Бонавентура - Історія філософії - Конспект лекций
ГоловнаЗворотній зв'язок

Історія філософії

Бонавентура

Духовним спадкоємцем Франциска Ассізського був Бонавентура. Він не тільки відіграв вирішальну роль у розвитку ордена францисканців, але й залишив незгладимий вплив на духовне життя свого часу. Отже, він дійсно став «Бла­гим пришестям» – так з латини перекладається його ім'я.

Джованні ді Фіданца (1217/1221–1274 pp.), більше відомий на ім'я Бонавентпури, що було надане йому, згідно з легендою самим Франциском, народився в заможній дворянській родині. Дитиною Іоанн (Джованні) тяж­ко захворів, і коли лікарі втратили надію на одужання, його мати всі свої сподівання поклала на молитву св. Франциску Ассизському. Вважають, що саме завдяки гарячій молитві матері хлопчик одужав, і таким чином, з ран­нього дитинства в його життя увійшов св. Франциск. З 1225/7 по 1236/8 р. хлопчик навчався у школі францисканського монастиря, після чого його посилають у Париж до Сорбони. Там юнак вивчає богослов'я і мистецтва, стає кращим учнем знаменитого богослова–францисканця англійського по­ходження Александра з Гельса, під філософським впливом якого він знахо­дився, під керівництвом якого він зробив блискучу викладацьку кар'єру і чиє місце успадкував у 1248 р. У стінах Сорбони сталося знайомство з Фо­мою Аквінським, з яким Бонавентуру пов'язувала глибока дружба.

У 1257 р., не дивлячись на молодість, Бонавентура очолює орден францисканців. Він був талановитим організатором церковного життя, що замирив дві течії у ордені: так званих спіритуалів, аскетів, послідовників Франциска і релаксатів, що жили у згоді зі світом. Бонавентурі вдалось встановити мир, зорієнтувавши братство на життя, яке дозволило створи­ти орден інтелектуалів, що дав світу багато видатних філософів. Ще за життя він здобув загальну повагу і, незважаючи на вроджену скромність, прийняв кардинальську шапку. Бонавентура помер 15 липня 1274 р. під­час роботи Ліонського собору, в якому він брав активну участь, невдовзі потому, як не стало його друга – Фоми Аквінського. У 1485 р. був зарахо­ваний до лику святих; у 1587 р. – проголошений Отцем церкви.

Спадщина Бонавентури вельми показова Вона спрямована на духо­вне напучення францисканського ордена. У своїх «Бесідах» він визначає положення людини як образа Божого. А назви творів «Путівник душі до Бога», «Підпорякування мистецтв богослов'ю», «Роздуми про життя Ісуса Христа», а також «Життя Франциска Ассізського», де засновник ордена постає перед читачем зразком для наслідування, – говорять самі за себе. Отже, христоцентризм Бонавентури пронизує його твори, не дозволяючи відділяти теологію від філософії та інших наук, бо, якщо Бог не тільки

197

Історія філософії

створив світ, а і постійно, у кожну мить підтримує його існування, якщо «сім'яні причини», завдячуючи яким стає можливим розвиток тіл, – це ми­слі Бога, що укорінені Ним у тілах, то будь–яке розподілення розумових зусиль не допомагає у пізнанні світа, а навпаки, уводить далеко від істини.

«Слеп тот, кто не видит, сколько блеска в сотворенных вещах. Глух тот, кого такой крик не заставит проснуться. Нем тот, кого весь этот со­творенный мир не заставляет восхвалять Бога. Безумен тот, кого не за­ставляют столько указаний признать Первоисток. Открой же глаза, при­клони уши души твоей, отверзи уста и сердце твое обрати, чтобы во всем творении увидеть, услышать, восхвалить, возлюбить, поклониться, про­славить и почтить Бога!» . Філософія має тримати у центрі уваги зв'язок скінченного і нескінченного, людини і Бога. І тільки в цьому випадку вона спрямовує людські зусилля до головного – спасіння.

