ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Фома Аквінський

Історія філософії

Фома Аквінський

Фома Аквінський, відомий як «Doctor angelicus» – «Ангелічний доктор» (1225–1274 pp.) – видатний середньовічний фі­лософ, представник золотої доби схолас­тики (середня схоластика), богослов,

систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник одного з двох пану­ючих її напрямів – томізму. Походить з графського роду. Виховувався та навчався у бенедиктинському монастирі Монтекассіно, а вищу освіту

199

Історія філософії

отримав у Неаполітанському університеті (1239–1243 pp.). Саме у цей час він родить свій вибір на користь домініканського братерства Незважаючи на заперечення родини, Фома у 1244 р. вступив до домініканського ордену. Завершує навчання під керівництвом Альберта фон Больштедта (Альберт Великий) у університетах Парижу (1245–1248 pp.) і Кельну (1248–1252 pp.). Викладав у Парижі, Римі, Неаполі. З 1259 р. повертається до Італії, де веде богословську і викладацьку роботу в папській курії до 1269 р. У 1269–1272 pp. очолював у Паризькому університеті боротьбу з авероїстами на чолі з Сігером Брабантським, і хоча він вийшов з дебатів переможцем, його фізичні сили були значно підірвані. Він знову повертається у Неаполь. 7 березня 1274 р., по дорозі в Ліон, куди він був запрошений на Собор папою Григорієм X, Фома помирає у цистерціанському монастирі Фоссануова.

У 1323 р. Фома Аквінський був зарахований до лику святих. У 1567 р. папа Пій V визнає його Вчителем католицької церкви. Згодом вчення Фо–ми визнають офіційною філософською доктриною католицизму, а основ­ним духовним центром томізму стає Паризький університет.

Теоретичний спадок Фоми Аквінського дуже значний і його взагалі важко переоцінити. На думку А. Койре і В. Кроффа, саме Фома Аквінсь­кий заклав підґрунтя традиції філософії Нового часу, тобто думка Декарта і Ляйбница прямує шляхами, що були закладені Аквінатом. За 49 років життя ним було написано багато творів, але головне місце належать пра­цям «Summa theologiae» («Сума теології») і «Summa contra gentiles» («Су­ма проти язичників»)1. Крім того, він писав філософсько–теологічні статті, коментарі на біблейські тексти, до творів Арістотеля, Прокла, Петра Ломбардського тощо. Стиль викладення чіткий, логічно деталізований, що на думку Гегеля, забезпечує ґрунтовність метафізичної думки з будь–яких питань теології та філософії. Крім цього Фома залишив безліч спеціальних богословських і полемічних трактатів, проповідей, листів і поезійВчення про Бога. Аквінат визнає, якщо Бог є Першосуще, яке усе перевершує і яке є Причиною всього існуючого, то для Його пізнання слід звернутись до шляху заперечень. «Ибо божественная субстанция превос­ходит своей непомерностью всякую форму, которой достигает наш ум: поэтому мы не можем постичь Бога, познав, что он есть»2. Разом з тим, весь світ свідчить про Нього, нібито доводить Його буття. На це звертали увагу і попередні християнські мислителі, проте, не усі їх аргументи на користь Божественного буття влаштовують Фому Аквінського. Так, у «Сумі проти язичників» він аналізує відомі докази і багато з них вважає

1 Див.: Фома Аквинский. Сумма против язычников. Книга первая. – Долгопрудный, 2000.

2 Там само. – С. 91, 93.

200

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

невдалими. Не переконує Аквіната і так званий «онтологічний доказ» Ан­сельма Кентерберіського. За Фомою докази повинні мати апостеріорний характер. У «Сумі теології» він пропонує п'ять шляхів до визнання Бога: у першому Аквінат іде від існування речей, що рухаються, до необхіднос­ті існування «нерухомого першодвигуна»; у другому – від існування по­рядку, або ієрархії діючих причин до існування першої недетермінованої причини; у третьому – від існування речей, що здатні або мати, або втра­чати буття, до існування абсолютно необхідного сущого; у четвертому –від існування ступенів досконалості у скінченних речах, до існування су­щого, що є причиною усіх скінченних досконалостей; у п'ятому – від причинної доцільності у тілесному світі до існування розуму, що відпові­дає за порядок і доцільність у світі в цілому.

