ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Експериментальне ставлення до дійсності

Історія філософії

Експериментальне ставлення до дійсності

Одним з найкращих зразків аналізу екс­периментального ставлення до дійсності Ф. Бекона є дослідження Ю. П. Михале­нко (Бэкон и его учение. – М., 1975), ос­новні тези та порядок висвітлення про­блеми якого ми покладемо в основу з'ясування зазначеного питання.

Схоластика надала два види доведень: риторичний і догматичний. Вони є однаково віддалені від дійсного дослідження, оскільки існує недо­стача певної основи. Схоластика мала значний спекулятивний компонент, але її недолік полягав у відсутності потреби залучення нового відчуттєво–досвідного матеріалу. Поставала необхідність у досягненні нового пози­тивного знання.

Для цього необхідно було зумовити організацію ефективного екс­периментального дослідження. Бекон вважав, що наукове знання ґрунту­ється на досвіді, а не лише на безпосередніх даних відчуттів. Вже в цьому філософ розрізнював дані відчуттів та досвід, як теоретично узагальнені, аксіоматизовані відчуттєві дані. Цей досвід є добутком цілеспрямованого організованого досвіду – експерименту. Наука за Ф Беконом не може ба­зуватися лише на відчуттєвому, або ж умоглядному досвіді: сенсуалістич­ний реалізм настільки ж недостатній, як і абстрактно–спекулятивна мета­фізика: «... дидактики беруть принципи наук начебто у позику від окре­мих наук; далі, вони схиляються перед першими поняттями розуму; і, в решті решт, заспокоюються на безпосередніх даних ...відчуття». Однак Ф. Бекон переконаний, що сукупність запозичених методів окремих наук не є істинний метод. Для них необхідно відшукати універсальний метод, який би забезпечив повноту дослідження.

Залежність від безпосереднього відчутгевого досвіду людини і його хиби може виправити правильно організований і спеціально прилаштова­ний для того чи іншого дослідження дослід або експеримент. Саме його: «... ми готуємо у якості світоча, який необхідно розпалити та привнести в природу», «...оскільки природа речей краще виявляється у стані штучно­го обмеження, ніж у власній свободі».

Дослід у науці мусить здійснюватися за наперед визначеним пла­ном, у певному порядку, і вести від досліду і експерименту до нових екс­периментів, або ж від них до теоретичних аксіом, які у свою чергу вказу­ють шлях до нових експериментів. Ф. Бекон означує два шляхи: 1. експе–

250

Частина ПІ. Філософія Нового часу XVI–XVIII сг.

римент – експеримент – досвід і здатності дослідника; 2. експеримент –теоретична аксіома – експеримент – потреба у методі індивідуального витлумачення природи.

У методологічному обгрунтуванні науки Бекон вирізнив два аспекти: 1) критичний, зосереджений на переборенні перепон до пізнання; та 2) по­зитивний, який передбачав обгрунтування необхідності нового методу і його розробки.

Ф. Бекон перший виголосив, що призначення нової філософії його часу – створення нового методу. Правильно, що «метою будь–якої науки є її практична доцільність». Але невірно було б звинувачувати філософію у непотрібності, оскільки так як із шлунку поживні речовини прямують до всіх частин тіла, так і від філософії «...потрапляють життєві соки і сили до всіх професій і мистецтв». Якщо розроблюваний метод «містить у собі можливість всіх інших відкриттів», а останні ведуть до панування над природою, то створення методу «буде найпліднішим породженням часу».

Зазначена універсальність методу не тотожна уніфікації його засто­сування різними дослідниками, його дієвість також залежить від конкрет­них здібностей людини. Строгість наукового методу пов'язана насампе­ред з тим, що нестримність творчої інтуїції мислителя мусить бути обме­жена природою речей. У цьому, найперше, полягає вимога наукової мето­дології. Пізнання законів природи дає змогу не лише передбачувати події, але й керувати ними. Наукова методологія мусить вказувати кожній науці її діло – пізнання законів природи.

