ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Максим Сповідник

Історія філософії

Максим Сповідник

Останнім визначним оригінальним візан­тійським християнським мислителем, що підбив підсумок грецької патристики, був Максим Сповідник (бл. 580–662 pp.). Як богослов, визнаний авторитет у справах

віри він багато зусиль приклав для того, щоб гармонійно поєднати плідність східної уяви про єдність Христа з західною ідеєю про Його внутрішню дво­їстість. Виступав як провідний опонент монофелітства (доктрини про наяв­ність у Боголюдини Христа лише однієї волі – Божественної). VI Вселенсь­кий собор, що визнав наявність во Христі не тільки Божественної, але й людської волі був, у значній мірі, плодом його роздумів, його молитов, му­ченицьких свідоцтв. У 645 р. він переміг на диспуті з монофелітами в Кар­фагені, але у 653 р. був арештований, підданий катуванню шляхом відти­нання язика і правиці. Помер Максим Сповідник у вигнанні.

Літературна спадщина значна і досить різнобічна. Деякі з творів увій­шли до складу «Добротолюбія» («Глави про любов», «Подвижническе сло­во у запитаннях учня і відповідях старця»), «Теологічні нотатки», «Містаго­гія», «Коментарі до праць Діонісія Ареопагіта і Григорія Нісського» тощо.

Філософські погляди Максима Сповідника забарвлені сильним впливом Діонісія Ареопагіта, в розповсюдженні і визнанні доктрини яко­го він зіграв важливу роль, що не виключає самостійності певних позицій. Праці Максима за масштабом дорівнюють богословським «сумам», що будуть характерними для періоду схоластики. У них він використовує і платонівський стиль мислення, і категорії Арістотеля, хоча за формою і спонуканням то були творіння містика.

' Докладно див.: Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии. – СПб, 1997.

166

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Світ, за Максимом, був створений у ході послідовних розподілень, і завдання людини – здійснити у певній послідовності його синтез. Сповна це призначення здійснюється во Христі, що возз'єднує космос і історію і повертає людству його роль посередника. Цей процес досягає кульмінації у спілкуванні святих, що являють образ прийдешнього Христа. Людина, як особистісний образ Логосу, має розкрити і принести в дар Богові логос всіх речей, їх духовні сутності. Так людській раціональності дарується нескінченна творча сила, що дозволяє поєднати і перетворити світ. Як бачимо, наведене розуміння призначення людини є більш радикальним, ніж у Діонісія Ареопагіта.

На глибоке переконання Максима Сповідника, людина вільна. Про­те, її дійсна особиста свобода заблокована егоцентризмом. Христос віднов­лює нашу природну свободу ціною свого повного любові життя і мучени­цької смерті. Максим переконаний, «через віру і милосердну любов» ми творимо себе за образом буття Христова і через те, завдячуючи цій зустрічі, беремо участь у взаємопроникненні Божественної і людської енергій, яке здійснюється в Його «складовій іпостасі». Тоді бажання отримає свій дійс­ний зміст у Боголюдській реальності доброчинностей, що поєднуються у любові. Людське існування перетворюється на літургію космізацією «та­їнств». Максим наголошує, що обожнення можна досягнути лише в шля­хом довгої боротьби, проте, воно являє собою природне завершення розви­тку людини, яка відкрила для себе своє власне буття. «Бог завжди бажає втілиться в тих, хто цього гідний». Але «віра без справ мертва, як і справи без віри». С цього моменту людину рушить сила, що перевищує її розумін­ня, але яка завжди була потенційно присутня в ньому. Тільки тоді душа усвідомлює, що єдиним способом пізнання Бога є її злиття з Ним.

Підсумовуючи, підкреслимо, християнський Захід завжди наголо­шував на моральнісному спілкуванні з Христом, на духовному пережи­ванні людиною Його синівства. Християнський Схід, зі свого боку, наполягав на онтологічній причетності людини Божественним енергіям. Тому богослов'я Максима Сповідника – блискучий синтез обох підходів, що вказує на його актуальність.

 

48