ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Нікола Кузанський

Історія філософії

Нікола Кузанський

Нікола Кузанський (Nicolaus Cusanus; справжнє прізвище – Кребс) (1401–1464 pp.) – видатний представник пізньої схоластики і раннього Відродження, тео­лог, філософ, вчений. Дитячі роки про­ходили у «школі спільного життя», де хлопчик засвоює перший християн­ський духовний досвід. У молоді роки навчався у Гейдельберзькому, Паду–анському і Кельнському університетах. Обирає церковну кар'єру і у 25 ро­ків отримує сан священика 3 1448 р. – кардинал римсько–католицької цер­кви, відомий релігійний діяч. Разом з тим, Нікола Кузанський близький до гуманістичної культури. Він видатний вчений свого часу, відомий дослі­дженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Автор значної кількості творів з філософії і теології. Його філософія, що формувалась на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, розвивалась під впливом античного і християнського доробку, перш за все – піфагореїзму, платонізму, неоплато­нізму і арістотелізму як античної, так і християнської доби (Прокл, Діонісій Ареопагіт, Іоанн Скот Еріугена), латинської патристики (особливо Августин Аврелій), містики (особливо Майстер Екгарт) і номіналістів (Вільям Оккам).

Проблема Бога. Як і у будь–якого християнського філософа, Бог у центрі уваги і постає найвищою метою пізнання Ніколи Кузанського. Разом з тим, він розуміє, що пізнання Бога – пізнання особливе, що здійснюється воно понад будь–якою думкою і поняттям. Тому усі мудрі люди єдині в ус­відомленні неможливості знанням осягнути творця. Бо, погоджується Куза­нець, тільки Бог «розуміє свою сутність, а наше розуміння відносно його розуміння виявляється у безсилі наблизитися до нього»1. Отже, славен буде Бог на розумінні сутності якого перериваються наукові розвідки, безумст–

' Див.: Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в двух томах. – М., 1979. – Т. 1. – С. 72.

214

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

вом виявляє себе мудрість і суєтою – витонченість слів. «Бог несказанен и таков потому, что бесконечно выше всего именуемого. Ввиду бесспорной истинности этого мы ближе к истине, когда высказываемся о боге через отстранения и отрицания, подобно великому Дионисию, утверждавшему, что бог не есть ни истина, ни ум, ни свет, ни вообще что бы то ни было вы­ражаемое в словах»1. Саме тому було б більш справедливим змальовувати Бога, за допомогою апофатики. Проте, «апофатика» не повинна змусити нас опустити руки. Вона лише стимулює більш ефективні та адекватні спо­соби позитивного богопізнання. Наприклад, візьмемо поняття «нескінчен­ність», до якого звертаються як до означення Бога. Кузанець вважає, що за апофатичним (негативним) богослов'ям Бог не є ані Отець, ані Син, ані Святий Дух. Спосіб Його описання – «нескінченність». Але для віруючої людини Бог – це завжди Творець, проте, «нескінченність» сама по собі ані породжує нічого, ані сама нічим не народжена Очевидно, що Абсолютна нескінченність є не плодотворна. Плодотворною «нескінченність» постає в образі «Вічності»

«Вічність» також віддзеркалює божественну, тобто абсолютну не­скінченність, але «вічність» не є негативним поняттям. Вона фіксує і стверджує собою «Єдність», або максимальну присутність, що, у свою чергу, символізує «Отця». «Вічність», будучи проявленням нескінченнос­ті, констатує «сталість», тобто «рівність собі». «Рівністю» покладається «своє інше» Отця, тобто «Син». Отже, символом божественної «рівності» є Син. «Зв'язок», що фіксує відношення «рівності» в «єдності», символі­зує Святого Духа «Єдність», «Рівність», «Зв'язок» складають з себе Трій­цю Бога–Отця, Бога–Сина і Бога–Св. Духа.

Треба відзначити, що Кузанець досліджує Бога не тільки як богослов, або теолог. Він інтерпретує Його як діалектик. Як діалектик він здійснює перехід «нескінченності» до «вічності». Як діалектик він «єдність» інтер­претує як «рівність», а «єдність і рівність» – через «зв'язок», чим відкриває нові пласти божественного розуміння. Тобто як діалектик він змушує по­няття породжувати одне і світитися спільним світлом. Ніколі Кузанському зрозуміло, що «рівність» завжди передбачує певну «нерівність», подібно до того, як «неподільність» відкриває собою «розрізнення». Саме у такий спо­сіб людський розум здійснює перехід від позначення Бога трансцендентно­го і несказанного до усвідомлення Бога–Творця, Бога, буттям якого просяк­нуте існування тварного світу.

Як бачимо, філософське розгортання Ніколою Кузанським зв'язку апофатики і катафатики було початком нового мислення, що підняло по–

Николай Кузанский. Об ученом незнании. – С. 93.

215

Історія філософії

няття скінченного світу до концепції нескінченного буття. Цей зв'язок був підґрунтям усвідомлення краси як втілення Божественного у світі речей. І нескінченність у Кузанця стає чимось дуже локальним і плідним, чим зво­дить апофатику до катафатики. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивність Божественної Трійці. Як символ «вічності–рівності–зв'язку» Трійця є, по–перше, Буттям, у якому «тонуть», втрачаючи сенс протилежності і максимум співпадає з мінімумом; по–друге, є умовою буття усього сущого як форма (ідея) тварного буття. Саме в цьому криється від­повідь, як світ залучається до буття. Для конкретизації думки Нікола Ку­занський пропонує два принципи: по–перше, обмеження «абсолютного ма­ксимуму»; по–друге, розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно.

