yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->Конституція 1935 р.

Історія Польщі

Конституція 1935 р.

Зміцнення міжнародних позицій Польщі дозволило пілсуд-чикам приступити до зміни конституції Польщі, аби вона забезпечила збереження влади в їхніх руках. Це було складною справою, оскільки ББВР не мав у сеймі необхідних 2/3 голосів. Перший раз загальні підстави нової конституції були винесені на розгляд сейму в лютому 1931 р. Згідно з ним, принцип поділу влади замінявся поділом компетенцій між гілками влади при закріпленні вирішальної ролі президента й уряду. Далі робота була перенесена до Конституційної комісії, якою керували В. Славек і С Цар. 26 січня 1934 р. С Цар на засіданні сейму склав звіт про роботу комісії і представив на обговорення тези нової конституції. Посли опозиції на знак протесту покинули зал. Тоді С Цар запропонував визнати тези новою конституцією. Поки посли опозиції повернулися до зали, більшість ББВР проголосувала за нову Конституцію, порушивши при цьому кілька статей регламенту. Цей факт викликав протести. Ще рік тривало обговорення Конституції в сенаті, де пілсудчики мали значну перевагу. У березні 1935 р. Конституція повернулася до сейму для обговорення поправок, які були схвалені простою більшістю голосів. 23 квітня 1935 р. президент підписав текст нової Конституції, запровадивши її у життя.

Конституція 1935 р. встановлювала в Польщі президентську форму правління. Президент отримав величезні повноваження, за виконання яких відповідав тільки перед "Богом та історією". Він зосереджував у своїх руках єдину і неподільну державну владу, йому підпорядковувались уряд, парламент, збройні сили, суди й контрольні органи. Обрання президента відбувалося на спеціальних Зборах виборців (електорів), які складалися з 80 осіб, що до них належали п'ять найвищих посадових осіб держави, а також 50 виборців, обраних з-поміж послів сейму, і 25 - від сенату. Президент мав право запропонувати свого кандидата на найвищу посаду. Термін його правління був сім років. Одночасно Конституція обмежувала права сейму та сенату, з тим що сенат був піднесений вище сейму. Сейм (208 послів) і сенат (96 сенаторів) обиралися на п'ять років прямим, таємним, рівним голосуванням осіб, які досягли 24 років. Окремо зазначалося, що сейм не бере участі в управлінні державою, а лише приймає закони, які вступають у дію тільки після їхнього підпису президентом. У червні 1935 р. був схвалений виборчий закон, який скасував пропорційну систему виборів і замінив її мажоритарною, надаючи при цьому виключні права окружним зборам, які підпорядковувалися місцевій адміністрації. Сенат на третину складався з сенаторів, яких призначав президент, а на дві третини - з обраних кандидатів; проте вибори сенаторів були двоступеневі: спочатку обиралися воєводські колегії виборців, право участі у голосуванні надавалося лише особам, які мали вищу освіту, офіцерам, представникам органів самоврядування й деяких громадських організацій. Конституція гарантувала громадянам головні демократичні права, але обмежувала їх обов'язком лояльності до держави і "загального добра", які можна було трактувати дуже широко.

Нова Конституція завершила процес перебудови устрою Польщі на авторитарних засадах. Вона запровадила надзвичайну роль держави і виконавчої влади, яким підпорядковувались усі громадянські інститути та особи. Ідея суверенітету народу, яка переважає в демократичних конституціях, була замінена державною ідеологією, що грунтувалася на засадах елітарності влади. Це зближувало її з основними законами тоталітарних держав. Конституція була "написана" під Ю. Пілсудського. Проте невдовзі

480

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

після підписання Конституції, 12 травня 1935 p., він помер, залишивши помітний слід в історії Польщі. Незважаючи на суперечливе ставлення до його особи, сотні тисяч поляків провели Маршала в останню путь, яка пролягла з Варшави до Вавельського замку у Кракові.