Бог є чиста актуальність. «Первое действующее, то есть Бог, не имеет примеси потенции, но есть чистый акт»1. Такий висновок випливає з того, що Бог «довічний», «незмінний», отже «Він в жодному відношенні не є можливе буття», або «буття в потенції». Якщо Він – Бог, Він «є саме буття». Сутність Бога і буття Бога тотожні. Проте, у творіннях сутність і буття не співпадають, бо останні лише беруть участь у бутті. У ангелів сутність то є «чиста форма», а сутністю тілесної речі – єдність форми і матерії. Матерія і форма – надчуттєві принципи, що утворюють будь–яку тілесну річ. У тілесному світі Фома вирізняє чотири рівня актуальності: перший – рівень неорганічної природи, де форма є тільки зовнішньою визначеністю речі; другий – рослинний світ, де форма є кінцева цільова причина речі, яка задана з середини визначати останню; третій – світ тва­рин, де форма забезпечує не тільки організаційну доцільність, але й дійо­ву спрямованість; четвертий – людина, де форма є субстанцією, субстан­ційним принципом відчуття, пізнання, боління тощо.

Для метафізичної побудови, Аквінат з арістотелівської філософії запозичує дві категорії «матерію» і «форму». Матерія – це «чиста потен­ційність», а тому не може виступати самостійним діяльним першопочат­ком. «Материя не єсть начало действия, а потому действующее [начало] и материя в одной и той же [вещи] не совпадают согласно Философу»2. Як чиста потенційність, або матерія як така, не може існувати самостійно. Матерія – це лише потенційність тілесних предметів, умова їх існування в якості окремих одиничних індивідуальних об'єктів, з певними кількісни­ми обмеженнями, що належать окремому індивіду з усіма притаманними йому акциденціями. Отже всі тілесні об'єкти реально отримують окреме буття не через їх сутність, а лише за допомогою матерії.

Фома Аквинский. Сумма протав язычников. – С. 99. 2 Там само.– С. 101.

201

Історія філософії

Форма – це «актуальність», це діяльний початок, завдяки якому речі стають реальною дійсністю. За Фомою, форма є першим діяльним принци­пом, а також метою матерії, що приводить речі до буття у якості проявів роду і виду. Якщо матерія у Аквіната є умовою індивідуації речей, то фор­ма постає як принцип оформлення кожної речі, надання їм окремого стату­су. Форма є сутність буття, а також мета, до якої прагнуть усі речі. «Усе діюче діє лише тому, що володіє формою. Аквінат розрізнює субстанціаль­ну і акциденціальну форми; «матеріальні», або такі, що перебувають у чо­мусь іншому, і форми «нематеріальні», що володіють духовною природою. Чисто духовною формою є Бог, ангели вже мають у собі деяку потенцій­ність, а вже людські душі мають навіть потребу у матеріальному носії.

Проте, співвідношення можливості і дійсності треба зрозуміти як співвідношення сутності і існування, тому що такий розподіл має сенс і у тілесному, і у духовному бутті. Сутність виконує роль можливості, існу­вання – дійсності. «Існування» тому значуще у метафізиці Аквіната, бо саме воно переводить сутність (можливість) у дійсність. Тобто все, що досконало, або здійснено в кожній речі, є таким, завдяки існуванню. Саме через філософське осмислення взаємовідношення понять «сутності» і «іс­нування» Фома приходить до прямого ствердження необхідності творчої діяльності Бога і обґрунтування акту творення.

Про співвідношення теології, філософії, віри і розуму у світогляді Фоми Аквінського. У працях паризького періоду Альберта Великого був покладений початок розподіленню філософії і природознавства – з одного боку, і теології з іншого, єдність яких не викликала сумніву з II століття. Альберт прямо сформулював питання, чи являється теологія наукою, від­мінною від інших наукових дисциплін, і дав на нього стверджувальну відповідь. Свого вчителя наслідував Фома Аквінський.

