ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Філософія->Содержание->Концептуалізм Дж.Локка

Історія філософії

Концептуалізм Дж.Локка

З огляду на основоположні принципи

онтології Д.Локк вважав, що безсумні­вно існують реальні підстави загальних понять. Але для Локка загальні поняття є не лише знаками, але й ідеями (відпо­відниками конкретно–відчуттєвих, субстанційних речей), і лише після цього – словами, які фіксують належність цих ідей у нашій мові. Полеміка Локка спрямовується у двох напрямках: проти середньовічного реалізму (представники кембріджського платонізму); і, по–друге, проти крайнього номіналізму. Тим визначається і своєрідне номіналістичне витлумачення Локком зв'язку ідей та імен: слова виявляються довільними позначками відповідних ідей: «... хто накладає слова якої–небудь мови на ідеї, відмін­ні від тих, на які накладає їх звичне застосування даної країни, той буде неспроможний за допомогою таких слів передати іншим без визначення власних термінів багато істини та світла, наскільки б не був насичений ними його власний розум. Оскільки, як би не були звуки загальновідоми­ми, наскільки б легко не сприймалися вони слухом людей, які до них зви­кли, проте, репрезентуючи не ті ідеї, з якими вони зазвичай пов'язані, і не викликаючи їх у розумі слухачів, вони неспроможні передавати думки людини, яка застосовує їх таким чином» Проблеми концептуалізму Д. Лок­ка характерні всій власне атомістично–матеріалістичній парадигмі: зага­льне існує лише в розумі людей, в об'єктивному ж світі існують лише одиничні речі, емпіричні субстанції.

290

Частина III. Філософія Нового часу ХУІ–ХУІІІ ст.

Окрім дослідження суто пізнавальних процесів нашого мислення Д. Локком заторкуються також питання упорядкування знань, які скла­дають досвід нашого мислення. Проблему класифікацій знання Локк упе­реджує вирішення проблеми істинності і хибності. Певним чином Д. Локк наслідує у вирішенні цієї проблеми Гоббса. Локк вважав істинність і хиб­ність властивостями речень чи мовних побудов. Проте Д. Локк розглядає істинність як відповідність зв'язкам між ідеями зв'язкам в об'єктивному довкіллі, а не лише як правильність поєднання слів у реченні,

Однак, характерною рисою локківського розуміння теорії знання є той факт, що людина в процесі пізнання безпосередньо має справу не із зовнішнім середовищем, а із власними відповідниками його – ідеями. Неіс–тинність виявляється у тому випадку, коли згуртована за певними зв'язками складна ідея не відповідає зовнішньо–необхідному відповіднику. Відповід­но до цієї обставини Д. Локк означує і види знання, що здійснюють макси­мальну вимогу: зв'язки між ідеями відповідають зв'язкам між речами.

I. Інтуїтивне знання – найвищий тип знання. Його суть полягає в безпосередньому сприйнятті відповідності чи невідповідності ідей. Інтуї­тивний характер знанню надає його розумова атрибутивність і відсутність апріоризму: – це безпосереднє сприйняття розумом зв'язків емпіричного середовища.

II. Другий вид знання – демонстративний. Це пізнання (набування знання) через умовивід. Воно менш досконале, оскільки потребує опосе­редкування, яке в будь–якому випадку додає елементи спотворень і варіа­тивності. У демонстративному пізнанні Локка найбільше цікавить умови­води через відношення, а не силогістика, як це було у Гоббса.

III. Сенситивний, чи відчуттєвий вид набутку знання. Його об'єктом є багатоманітність емпіричних субстанцій зовнішнього довкілля, сприйнят­тя яких у вигляді простих ідей і стає початком досить тривалого процесу сходження.

Окрім теоретико–методологічних досліджень Д. Локк знаний також і як автор власної політичної концепції. Свої суспільно–політичні погляди Д. Локк викладає у декількох працях, основні з яких «Досвід про закон природи» і «Два трактати про державу», її основна полемічна спрямова­ність зосереджена як на теорії абсолютизму середньовічного феодального правління, так і на певних положеннях теорії Т. Гоббса. Водночас, голо­вним об'єктом дослідження є стан громадянського суспільства та інститу­ти його функціонування.