Польща у переддень війни

Пілсудчики без Пілсудського. Смерть Ю. Пілсудського позбавила правлячий табір загальновизнаного авторитету. Серед пілсудчиків не було постаті, яка б дорівнювала Маршалові за широтою політичного мислення та інтуїції. Після травневого перевороту 1926 р. Ю. Пілсудський використовував своїх підлеглих для виконання поточних завдань, змінював їх на посадах, позбавляв права ініціативи. Своїм можливим спадкоємцем він вважав В. Славека, якого незадовго до смерті поставив на чолі уряду. Відразу після похорону Маршала відбулася вузька нарада наближених осіб, на якій було вирішено "поділити" посади Ю. Пілсудського: Генеральним інспектором Збройних Сил призначили генерала Е. Ридз-Смігли, військовим міністром - ген. Т. Каспшицького, на чолі уряду залишився В. Славек. На нараді виявилося прагнення президента 1. Мось-ціцького чинити більший вплив на політику табору. У середовищі пілсудчиків відчутнішим став поділ на прихильників жорсткого курсу (група "полковників") і ліберальних політиків, які намагались дійти порозуміння з опозицією (М. Зиндрам-Косьцял-ковський).

На вересень 1935 р. були призначені вибори до парламенту, які проводилися за новою Конституцією і виборчим законом. У їх результатах не було сумніву, тому опозиційні партії та організації висловилися за бойкот виборів (ендеки, соціалісти, людовці). Це змусило пілсудчиків шукати порозуміння з національними меншинами. Особливого значення вони надавали участі у виборах українців Галичини. Тривалі переговори з діячами УНДО, які велися від 1931 p., завершилися 29 травня 1935 р. "усною" угодою, яка отримала назву "нормалізації-" польсько-українських взаємин. Українські діячі пішли на угоду з огляду на хвилю репресій та голодомор, які розгорнулися в радянській Україні в першій половині 30-х років і ставили перед ними проблему збереження національного середовища в Польщі. За домовленістю, українцям обіцяли збереження національної освіти, фінансову підтримку для культурних, кооперативних і громадських організацій, розширення сфери вживання української мови в судах й адміністрації Східної Галичини, створення українського університету, звільнення політв'язнів, а також гарантовані місця в майбутньому парламенті й місцевих урядах. Зі свого боку, українці погоджувалися визнати Польську державу та взяти участь у виборах. Укладення угоди "нормалізації" поділило українське суспільство: частина населення пішла за УНДО і підтримала порозуміння з владою, інша залишилася на непримиренних позиціях щодо держави (ОУН). У виборах взяли участь 50 % українських виборців. Подібний розкол стався також серед білорусів. Німецька та єврейська меншини висловилися за участь у виборах. Це було успіхом правлячого табору.

Під час виборчої кампанії окреслилися розбіжності серед пілсудчиків. Частина їх вважала, що ББВР повинен зійти з історичної арени, поки не перетворився на звичайну політичну партію. В. Славек поширював романтичні погляди про те, що надалі суспільство повинно керуватися тільки Конституцією. Однак інші пілсудчики не збиралися втрачати владу. їхні наміри в образній формі охарактеризував Е. Ридз-Смігли у виступі на з'їзді Союзу легіонерів у Кракові в серпні 1935 p.: "He тільки не віддамо цілої сукні, але навіть ґудзика..." Вибори відбулися 8 вересня 1935 р. і стали по суті плебісцитом. У них взяли участь тільки 46,5 % виборців. У Варшаві голосувало 29 %, Великопольщі -

481

Історія Польщі

37,4 %. У виборах до сенату голосували 62,4 % виборців (хоча їх загальна кількість обмежувалась 2% від усіх виборців!). Натомість українці дістали 13 сеймових і 4 сенаторських мандати, а лідер УНДО Василь Мудрий обійняв посаду віце-маршалка сейму. Пілсудчики отримали слухняний парламент. Маршалком сейму став С Цар, маршалком сенату - А. Прістор.

Після виборів розбіжності в правлячому таборі поглибилися. На більшу роль у ньому претендував президент 1. Мосьціцький, якому Конституція давала в руки необмежену владу. Він почав гуртувати навколо себе осіб, яких назвали групою Замку (від резиденції президента). До неї входили помірковані пілсудчики й господарські діячі (Е. Квят-ковський). Коли В. Славек звернувся до І. Мосьціцького з пропозицією провести вибори президента, той відмовився. Поступово вимальовувалися два основні табори пілсуд-чиків: І. Мосьціцький з "групою Замку" та Е. Ридз-Сміґли з військовими колами. Місця для "полковників" не залишалося. У жовтні 1935 р. за дорученням президента новий уряд сформував М. Зиндрам-Косьцялковський, віце-прем'єром став Е. Квятковський, міністром закордонних справ - Ю. Бек. Втративши вплив, В. Славек наприкінці жовтня розпустив ББВР. Влада, по суті, перейшла до рук "групи Замку". В. Славек був усунутий від політики і незабаром наклав на себе руки.