Природа наук, за Фомою Аквінським, двоїста. За нею останні поді­ляються таким чином: перші базуються на даних, що отримані за допомо­гою природних пізнавальних здібностей; інші – на знанні, які належать Богові і відкриті лише тим, хто мав одкровення. Тому теологія – священна наука, бо свої положення отримує безпосередньо від Бога. Вона може за­позичити дещо від філософії, але не тому, що у неї в цьому є необхідність, а заради доступності викладення її положень і недостатності людської підготовки. Саме у такому сенсі філософія є «служницею теології». І хоча кінцевий об'єкт пізнання і філософії, і теології є Бог, предмет філософії –«істини розуму»; предмет теології – «істини одкровення». Істини розуму не тотожні до істин одкровення, тому не усі істини одкровення доступні раціональному обгрунтуванню. Проте, релігійна істина не потерпає від цього, бо розум – то преамбула до віри, і у якості преамбули філософія

202

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

автономна відносно віри. Пізнання природи іншими науками не супере­чить теології, але повинно розумітися тільки як попереднє підґрунтя і під­готовка відкриття «царства благодаті». У певному сенсі, така позиція мала плідний вплив на розвиток науки, пробуджуючи інтерес до неметафізич­ного підходу у вивченні оточуючого світу. Вона сприяла створенню нау­кових трактатів, дійсних «сум» в окремих областях знань, що прокладали шлях природознавству Нового часу.

Проблема пізнання. Відносно універсали Фома – поміркований ре­аліст. Всезагальне, за Аквінатом, існує троїсто: «до речей» (в розумі Бога, як ідеї майбутніх речей, як довічні прообрази сущого), «в речах» (як ті ж ідеї, що отримали конкретне існування) і «після речей» ( у свідомості лю­дини як результат абстракції). Універсальний характер понять має витоки у абстрактній силі інтелекту. Тому універсалі'! частково є наслідком абст­рактної діяльності інтелекту, а частково – відбиттям самої реальності. Тобто універсали – це поняття людського мислення, що виходять з реаль­ного світу, і піднімаються до світу божественних мислеформ.

Хоча у якості живого, якому властива душа, постають і рослини, і тварини, і люди, межа пізнання, за Фомою, проходить між рослинами і тваринами. Рослини не пізнають внаслідок своєї «матеріальності», бо їх форма (душа) надто занурена у матеріальне і не панує над ним. Здібність до пізнання тим більша, чим більш оформленим є тіло, чим більше воно підпорядковано душі. Отже, людині властиві чуттєве і інтелектуальне пі­знання. У дольнему світі пізнання починається з чуттєвого досвіду, що формує чуттєві образи, з яких інтелект потім абстрагує мисленнєвий об­раз речі, що підлягає дослідженню, і визначає сутність останньої. Істина –то відповідність інтелекту і речі, проте, самі ж природні речі є істинними при умові відповідності їх божественним прообразам. «Божья истина –первая и высшая истина... Божья истина – мера для всех истин... так ис­тина искусственных созданий – искусство мастера»1. За Фомою Аквінсь­ким, інтелект є підпорядкованим волі.

З усього створеного Богом найдосконаліше знання у ангелів. (Акві­нат докладно пише про ангелів, щоб людина краще усвідомила свій стан). Ангел є першим божественним творінням і представником горнего світу. Ангел – також чистий і актуальний, але не такий як Бог, бо у якості тво­ріння, він не вичерпується актом. Ангел одиничний як рід, але й місткий як рід. Пізнання ангелів близьке до пізнання Бога, проте, й далеко. У Ко­ментарях до трактату Діонісія Ареопагіта «Про небесну ієрархію» Фома розмірковує, чому існує стільки ангельських чинів, і відповідає, що існу–

1 Фома Акеинский. Сумма против язычников. – С. 275.