Отже, проблема не в розумі, або вірі, а в розумі, який, або веде до християнської теології, або в розумі, що веде до нехристиянської філософії і, навіть, атеїзму. Іншими словами, справа або – в розумі благословенному, або в розумі, який упевнений у власній самодостатності. І для Бонавентури це не абстрактна проблема. Він вважає, що людина має шукати Бога, має знаходити у світі зерна божественного. Він пише: «Ведь этот видимый мир возводит нас к созерцанию Бога в Его могуществе, мудрости и доброте, чтобы мы Его поняли как Сущее, Жизнь, и Разум, нетленный и неизменный чистый Дух» . Без усвідомлення першої причини знання про світ залиша­ється незавершеним. Разом з тим, хоча ця Першопричина, або Бог–Творець, незбагненна для природного розуму, проте, знаменним є само прагнення розуму віднайти її. Тут віра стає напутницею розуму: приймаючи відкрите у Святому Писанні, розум ніби підтверджує, що світ, створений Богом, є розгорнутим свідоцтвом про Творця. Тоді самі характеристики того, що відкривається у пізнанні, і буде дійсними доказами Божественного буття. Бонавентура вважав, що людині не треба спеціально доводити існування Бога, достатньо лише зробити ясним, виразним Його присутність.

Ще більш прозорим свідоцтвом про Бога постає сам людський дух. В його трьох здібностях реалізується існування і діяльність усвідомлюючого духу, а саме, пам'ять, розуміння і воля. Цей образ вказує на прообраз, на єдність трьох іпостасей Трійці. Проте, найвиразнішим свідоцтвом про Бога є людський розум, але не у звичайному стані, а коли він, перетворений бла­годаттю, коли життя духу стає подобою внутрибожественного життя. Цьо­му передує релігійно–практична діяльність душі: каяття, молитва, милосер–

Бонавентура. Путеводитель души к Богу. – М, 1993. – С. 67.

2 Там само. – С. 63.

198

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

дя просвітлює любов до Бога. Поступово будується «драбина» сходження до Бога з шести щаблів, які мають містичне значення, що відповідає шести дням творення, шести щаблям трону Соломона і шести крилам серафимів. Так, долаючи матеріальний світ, відкриваючи у ньому «слід» Бога, розпре–дмечуючи низку божественних форм, що послідовно визначали матерію, яка від акту творення вже несе в собі непроявлені зародки майбутніх форм (І–П щаблі); минаючи духовний світ (світ душі), що містить у собі «образ» Бога (III–IV щаблі); спрямовується погляд душі безпосередньо на Бога і споглядання Бога як найвищого і найдосконалішого поєднання Бога і лю­дини в Ісусі Христі, в якому Творець і творіння складають єдність (V–VI щаблі). На останніх щаблях замовкає розум і говорить серце. Таким чином, філософія, теологія були лише проміжними і допоміжними етапами для досягнення мети – безпосереднього (містичного) споглядання Бога. Тут завершується перехід у вищий світ і закривається остання сторінка Путів­ника, де душа отримує заспокоєння в Богові.

Внутрішній стрижень вчення Бонавентури про світ і пізнання – до­ктрина Божественної ілюмінації. Форма речі (її раціональна організація), що робить її зрозумілою для людського розуму, відкриває в неї присут­ність «логосу», початку, що надає порядок і визначеність також і предме­ту пізнання, шляхом умоспоглядання. Подібно до того, як око бачить сві­тло, так розум споглядає логоси речей. Але форми речей – то є лише від­блиск того формоутворюючого умоглядного Світу, який сяє в Божествен­них Ідеях. Часткові світи – форми речей – суть віддзеркалення, яке спря­мовує людський розум до Логосу, Світу усіх світів.

Для Бонавентури, філософія – це обов'язково філософія спасіння, яка не починається без Христа, бо Він – її початок. Але вона і не прийде до свого завершення без Христа, бо Він – її фінал. Отже, філософія перед вибором, або приректи себе на нескінченні помилки, або дати собі усві­домити те, що їй вже відомо на інтуїтивно–містичному рівні. Вчення Бо­навентури має таку переконуючу силу тому, що він водночас був великим філософом, богословом і містиком.

 

58