Новий уряд виступив із гаслом "зближення" влади та суспільства. Але у внутрішній політиці вдався до непопулярних кроків, запровадивши нові податки, зменшивши бюджетні асигнування на пенсії, освіту, державні установи. Щоб зняти соціальну напругу в суспільстві, уряд ввів регламентацію грошового обігу із закордонними банками, розпустив 93 картелі, оголосив амністію політв'язнів.

Певні ознаки послаблення правлячого табору активізували опозиційні сили, насамперед ліві партії. Вони прагнули підсилити виборче враження про ізоляцію режиму. Наприкінці 1935 р. намітилося зближення між соціалістами і комуністами. КПП розпочала реалізацію нової політичної лінії на створення "народних фронтів" проти сил "фашизму і реакції", рекомендованої VII конгресом Комінтерну у 1935 р. Вона передбачала зближення і взаємодію з демократичними рухами, щоб здобути і поширити свій вплив серед мас. Заклики комуністів до єднання в боротьбі з санацією знаходили певний відгук в низових організаціях ППС і СЛ. Початок 1936 р. ознаменувався зростанням страйків і демонстрацій проти політики уряду. їх організаторами були комуністи і соціалісти. Страйки розпочалися в Лодзі, а у березні охопили Краків. Втручання поліції призвело ло сутичок і нового загального страйку робітників міста. Поліція відкрила вогонь по демонстрантах, які вийшли під червоними прапорами і комуністичними гаслами, в результаті чого загинуло десять осіб. Похорони загиблих супроводжувалися багатотисячною демонстрацією. Краківські події викликали численні протести профспілкових і громадських організацій. Страйки солідарності з краківськими робітниками відбулися в інших промислових центрах. У квітні 1936 р. поліція розстріляла демонстрацію безробітних у Львові, внаслідок чого загинув безробітний В. Козак. Його похорон перетворився на демонстрацію, в ході якої відбулися сутички з поліцією і військами. Було вбито 14 і поранено понад 100 осіб. Опозиційного спрямування щодо режиму набуло відзначення людового свята (31 травня), в якому 1936 р. взяло участь близько мільйона селян. Під час свята людовці вручили Е. Ридз-Сміґли резолюцію, в якій вимагали повернення демократичної Конституції, розпуску парламенту, дозволу на приїзд у Польщу В. Вітоса.

Невдоволення проявлялося також у середовищі інтелігенції. Частина вчителів, літераторів лівого спрямування виступила з критикою режиму санації на сторінках видань КПП - "Дзєннік популярни", "Зе свята", "По просту". Певний резонанс мали Статті Леона Кручковського, Ванди Василевської, Люціана Шенвальда, Юліана Тувіма та

482

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

ін. У травні 1936 р. за ініціативою і при підтримці КПП у Львові був організований З'їзд працівників культури на захист миру, на якому його учасники засудили наступ фашизму в ідеології та політиці, закликали до об'єднання демократичних сил. За лаштунками з'їзду проглядалися тоталітарні риси більшовицьких диригентів.

Ситуація в державі ускладнювалася зростанням напруження в міжнаціональних стосунках. У кількох вищих школах ОНР спровокував антисемітські виступи, а також єврейські погроми, найбільший з яких відбувся у м. Пшитик. Посилення антисемітизму й агітація сіоністів спричинили виїзд у 1937 р. близько 160 тис. євреїв до Палестини. Антисемітські провокації були засуджені костелом і демократичними партіями.