Таким чином, теорія пізнання Ф. Бекона передбачає, що все пізнан­ня людини має своїм джерелом враження відчуттів, які виникають під впливом матеріальних об'єктів. До того ж, таким чином, що навіть у вла­сних уявах людина не має змоги вийти за межі матеріалу, який надається органами відчуттів, хоча спосіб впорядкування цього матеріалу міг би бути і довільним.

Функції експериментального дослідження:

1) Дослідження природної історії. Передбачається індуктивне до­слідження і впорядкування історичних фактів на нових підставах. Здійс­нюється критика тих, хто вважав достатнім «укласти історію тварин, рос­лин, мінералів, без посилань на експерименти механічних мистецтв (котрі саме і є найважливішими для філософії)»;

2) Виробнича практика, або ж науковий експеримент. Тематика і технологія виробництва за Ф. Беконом має прямий аналог з експеримен­туванням з науковими приладами у прийомах і цілях.

3) Доповнення відчуттєвих здібностей людини механічними та іншими засобами: Зору – «Вочевидь, що поміж відчуттів першочергового

251

Історія філософії

значення стосовно поінформованості набуває зір, для якого, відтак, особ­ливо важливо відшукати допомогу»; Відчуття дотикання: «ці два відчуття інформують найширше і стосовно загальних предметів, тоді як останні інформують лише стосовно властивих лише їм предметів».

4) Експериментально–аналітичні тенденції у природодослідженні. Найдосконаліша внутрішня побудова тіл безпосередньо недоступна сприйняттям, тому теоретико–експериментальні дослідження на основі нового методу забезпечать розвиток окремих природничих наук.

Для всіх випадків формою закріплення цих знань Ф. Бекон визначає писемність, що цілком узгоджується з відповідністю інтелектуальної спроможності людини – пам'яті, з матеріалами історії. Відповідно до цьо­го формується і два рівні історичного матеріалу. Перший охоплює розріз­нений, невпорядкований матеріал. Друга стає досягненням методологіч­ного дослідження. Цими двома рівнями є: 1) Розповідна історія природо­знавства – «природнича історія»; та 2) Індуктивна історія.

Якщо розповідна історія природознавства наголошує на відмінності досвіду від теорії, певну самостійність експериментування, то індуктивна історія віддає належне зв'язку досвіду з теорією, бо саме на цьому рівні розпочинається узагальнення досвіду.

Методики, якими Ф. Бекон радить користуватися у створенні інду­ктивної історії мають такий вигляд:

1) Узагальнення: «завдяки існуючій у багатьох відношеннях поді­бності між речами, які належать одному виду» – слідує, що «якщо відо­мий один, то відомі і всі»;

2) Матеріал в індуктивній історії мусить бути підготовлений до узагальнення шляхом відбору та синтезування фактів;

3) Індуктивна історія на відміну від розповідної мусить звертати увагу на причини явищ, а не схилятися виключно до опису явищ, як це притаманно більшості з існуючих попередніх історичних джерел. Відтак, завдання полягає у виявленні та унаочненні сутності явищ;

4) Суцільна увага мусить бути зосереджена в індуктивній історії на подобі речей, тому що це сприяє розгортанню наук, які відбирають зі сфери досвіду речі з подібними властивостями..

Загальний шлях від даних досвіду до встановлення законів природи Бекон розділяє на три частини: 1) Історія природознавства (природнича історія); 2) Таблиці і співставлення прикладів; 3) Наведення, що постає як філософська індукція. Власне, процес наведення і є індукцією. Дві перші є підготовчими до третьої. Наведення визначає зміст перших двох, який своєю метою має пошук законів природи, чи її «форм». Що ж таке форма, яка визначає мету дослідження?

252

Частина III. Філософія Нового часу XVI–XVIII ст.

За Беконом універсум не має іншої причини, окрім тієї, яка в ньому ж і полягає; причиною ж будь–якого явища і будь–якої речі може бути лише інше явище, чи інша річ. Ці причини Бекон називає формами. Філо­соф дає наступне значення поняття «форма». В узагальненому вигляді –це форма як причина, унаочнена як закон природи, або аксіома: «справа і мета людського знання полягає в тому, щоб відкривати форму даної при­роди, чи ж істотну відмінність, чи породжуючу природу, чи джерело по­ставання». Ці форми, чи дійсні відмінності речей є законами чистої дії.

