ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->РОЗДІЛ 4. ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Історія філософії

РОЗДІЛ 4. ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Історичне місце Відродження

і його загальна характеристика

Здається, важко знайти таку історичну добу, до якої було б настільки суперечливе ставлення дослідників; добу, якій, при всій її, здавалось би, наочній величі досягнень в області науки, мистецтва, літератури і філософії так важко визначити належне місце в розвитку люд­ської свідомості. Наскільки оригінальною і самостійною була ця доба, на­скільки послідовно вона випливала з мисленнєвого простору попереднього часу (Середньовіччя), і наскільки ґрунтовним вона була для часу прийдеш­нього (Нового). Діалектика розвитку передбачає не просте позитивне наслі­дування, а – «так» через «ні», так би мовити, розгортання «спадковості» через «мінливість». Тому, якщо ми говоримо про «розвитою) у будь–якій галузі, то маємо визнавати його здійснення способом розв'язання протиріч­чя. Це стосується не тільки окремих галузей людського знання, але й зміни свідомості цілих епох, наприклад, Античність, Середньовіччя, Новий час. . . Отже, існує достатня кількість різних і, навіть, протилежних оцінок Відродження і в часі, і в просторі, і в персоналіях, тому вдамося тільки до деяких позначень, щодо історичного місця його філософської думки. За сумним правилом, їй відводять місце, або як заключного етапу Середньо­віччя, або – поєднують її з філософією XVII ст. Якщо дотримуватись пер­шого варіанту, то, за Гегелем, у цій філософії знаходять тільки ознаки роз­паду того, що твердо було встановлено в схоластичній філософії. Якщо слі–

218 Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

дувати другому варіанту, тобто йти за Віндельбандом, то за мислителями цього часу залишається роль недосконалих попередників, наприклад, Спі–нози, Декарта, Ляйбніца. І в тому, і в іншому випадку очевидним стає від­мова віднайти у Відродженні характер самостійного духовного часу, прин­ципово нову порівняно з Середньовіччям світоглядну систему. Як робочу гіпотезу можна взяти визначення, що Відродження (XIV–XVI ст.) – то цілі­сна культура, що увібрала в себе все життя людини, а не окремі його харак­теристики. Це своєрідне поєднання будь–якого живого людського досвіду: матеріального, духовного, правового, етичного і естетичного. Проте, сам термін «відродження» – більше затьмарює, ніж прояснює смисл. Визнача­льний зміст, який вкладали в нього італійські митці (Дж. Базарі) – це пове­рнення до античної пластики, цілісного сприйняття світу, відродження де­мократії, філософії тощо. Але для цього треба було визволити, на їх думку, світогляд від «іржи» і «темряви» Середньовіччя. У дечому вони були праві. Дійсно, християнські Середні віки були сконцентровані на духовному житті людини, тільки в ньому вважаючи справжнє зростання людини. Разом з тим, «тіло», «матерія» – втратили пластичність, характерну античності, а людина – свою цілісність. Діячі Відродження прагнули не простого форма­льного повернення «античності» у середину другого тисячоліття нової ери: це і неможливо, і безглуздо; вони намагались поєднати античні принципи з ідеалами нового життя, нових соціально–економічних відносин; вони зосе­редились на виявленні своєрідності людської особистості. На останню були зорієнтовані етика, наука, мистецтво.

Отже, Відродження вважало себе зорієнтованим на людину як ін­дивідуальність, тому основною характеристикою доби називають гума­нізм. Початки самовідчуття себе як індивідуальності ми знаходимо ще у Абеляра (XII ст.) в його свідомому прагненні бути поза людським рядом, бути неповторним, винятковим, всупереч християнсько–августинівському спрямуванню – повного розчинення в Богові. Але про історичну і ідеоло­гічну передчасність розуміння індивідуальності як стрижня світогляду свідчить доля Абеляра, доля духовного вигнанця. Час індивідуальності визрів дещо пізніше (напередодні XIV ст.), і йому сприяла творчість Дай­те, Петрарки і їх послідовників. Абеляра і Петрарку розділяє два сторіччя, але всупереч духовному вигнанцю Абеляру, Петрарці навіть прийнятий ним духовний сан, не заважає вести життя приватної людини, яка, перш за все, і переважно зосереджена на власних інтересах і самій собі. І більше того, навіть його суперечки з університетськими професорами сприяють перетворенню його на національного героя, «короля поетів» тощо.

219

Історія філософії

Філософське підґрунтя гуманізму Відродження

 

65