203

Історія філософії

ють ангели більш досконалі і менш досконалі. Ступінь їх досконалості тим більше, чим менша кількість понять їм потрібна для пізнання. Люци­феру, наприклад, достатньою було найменша кількість понять. Бог для пізнання взагалі не потребує понять, бо Він пізнає все в Слові, а Слово не відрізняється від Бога, воно тотожне Йому. Люди ж приречені використо­вувати безліч слів. Ангел пізнає за допомогою понять, що йому прита­манні. Таке пізнання є споглядально–інтуїтивним, і воно властиво усім чистим духам. Таке пізнання отримає людина після смерті, завдяки світлу слави, проте, тут на землі воно неможливо. Ось чому, все, що є в нашому інтелекті, мало пройти крізь почуття.

Антропологія Фоми будується на розумінні людського індивідууму у якості особистішого поєднання душі та одухотвореного нею тіла. Душа нематеріальна і самосуща, тобто субстанційна, проте, сама по собі ще не є завершеною людиною і отримує своє справджування лише через тіло. Цю ідею Аквінат протиставляє платонічно–августинівській лінії, що ігнорувала значущість тіла, а також авероїзму (Сігер Брабантський), який відкидав сутнісну реальність особистішої душі на користь єдиній безособистісній інтелектуальній душі усієї одухотвореної світобудови. За Фомою, тіло бере участь і у суто духовній діяльності людини, і навіть зумовлює останню. Коли душа полишає тіло, в неї залишається дві суттєві потенції: мислення і боління. Людина є єдність і особистість. Розумна душа є основою людської особистості. Проте, особистістю постає тільки цілісна людина. Хоча у ієра­рхії тварного світу людина посідає досить високу сходинку, але в ієрархії інтелектів та духовних якостей людська душа займає останнє місце. Бо тільки у Бога інтелект є сутність, у людини – це тільки потенція сутності, отже, не інтелект мислить у людині, а цілісна духовно–тілесна людина мис­лить за допомогою інтелекту.

Етика Фоми Аквінського базується: по–перше, на визнанні людсь­кої волі як незалежної; по–друге, на вченні про суще у якості блага і про Бога у якості Абсолютного Блага; по–третє, на вченні про те, що зло є по­збавленість блага. Блаженство, за Аквінатом, постає як найвища людська діяльність – теоретична, метою якої є пізнання істини у її абсолютному виразі, тобто Бога. Досконале пізнання Бога, а тому й найвище блаженст­во полягають у безпосередньому спогляданні Божественної сутності, що можливе лише у раю, або у виключних випадках на землі у стані містич­ного екстазу. Для здійснення моральних вчинків людина має керуватися природнім ладом як у особистому, так і суспільному житті. У етиці Фоми знаходимо елементи етики стоїків та неоплатоніків, що були переосмис­лені у дусі етичних ідей Нового Заповіту і патристики.

204

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Значний внесок Фоми Аквінського у інші галузі філософських на­ук. Логіка: теорія тотожності предметів, коментарі до творів Арістотеля, дослідження теорії логічних виведень, розробка проблем модальної логі­ки. Відомі вчення про суспільство і державу, де Аквінат формулює мету державної влади і аналізує форми державоустрою.

Філософсько–теологічна система Фоми Аквінського вважається найвищим доробком у розвитку ортодоксальної схоластики. З XIV ст. йо­го вчення (томізм) є провідним напрямком філософії католицизму. А в енцикліці від 4 серпня 1879 р. папа Лев XIII офіційно визнав вчення Фоми Аквінського (томізм) філософією усієї католицької церкви. У ХІХ–ХХ ст. на його основі сформувалась окрема філософська течія новітньої філосо­фії – неотомізм. Серед провідних представників неотомізму Е. Жильсон, Ж. Марітен, Ю. Бохенський, Д. Мерсьє, К. Войтила та ін. Поряд з тенден­ціями по збереженню фундаментальних засад філософії Аквіната мали місце процеси, пов'язані з модернізацією останньої шляхом звернення до спадщини І. Канта, новітніх шкіл західної філософської думки. Після II Ватиканського собору (1962–1965 pp.), який взяв курс на католицьке «оновлення» – «аджорнаменто», виразно означилась антропоцентрична переорієнтація неотомізму, що вимагала, у свою чергу, звернення до на­працьованих категорій і інструментарію феноменології, екзистенціальної герменевтики, антропології, персоналізму тощо.

 

59