Реалізацією першого принципу постає виникнення Всесвіту. Нагада­ємо, що Бог є абсолютна максимальність, єдність, яка абсолютно випере­джає і об'єднує будь–які відмінності і протилежності. Він абсолютний пер­шопочаток, кінцева мета і буття всіх речей і світу в цілому, подібно до того, як нескінченна лінія містить у собі усі фігури. Всесвіт є також універсаль­ність, тобто єдність множинного. Він також є першопочатком, проте, конк­ретно визначеним. «Вселенная целиком вышла к существованию посредст­вом простой эманации конкретного максимума из абсолютного максиму­ма»1. Отже, Всесвіт – конкретний максимум, що еманує з Бога, але не пере­дує в часі тварному світу, а виникає разом з ним. «... А поскольку вещи составляют части Вселенной и без них она... не могла бы быть единой, цельной и совершенной, то все сущее пришло к бытию одновременно со Вселенной...»2. Наприклад, якщо людство розглядати як факт абсолютного буття, то в останньому ми відкриватимемо Бога. Коли ж у бутті ми виокре­млюємо факт буття людства, то тут відкриваємо Всесвіт. Отже, людство уособлюється у кожній людині, проте і не може існувати без неї.

Дія другого принципу – «розгортання Бога у світ» – є початком роз­межування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так «єдність» розгортається у кількість, «спокій» – у рух, «вічність» – у час, «тотожність» – у відмінність, «рівність» – у нерівність тощо. Таким чином, Бог не є множинністю, але розгортає останню з Себе. Розгортає за допомогою Всесвіту (Універсуму), який є «до­сконалою повнотою», або повнотою першопринципів. Кожна річ потенцій­но є все, але актуально – тільки вона сама Тому потенція світу і Бога – не­зрівнянні. У Кузанця Бог не творить, а «розгортається» у світ необхідно. У

1 Николай Кузанский. Об ученом незнании. – С. 109.

2 Там само. – С. 109.

216

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

цьому очевидним є звернення до традиції неоплатонізму та його принципу еманації, що суперечить християнській ідеї творення.

Людина, за Ніколою Кузанським, – це мікрокосм, що подібний до макрокосму; єдність божественного і природного. Розгортання Божествен­них можливостей, що закладені в людині, відбувається через Ісуса Христа. Ісус Христос – Бог, рівний всякому буттю, божественний Син, в якому пе­ребуває довічний Отець і святий Дух. Проте в Ньому, як у Слові, існує все, що може існувати тварного у Всесвіті. Тобто Він є втіленням Бога у людину абсолютним чином. Він уособлює у собі єдність протилежностей божест­венного і тварного. «Страдающий и смертный человек Христос не мог прийти к славе Отца, который как абсолютная жизнь есть само бессмертие, без облечения своего смертного тела у бессмертие» . Кузанец доводить, що Ісус – то шлях для людства. Безсмертя во Христі отримала природа, отже, воскресіння чекає усіх, і добрих, і поганих, не всі перетворяться у променях слави, і не усіх вона перетворить на синів Божих. Тому єднання з Богом очікує тільки тих, хто належить Христу вірою, надією і любов'ю.

Проблема пізнання. Назва основного твору «De docta ignorantia» («Про вчене незнання») розкриває основну гносеологічну ідею його твор­чості, яка полягає у тому, що логічний ряд, тобто те, що вважалось змістом docta, не набуває істини, не дає повної відповіді на питання і веде до ignorantia. Проте, це не відмова від раціоналізму; це відкриття раціоналізму найвищого гатунку і металогіки, що приходить на зміну логіці. Співстав­лення можливостей скінченого розуму веде від об'єкта до об'єкта, встанов­люючи їх подібність, але не здатне відтворити картину Світобудови, тому зупиняється перед Нескінченністю. Розум так наближується до істини, як вписаний багатокутник до кола, але ніколи його не досягне. «...Об истине мы явно знаем только, что у точности она есть, она неуловима: наш разум относится к ней как возможность к абсолютной необходимости... Недаром суть (quidditas) вещей, истина сущего, непостижима у своей чистоте, и, хоть философы ее разыскивают, никто не нашел ее как она есть. И чем глубже будет наша ученость у этом незнании, тем ближе мы приступим к истине». Така постановка проблеми свідчить як про математичне відкриття Ніколи Кузанського, так і про гносеологічну і діалектичну ідею (на основі свідомо­го проведення принципу «збіг протилежностей»), «что корень знающего незнания – у понимании неуловимости точной истины» .

Те, що не під силу «розуму», здолає «інтелект», що підносить люди­ну до божественного рівня – інтелектуального споглядання, на якому ото–

1 Николай Кузанский. Об ученом незнании. – С. 162.

2 Там само. – С. 53–54.

3 Там само. – С. 53.

217

Історія філософії

тожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, розум розповсюджує віру. Кузанець нагадує, що з віри розпочинається будь–яке розуміння. Дійсно, будь–яка сфера діяльності пе­редбачує деякі першопочатки, які приймаються тільки вірою, і на яких бу­дується всі наступні розмірковування. Віра містить у собі все багатство умоспоглядання, тому інтелектуальне пізнання є розгортанням віри. Але максимальне пізнання передбачає і максимальну віру, яка у свою чергу, не може бути без любові. Отже, Любов – форма віри, що надає останній істин­ного буття; більш того, любов є знаком віри найвищого ґатунку. Проте гли­бокої віри не може бути і без святої надії на володіння самим Ісусом.

Вплив творчості Ніколи Кузанського важко переоцінити, як на пла­тоніків доби Відродження, Нового часу, так і на філософів сьогодення. Його ідеї завжди стимулювали мислення, живили філософську думку у вирішенні вічних і вічно нових питань.

 

64