Теорія моралі і права - Історія філософії - Конспект лекций
ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Теорія моралі і права

Історія філософії

Теорія моралі і права

Теорія моралі і права Т. Гоббса тісно пов'язана з його психологією, з одного боку, і є основою його теорії держави – з іншого. Предметом моралі, чи «мораль­ної філософії» є означення чинного та

негідного у суспільстві: «Моральною філософією є не що інше , як наука про те, що називається добром та злом у людському суспільстві». Показово, що, як і у випадку з визначенням істинності мовних побудов, Т. Гоббс ви­значає не субстанційні основи добра та зла у суспільстві, а те, що ми нази­ваємо добром та злом. Оскільки самі по собі суспільні взаємодії є не доб­рими і не злими. Добро і зло «суть імена, які визначають наші бажання чи прихильності, і нашу відразу».

Вони, відповідно, є виразниками життєдіяльності людини. Відтак, реалізація добра та зла в природі є надбанням соціальної поведінки лю­дей. Тому моральність може бути зведеною до дослідження з точки зору

273

Історія філософії

розуму правил поведінки людей, які живуть у суспільстві. Доброчинними будуть ті вчинки людей, які перебувають у відповідності з розумом, і, на­впаки, негідними – ті, котрі будуть суперечити розуму.

Означення цих раціональних правил поведінки потребує, за Гоббсом, встановлення вихідних, очевидних для всіх позицій. Перше твердження –всі люди рівні поміж себе фізично і духовно. Фізичні переваги не дають у межах соціальних стосунків права на додаткові пільги. Т. Гоббс зазначає, що фізичні переваги можуть бути цілком компенсовані діями людини на основі розуму, організації такого суспільного становища, коли фізично пе­реважаюча людини опиниться у скрутному становищі. Те ж стосується і переваг розумових, якщо розглянути ситуацію у зворотному напрямку.

Проте така рівність всіх передбачає і можливість надбання рівних і однакових статків у суспільстві. Але саме це й виявляється причиною во­рожнечі. Оскільки кожен має рівні права на досягнення рівних статків, виникає ситуація суспільної конкуренції. Саме це і визначає передумови суспільного життя.

Гоббс розрізнює три основні причини ворожнечі між людьми: зма­гання, недовіра і жадоба слави. Перша причини – змагання, – змушує на­падати людину на людину зі власної вигоди; друга – недовіра, – задля власної вигоди; а третя, – жадоба слави, – задля можливості вирізнитися. Такий стан, коли всі хочуть мати все, є «природнім станом», «війною всіх проти всіх»: «Тому що війна полягає не лише у боях, чи стані боротьби; вона продовжується весь той період часу, коли бажання розмірювати сили один з одним шляхом боротьби досить сильне.... Сутність війни полягає не у дійсній битві, а у певній налаштованості до війни, і війна продовжу­ється впродовж всього того часу, доки зберігається впевненість у супро­тивних намірах. Весь інший час – це мир». Але стан «війни всіх проти всіх» позбавляє можливості нормального життя. Т. Гоббс вказує на при­пинення нормального економічного життя, руйнування суспільних стосу­нків, які спричинюють соціальну апатію та зневіру у необхідності досяга­ти хоч найменших здобутків.

На противагу принципам Арістотеля, який твердить, що людина є істотою суспільною, Т. Гоббс доводить, що людина суспільна не за при­родним бажанням, а за необхідністю. У суспільстві, за Гоббсом, люди шукають не друзів, а здійснення власних планів та намірів. Будь–хто хоче відігравати першу роль і панувати над іншими; всі переймаються ідеєю власного знання та таланту.

Поняття добра і зла, справедливого та несправедливого, можуть бу­ти лише там, де існують суспільство та закон; там, де не існує усталених законів, не може бути і несправедливості, тому, що не може бути пору–

274

Частина III. Філософія Нового часу ХУІ–ХУШ ст.

шення цих законів, а несправедливість саме і є порушенням цих законів: «Справедливість та несправедливість не є ні спроможностями душі, ні тіла.... Вони є якостями і властивостями лише людини, яка живе в суспі­льстві, а не одноосібне».