Началом означення власної теорії є вирішення питання про добро і зло. Але, всупереч Гоббсу, окрім констатації факту життя як найвищої цінності до визначення критерію добра і зла Локк залучає і евдемоністич–

291

Історія філософії

ні компоненти П. Гассенді. Як і у Гоббса ключовими поняттями теорії громадянського суспільства є поняття природного права, у основі якого закладений природній закон. Саме раціонально осмислений природній закон дає критерій у визначенні доброго і злого у суспільстві. Ці елементи закладені у визначенні етики, як шляху до щастя. Водночас, реалізація цього принципу у громадянському суспільстві передбачає природну рів­ність людей суспільства. Відмінність між природнім станом і державною організацією суспільства виявляється суто кількісною: виконавча влада як функція всіх людей у природному стані виявляється функцією спеціалізо­ваного виконавчого органу в державі.

Менш відоме значення теоретико–методологічних досліджень Д. Ло–кка у розвитку його теорії розподілу влади. Цілком імовірно, що револю­ційні процеси, свідком яких став філософ спонукали його до переосмис­лення ролі провідного складника політичної організації суспільства. Якщо Т. Гоббс розглядає владу як однорідне явище, споріднене з феноменом суверена (втілення влади, яке може бути особистісним – монархія, колек­тивним – парламентська республіка, чи загальнонародним – демократія), то Д. Локк ставиться до влади як складного, а краще, складеного явища. Ідея влади є ідеєю складною, загальною, у якій складники вже не можуть далі підпорядковуватись за певними ознаками один одному. Саме їхня сукупність визначає той зміст, який відбивається цією ідеєю. Вочевидь, що у розробці політичної теорії розподілу влади на гілки (складові) влади була застосована концепція співвідношення простих та складних ідей, здавалася б, суто теоретичної проблеми пізнання та впорядкування знань. І лише згодом, як суто політичну теорію, Монтеск'є у Франції розгорнув цю теорію як теорію розподілу влади, відому і до сьогодні.

Філософія Дж. Берклі

Джордж Берклі народився 12 березня 1685 р. у графстві Келкені в Ірландії. У 1700 р. вступає до Дублінської колегії Трійці, де впродовж 13 років проводить спочатку як студент, а потім – як ад'юнкт. Саме в цей час публікуються його перші філософські твори, зокрема «Трактат про прин­ципи людського знання».

В 1713 р. він залишає Колегію і перебуває у подорожах по Франції та Італії у ролі капелана, педагога та секретаря. З 1724 по 1728 pp. Дж. Берклі є деканом у Деррі, а з 1728 р. прямує до Америки з дружиною для пропові­дницької діяльності. Після закінчення місії в 1731 p., і за підтримки коро­леви він отримує місце єпископа в Клойні, де перебуває аж до 1752 р. Останні місяці свого життя провів в Оксфорді.

292

Частина III. Філософія Нового часу XVI–XVIII ст.

Порядок праць Берклі цілком відповідає хронології їх написання: «Я бажав би, щоб все, що я опублікував, читалося б у тому порядку, яко­му воно публікувалося» – писав Берклі в одному з листів від 1730 р. Та­кими філософськими працями Берклі є «Досвід нової теорії зору» (1709), «Трактат про принципи людського знання» (1710), «Три діалоги між Гіла­сом та Філонусом» (1713), «Теорія зору чи зорової мови, захищена і роз'яснена» (1733), «Алкіфрон, чи дрібний філософ» (1732), «Сейріс» (1744), а також Записна книжка з тих, чи інших філософських питань (Commonplace Book).

За визначенням П. П. Блонського, «всі його твори, розглянуті в хронологічній послідовності, поступово розвивають і поглиблюють одну й ту ж основну думку – заперечення заснованого на теорії абстрактних ідей вчення про абсолютну матеріальну субстанцію і визнання істинної реальності лише за духовними істотами». Його філософською максимою стало висловлювання – «Існувати, значить бути у сприйнятті».

Питання узагальненого погляду на творчість Дж. Берклі є наразі більш проблематичним, ніж розгляд окремих частин його творчості. По­чинаючи з першого філософського твору «Досвід нової теорії зору» мис­литель виступає рішучим критиком визнання самодостатньої ролі матері­альної субстанції. У записній книжці Берклі можна відшукати рисунок загального плану філософської системи. Твір, який був реалізацією цього плану мусів би складатися із вступу і трьох частин. У вступі Берклі мав намір розглянути природу доведень, водночас здійснюючи критику вчен­ня Локка про абстрактні загальні ідеї; 1 – книга мусила бути присвяченою вченню Берклі про реальність, 2–а заторкнула б питання моралі, головним чином проблеми буття Бога і свободи людини, і, насамкінець, 3 – виявила б помилки попередніх вчень про сприйняття простору.