Зростання радикальних тенденцій у політичному житті Польщі викликало занепокоєння ліберально-демократичних сил. Вони не погоджувалися з диктаторськими методами правління пілсудчиків. Серед них помітною постанню був ген. В. Сікорський, який на початку 20-х років очолював уряд і військове міністерство. У 1928 р. він був усунений з усіх керівних посад, але зберіг певні впливи серед військових й окремих політичних угруповань. З ним підтримували взаємини знані політики і промисловці М. Ратай, С. Тугутт, Л. Василевський, Г. Тененбаум, ген. Ю. Галлєр та ін. На початку 30-х років вони нав'язали стосунки з І. Падеревським, який тоді проживав у своєму маєтку в місцевості Морж (Швейцарія) і не проявляв симпатій до санаційного режиму. Ініціатором створення антисанаційного руху виступав В. Сікорський. У лютому 1936 р. він організував зустрічі опозиційних діячів в маєтку І. Падеревського, планував створити потужний опозиційний блок. До них незабаром приєдналися людовець В. Вітос, хадек В. Корфанти, голова НПР К. Попель. На зустрічах йшлося про підготовку перевороту, який би усунув пілсудчиків від влади. З цією метою учасники розмов утворили об'єднання Фронт Морж (від назви місцевості, де був розташований маєток І. Падеревського). Вони сподівались об'єднати опозиційні організації, повалити режим і повернути демократію, поставити президентом І. Падеревського. Але до цього не дійшло, тому що ендеки, людовці і соціалісти не погодилися з програмою і складом Фронту. У складі Фронту Морж залишилися військові організації, християнські демократи і НПР. У 1937 р. Фронт перетворився на центристську Партію праці (Стронніцтво праци, СП), в якій об'єднались хадеки, НПР, військові.

Посилення опозиційних сил і послаблення влади не влаштовувало групу військових, які гуртувалися навколо ген. Е. Ридз-Сміґли. Вони дійшли згоди з "групою Замку", і в травні 1936 р. був створений новий уряд, який очолив ставленик військових Ф. Славой-Складковський. Посади в уряді були поділені між двома угрупованнями пілсудчиків, а "група полковників" залишилася "за бортом". Про завершення перегрупування в правлячому таборі свідчило надання Е. Ридз-Сміґли звання Маршала і декрет президента, який окреслював Маршала як другу після президента особу в державі. Новий прем'єр був прихильником суворої військової дисципліни, яку намагався запровадити в адміністративному апараті. Він прославився своїми несподіваними інспекціями, що проводились о будь-якій годині дня і ночі, дрібничковими розпоряд— женнями, наказами про обов'язкове встановлення туалетів ("славоєк") і однакового фарбування парканів. У внутрішній політиці не зупинявся перед репресіями, стверджуючи, що "поліція стріляла і буде стріляти".

Угода зміцнила позиції Е. Ридз-Сміґли, розпочала період консолідації правлячого табору і водночас зростання тоталітарних тенденцій у його політиці. Маршал був прихильником правління "твердої руки". Але йому була потрібна політична опора. У лютому 1937 р. після тривалих приготувань була оголошена програмна декларація нової організації - Табору національного єднання (Обозу з'єдноченя народовего, ОЗН). Уже назва організації свідчила про зростання націоналістичних серед пілсудчиків. Деклара-

483

Історія Польщі

ція, розроблена під керівництвом полковника А. Коца, проголошувала понадсоціальне значення держави і підкреслювала роль війська в її захисті. Державницька ідеологія була зміцнена значним обсягом націоналістичних положень, запозичених в ендеків, що визначали пріоритет нації, пов'язували польську націю з католицькою церквою, не залишаючи місця для свободи вибору особи. Проголошувалось право влади втручатись у справи особи і колективу, організовувати і керувати суспільством незалежно від його соціальних та політичних орієнтацій. Декларація поширювала культ Ю. Пілсудського, містила антикомуністичні гасла, ставила політику щодо національних меншин у залежність від їхнього ставлення до держави. Не випадково ендеки звинуватили пілсудчиків в "ідеологічному плагіаті". Зближення ендеків і пілсудчиків прослідко-вувалося також у створенні структури ОЗН. На відміну від ББВР, Озон (так називали організацію в публіцистиці) створювався як монопольна ієрархічна партія, при вступі до якої попередні організації розпускалися. Влада ОЗН не обиралась, а призначалась. На чолі партії став А. Коц. Творці ОЗН приступили до створення молодіжної прибудови партії - Союзу молодої Польщі (Звьонзку млодей Польскі, ЗМП), яке здійснювали молоді ендеки з ОНР.

 

160