Т. Гоббс стверджує, що єдиною причиною устремлінь людей до су­спільного співжиття є страх смерті. Бажання оминути необхідне знищен­ня на шляху реалізації власних природних прав призводить до встанов­лення за необхідністю правил співжиття, які б забезпечили хоч часткове здійснення загальних прав людини та зберегли життя. Нам належить пра­во спрямовуватися до добра і обминати зло, але найвище добро – це жит­тя, найбільше зло – це смерть, відтак кожен має право на захист власного життя всіма можливими засобами. Слід зазначити, що вимога збереження життя членам суспільства, за Т. Гоббсом, постає істотною умовою почат­ку цивілізаційного процесу. Ця вимога буде покладена у стратегію визна­чення найдоцільнішої форми правління. Як і у випадку визначення істоти зла та добра в суспільстві (людина не є ні злою, ні доброю, а злими та до­брими визначаються її вчинки у системі суспільної взаємодії) для певної людської спільності. Сама по собі форма правління не є гарною, чи пога­ною її вартість визначається спроможністю забезпечення збереження життя членам суспільства.

Саме тому у практичній діяльності держава мусить постати як сус­пільний інститут, який забезпечує дотримання природних законів. Під природнім законом слід розглядати «Загальне правило, засноване на ро­зумі, яким кожний зобов'язує себе утримуватися від всього того, що, як на нього, може бути йому шкідливим». Таким чином, природній закон є об­меженням природного права.

Природній закон може також розглядатися як границя, межа, по­ставлена розумом нашим пристрасним спрямуванням. Пристрасті, як пра­вило, сліпі, вони намагаються досягти своєї мети без огляду на будь–яку небезпеку. Тому розум радить пристрастям досягати власної мети не за­собом війни, а завдячуючи згоді і намагання забезпечити життя – тобто вищу справедливість і благо. Тому в ім'я життя обмеження пристрастей –це жертва пристрастями згідно з обмеженням власних намагань.

Т. Гоббс налічує близько 20 «природних» законів. Найважливіші серед них такі: зумовлене інстинктом самозбереження намагання досяг­нення стану миру; обов'язок поступатися своїми правами задля громадян­ського миру; обов'язок виконувати укладені домовленості; вимога вважа­ти всіх рівними собі, вимога рівноправності і т. ін. Вся сукупність цих законів може бути зведеною до фундаментального моральнісного прин­ципу: не роби іншим того, чого не бажаєш собі

275

Історія філософії

Відтак, мораль Гоббса має утилітарний відтінок і може бути логічно виведена із одного загального положення. Вона можлива лише у людей, і має вжиток лише у спільному співжитті. Мораль виявляється результатом застосування природного розуму з метою збереження життя і досягнення спокою. Жодного вищого змісту у поняття моралі Т. Гоббсом не вкладаєть­ся. Його політична теорія логічно слідує з його теорії моралі та права.

Для самозбереження та реалізації власних цілей люди укладають суспільний договір – відчуження певних природних інтересів в ім'я боро­тьби з небезпекою знищення. Суспільний договір означає утворення дер­жавної влади. Головною ознакою громадянського стану є наявність міцної централізованої влади.

Т. Гоббс не розрізнює громадянського суспільства і держави. Спо­сіб реалізації громадянського суспільства полягає в перенесенні належних людям прав на одну особу чи збори, які, виявляючи спільну волю всіх, можуть змусити кожного не порушувати раз визнаного договору. Держа­ва, завдячуючи перенесеними на неї всіх прав, володіє всіма правами, ко­трі належать людині в «природному стані». А оскільки права людини в природному стані безмежні, то безмежні і права держави.

