттєве», під час чого чут­тєве тіло грубне. Тому смерть стає навіть благом, тому що через самороз­клад тіло отримує можливість звільнитися від зла.

Плідним у філософському сенсі є вчення Григорія Нісського про лю­дину. Воно ґрунтується на тому, що у своєму висхідному божественно за­даному значенні і структурно визначеному об'ємі людина обов'язково по­стає як людство, як деяка надособистісна особистість, духовне ціле особли­вого порядку, що міститься вже в Адамі. Дійсно, індивідуум не може вира­зити «людину», бо в ньому не може уміститись повнота Божественної до­сконалості. Виразником людини може бути тільки людство, але не як абст­рактне поняття, а як реальність всеєдиної людини, що, звісно, не заперечує власних індивідуальних позначень і цінності індивідуального. Далі Григо­рій стверджує: «Человеческая природа єсть середина между двумя крайно­стями, отстоящими друг от друга, – природой божественной и бесплотной и жизнью бессловесной и скотской... первенствует в нем умное, а вместе с ним прирождено человеку общение и сродство с бессловесным»2. Вихід людини зі стану, обтяженого гріхом, можливий як порятунок. Це вимагає від людини каяття і спокутування гріху, очищення за допомогою Божою. Жертвою очищення є Ісус Христос. У ньому з'єднані дві досконалі і повні природи: божественна і людська. Як Бог Він – Вчитель і Приклад (Спосіб, Зразок), що володіє надлишком сили. Як Людина – Він повідомляє її лю­дям. Приймаючи смерть, Він надолужує людський гріх, повертаючись у безсмертя. Через Христа рятується вся людська природа. І по очищенні і відновленні усього Бог буде «усіляким у всілякому».

Таким чином, людська істота, за богословом, займає граничне поло­ження між «горнім та дольнім» світами, про що свідчить вираз її творення «за образом Бога». Отже, людина створена «за образом», але тільки тоді, коли вона буде здатною «прийняти старшинство по гідності народження... на сущим» вона може розкрити свою «подобу» до Бога. Отці церкви жваво і плідно розмірковували над вживанням слова «подібність». Сенс акценту Григорія Нісського в тім, що «подібність» може перетворитися на «тотож–

1 Див.: Григорий Нисский. Об устроении человека. – С. 13.

2 Там само. – С. 52,53.

160

Частина П. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

ність» тільки за певних умов. Бог свідомо творить людину не тільки за вла­сним образом, але й як «чоловіка і жінку», тобто як необхідні взаємні про­тилежності, або – джерело фізичного способу людського існування після гріхопадіння першої людини, чим надає можливість біологічного відтворення. Навіщо? Щоб через ланцюг поколінь людина в образі людства вихо­вала в собі прагнення до богоподібності. Останнє має бути результатом до­бровільних, свідомих і цілеспрямованних дій кожного окремого індивіда. Це шлях, довжиною у історію людства. Це шлях свідомого приборкання пристрастей, (які «людська природа додала собі від безсловесної частини»), спершу перетворюючи їх на чесноти (наприклад, гнів за певних умов трансформується у мужність, а страх – у слухняність...), а згодом відкри­ваючи людині мудрість «горнюю», красу Божественного образу. Дослі­дження Григорієм феномену гріха розкривають подвійну (діалектичну) роль останнього. Тобто «гріх» слід розглядати не тільки у негативному сен­сі низведения людини до тваринного існування і втрати зв'язку з Богом, але й як шанс спасіння, за допомогою долання в собі тваринного (скотячого). І древо, від котрого скуштували, порушуючи божественний наказ, Адам і Єва – древо Початку простору, часу, світу скінченного, життя і смерті. Отримавши «початок», цей світ має скінчитись як скінченне. Людині досконалість не дана, а тільки задана, і досягається вона через падіння, «спо­творення» людської природи, але і через поступове самоочищення і здобут­тя повноти. Отже, неминучою буде «всезагальна відбудова» в Божественній тотожності, або апокатастасис. Але, полемізуючи з Орігеном, Григорій розуміє останнє не як просте повернення до вихідного стану, а як людську повноту, в якій людство воскресне як досконалий «вид».

Підсумовуючи все сказане про каппадокійців, слід зазначити, що, вирішуючи суто богословські проблеми, вони посіли гідне місце серед філософів християнської доби запровадженням діалектичного методу.

 

46