Проте у вже згаданій роботі, яка була однією з перших, Дж. Берклі здійснює спробу довести залежність появи ідей простору та часу від від­чуттєвого сприйняття. Обґрунтування цієї можливості привело до висно­вку, що, оскільки ідеї простору та часу виникають як наслідок дії наших органів відчуття, то не існує підстав вважати, що простір і час є незалеж­ними об'єктивними властивостями матеріальної субстанції. Таким чином Дж. Берклі зводить становище предметів матеріального світу до відчутге–вих сприйняттів. Але й становище, відтак, матеріальної субстанції зазнає кардинальних змін.

Мислитель вважає, що ми не можемо розглядати матерію, матеріа­льну субстанцію поза розумом. Це твердження набуло найбільшого поле­мічного розголосу. Але необхідно враховувати, що в традиції, закладеної ще Р. Декартом, будь–який зміст мусив бути визначений шляхом аналізу

293

Історія філософії

відповідної ідеї. Тобто, необхідно було встановити необхідну причину появи певної ідеї. Таким чином, мова йде про встановлення причини по­яви в нашому розумі ідеї матеріальної субстанції. А висновки Дж. Берклі робить наступні. Оскільки жодне відчуття (саме відчуттєвість стає відпо­відником матеріальності) не є причиною появи ідеї матеріальної субстан­ції, то, відповідно, не існує жодного матеріального явища чи предмета, який би зумовив появу цієї ідеї. Однак ідея матеріальної субстанції наяв­на. Тому маємо всі підстави зробити висновок, що вона з'являється в ре­зультаті дії розуму, а не відчуттєвого сприйняття. Тоді і робиться висно­вок про те, що матеріальна субстанція існує лише в розумі.

Цьому висновку передує переосмислення Дж. Берклі проблеми іс­нування первинних та вторинних якостей матеріальних предметів, про які твердив Д. Локк. Саме первинні якості матеріальних предметів, субстан­ційно їм притаманні, залишалися виразниками їх об'єктивного становища. Вторинні якості вже Д. Локком були визнані як такі, що виникають згідно з умовами сприйняття та попереднім досвідом людини. І саме вони не мають істотного значення для визначення незалежності від відчуттів ма­теріальних предметів.

Дж. Берклі, продовжуючи логіку аналізу становища якостей предме­тів доводить, що і первинні якості не стають виразниками об'єктивності предметів та речей, оскільки також можуть бути зведені до відчуттєвого сприйняття. Якщо ж це так, то ми не можемо нічого знати про матеріальну, незалежну від відчуттів субстанцію, яка б існувала до нашого сприйняття. Все, що існує до сприйняття за Дж. Берклі є «ніщо, ніскільки, ніяк». Якщо ж предмет став об'єктом нашого сприйняття, то ми за необхідністю вже маємо справу з нашими відчуттями, а не незалежними від них предметами. Тому зміст нашого відчуття та зміст відповідної йому ідеї збігається. Від­мінність полягає лише в порядку поставання цих змістів. Згідно з цим будь–якій ідеї нашого розуму передує відчуття, і цим стає причиною появи ідеї. А це виключно позиція емпіризму, позиція досвідної філософії.

Ще одним важливим аспектом теоретичного доробку Дж. Берклі є його висновок про речі як комплекси відчуттів. Позиція Д. Локка визна­вала чітку відповідність предмета сприйняття з певним органом відчуття. Власне, прості ідеї і відбивали зміст не властивостей, а предметів. Дж. Бер­клі, досліджуючи зорове сприйняття, дійшов висновку, що окрім визнання зведення первинних якостей предметів до відчуттів, необхідно зважати і на комплексний характер самого відчуттєвого сприйняття. Одним з таких аргументів була апеляція до неможливості зором сприймати відстань та простір, до чого ми ставимось цілком звично, оскільки зорове відчуття налаштоване виключно на сприйняття кольорів та відтінків. Відтак, у зо–

294

 

83