Згідно з природою походження влади Т. Гоббс визначає і спосіб здійснення державної влади. Влада (держава) визначає для членів суспільс­тва абсолютне підкорення державній владі, оскільки будь–який спротив державній владі приводив би до повернення до природного стану війни всіх проти всіх. Відтак, мета держави полягає у тому, щоб ліквідувати природній стан людини, коли людина для людини вовк, і здійснювати порядок, за якого людина людині – Бог. Відповідно Т. Гоббсом визначаються і права держави:

1. «Меч справедливості»; це є право карати порушників законів; без цього права не може бути забезпечена безпека;

2. «Меч війни»; право оголошення війни і прийняття миру, а та­кож встановлення кількості збройних сил і грошових заоща­джень, необхідних для ведення війни, оскільки безпека зале­жить від існування військ, сила ж війська залежить від єдності держави, а єдність держави – від єдності верховної влади;

3. Право суду, або ж розгляд випадків, де необхідне застосування «меча», оскільки без вирішення суперечностей неможлива охо­рона одного громадянина від несправедливості з боку іншого;

4. Право встановлення законів власності, оскільки до встановлен­ня державної влади кожному належало право на все, що й було причиною війни всіх проти всіх. Але з встановленням держави мусить бути визначено – що кому належить;

5. Право встановлення підзвітних органів;

276

Частина ІІІ. Філософія Нового часу ХУІ–ХУІІІ ст.

6. Право заборони шкідливих вчень, що ведуть до порушення миру.

Т. Гоббс встановлює три види державної влади: монархію, аристо­кратію, демократію. Тиранія, олігархія і анархія є не певними формами державної влади, а лише іншими назвами тих самих видів – назвами, які виявляють наше негативне ставлення до кожної із зазначених форм. Вод­ночас, Т. Гоббс вважає, що найкраща до визначеної ним мети суспільства форма державної влади – монархія.

Філософія Б. Спінози

Бенедикт Спіноза (Барух д'Еспіноза) народився в Амстердамі в 1632 р. у багатій сім'ї іспанських євреїв, які змушені були прийняти хрис­тиянство. (Євреїв і маврів, які змушені були відректися від власної віри, в Іспанії презирливо називали «марраки»). У школі Спіноза глибоко знайо­миться з давньоєврейською мовою і ґрунтовно вивчає Біблію та Талмуд.

Між 1652 і 1656 pp. Спіноза вивчає латинську мову та науки у шко­лі Франциска ван ден Ендема, що дало можливість познайомитись із сві­товою класикою та сучасними відомими філософами: Р. Декартом, Ф. Бе­коном, Т. Гоббсом. Це привело до світоглядних зіткнень із принципами іудейської релігії, які уособились у пряму війну з авторитетами общини.

В 1656 р. Спіноза відлучається від Синагоги, його проклинають і виганяють з общини. Варто зазначити, що таке вигнання спричинювало втрату всіх родових та сімейних стосунків. Воно мало значення тотально­го зневажання людини в межах общини по всій Європі.

Після вигнання з общини Спіноза перебуває у невеликому селищі поблизу Амстердаму. Пізніше він перебирається в Рейнсбурґ поблизу Лейдена, звідти – до Варбургу коло Гааги, а звідти – з 1670 р. оселяється в Гаазі. Засоби до існування Спіноза забезпечував собі шліфуванням опти­ки. Відлучення від Синагоги, яке мало юридичне і соціальне значення, відокремило його від християн (хоча він і не прийняв їхньої віри). У 1673 р. філософу запропонували обійняти посаду завідувача кафедрою в Гейде­льберзі, однак він ввічливо відмовився. Спіноза помер у 1677 р. на 44 році життя від туберкульозу.

Основні твори

Перший твір Б. Спінози – «Короткий

трактат про Бога, людину і її щастя» на–

писаний приблизно в 1660 р. До 1661 р. відноситься «Трактат про вдосконалення розуму». Написання основного твору

«Етика», який був опублікований після смерті Спінози в 1677 p., датується

приблизно 1661 р.

277

Історія філософії

Єдиним твором, що був опублікований за час його життя і під влас­ним іменем є «Основи філософії Декарта, доведені геометричним спосо­бом» з долученням «Метафізичних розмислів». Спіноза був надзвичайно освіченим вченим. Джерелом його творчості були пізньоантична філософія, середньовічна єврейська схоластика Маймоніда і Авіцеброна, схоластика XVI–XVH ст., філософія Відродження (Дж. Бруно, Р. Декарт, Т. Гоббс).

 

80