Пізнання за Беконом є заглиблення від поверхні явищ до сутності речей: «Форма речі є сама річ, і річ відрізняється від форми не інакше, як явище відрізняється від сутності, чи зовнішнє від внутрішнього, чи річ по відношенню до людини – від речі по відношенню до всесвіту». Зовнішнє постає завжди плинним, змінним. Сутність речі – це те стійке, що зберіга­ється у всіх взаємодіях речі з іншими речами, а сприйняття речі людиною є лише одним із багатоманітних виявів сутності цієї речі. Оскільки сут­ність речі є джерелом її прояву, вона ж є і причиною явищ. Відтак, сут­ність, причина і закон є лише різними аспектами одного і того ж внутріш­нього змісту речі. Необхідний зв'язок між причиною і дією (наслідком) є зв'язком постійним, котрий не має жодних видозмін.

Відтак порядок відшукання зв'язку і укладає правила методу, які му­сять привести від сукупності невпорядкованого матеріалу стосовно певного явища, чи інакше природи (стратегія описової історії) до встановлення іс­тинної форми цього явища чи природи (стратегія індуктивного опрацюван­ня історичного матеріалу). Ці правила мають наступний вигляд:

1) Складається список, або таблиця прикладів, у яких певна «при­рода», або властивість, наявні, хоча б у найвідмінніших матеріальних умовах.

2) Укладається список, чи таблиця, прикладів, де відсутня зазна­чена певна «природа» або ж признак. Так як число таких прикладів напе­ред нескінченне, треба негативне підрядити позитивному. Це означає, що перерахування негативних прикладів обмежується лише найбільш подіб­ним прикладам, у яких шукана природа наявна. Це таблиця відхилень, або ж «відсутності у найближчому».

3) Список інтенсифікації наявності природи як ознаки. Укладаєть­ся список прикладів, у яких шукана природа набуває зростання чи спа­дання у власних виявах. Це є таблиця ступенів, або ж порівняння. За нею відбувається процес наведення. Він полягає у тому, що шляхом відсторо­нення незначущих властивостей згідно з встановленою інтенсивністю проявів шуканої природи дослідник отримує незмінний і невідсторонюва–ний від «природи» чинник. Після таких дій «залишиться позитивна фор­ма, міцна, істинна і гарно обгрунтована».

253

Історія філософії

Для усвідомлення місця методу Ф. Бекона для дослідження природи важливого значення набуває складена пізнішими дослідниками «Таблиця людських пізнань». Саме в ній графічним чином відбите підпорядкування різних людських пізнань згідно з трьома інтелектуальними спроможностя­ми людини – пам'яттю, уявою та розсудком. Першій спроможності відпові­дає історія, другій – поезія, і третя співмірна з філософією. Саме в розділі «філософія» Ф. Бекон розрізнює істинний індуктивний метод дослідження та підданий дії ідолів метод дослідження за допомогою силогізмів. Перший включений у підрозділ «Мистецтво відкриття», а другий у підрозділ «Мис­тецтво судження», підпідрозділом якого є «Вчення про ідоли». Вже цим філософ наголосив на тому, що мистецтво судження (дослідження шляхом побудови силогізмів) не призводить до істинного знання.

Також у цій таблиці закріплюється принципова відмінність позиції Ф. Бекона від позиції Арістотеля стосовно поділу філософії на першу та другу філософію – «Метафізику» та «Фізику». Щодо першої філософії го­ловними складниками визначаються «Вчення про людину» та «Вчення про природу, чи природничу філософію». І вже в підрозділах «Вчення про при­роду» – «Теоретичне вчення про природу» перебуває підрозділ «Метафізика» як «вчення про форми» та «вчення про кінцеві причини». Відтак, Ф. Бекон не розглядає метафізику як вчення про суще саме по собі, відсторонене від від­чуттєво–досвідної дійсності. Метафізика з'ясовує саме те, чим є форма як природний закон, причинна основа, природне тло речі.

 

74