yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->Внутрішньополітичний розвиток до 1648 р.

Історія Польщі

Внутрішньополітичний розвиток до 1648 р.

В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. відбулися зміни у співвідношенні політичних сил Польського королівства. Шляхта поступово втрачала здобутий в екзекуційному русі вплив у державі, чаша терезів в політичному розвитку схиляється на користь магнатів, в залежність від яких неухильно потрапляла й королівська влада. Цей процес намітився в останні роки правління Сиґізмунда Августа: співпраця короля з екзекуцюністами давала збої, що вміло в своїх цілях використовувала магнатерія.

Запал реформаторства діячів екзекуційного руху був надто зосереджений на прагненні обмежити королівську владу, підпорядкувати державне управління сеймові, перетворивши короля і вищих посадових осіб (міністрів) у виконавців їхньої політики. Проте екзекуціоністи не подбали належним чином про правову основу діяльності сейму. А в ньому все чіткіше проявлялися такі риси, які визначали слабкість цього інституту: бажана одностайність при схваленні рішень, не встановлений докладно регламент засідань, обмеження повноважень послів сеймиковими інструкціями.

Брак належної функціональної влади став одним із головних недомагань Речі Посполитої аж до кінця її існування. З королівсько-шляхетського антагонізму користала магнатерія. лавіруючи між королем і шляхтою й зміцнюючи свої позиції. Йдеться про нову магнатерію, що зайняла місце старої, яка впродовж XVI ст. маєтково і біологічно виродилася. Нову магнатерію, незрівнянно заможнішу від старої (до останньої належали Тарнавські, Тенчинські, Ґурки, Кміти та ін.), склали насамперед українські князівські роди Острозьких (цей рід по чоловічій лінії вимер у 1620 р., а остання його

130

Відродження і шляхетська демократія

представниця померла 1654 р.), Збаразьких (рід вимер у 1631р.), Вишневецьких, Заславських і т.д. Доречно нагадати, що за всіма князівськими українськими й білорусько-литовськими князівськими родами, представники яких підписали Люблінську унію, були збережені князівські титули. До нової магнатерії належали й вихідці з польської заможної шляхти - Потоцькі, Любомирські, Конєцпольські, Калиновські та ін. Значну або більшу частину їхніх маєтків становили землеволодіння в українських землях, головним чином тих, що відійшли до Корони за Люблінською унією. Ці українські маєтки складалися з володінь приватних (куплених, дарованих, одержаних у спадок і придбаних шляхом породичання з українськими магнатами) і королівських (відданих королем у доживоття старосте, серед яких було чимало справжніх латифундій, розташованих здебільшого в Київському воєводстві навколо Дніпра). Винятково вдалим було просування в коло магнатерії вихідця з середньої шляхти Холмської землі Руського воєводства, згаданого вище Яна Замойського: зробивши блискучу посадову кар'єру (у 1565-1576 pp. він королівський секретар, у 1576-1578 pp. -коронний підканцлер, у 1578-1605 pp. - коронний канцлер, у 1581-1605 pp. - гетьман великий коронний), Я. Замойський її сповна використав для оволодіння 11 містами і 200 селами як приватними маєтками; площа їх становила близько 17,5 тис. кв.км. більшість знаходилася у Подільському та Брацлавському воєводствах.

Частина володінь магнатів була виділена в ординації. Вони не підлягали родинним поділам, успадковувались однією особою чоловічої статі з родів їх засновників, а при відсутності такої - особою чоловічої статі з роду, який породичався з "орди-наційним" родом. У 1579 р. Я. Замойський створив ординацію Замойських з центром у місті Замостя; у 1609 р. за дозволом сейму князь Януш Острозький проголосив створення ординації Острозьких з центром у волинському місті Острог.

Екзекуційний рух фактично себе вичерпав під час правління в Речі Посполитій Стефана Баторія. Значною мірою це сталося тому, що частина керівництва руху перестала відстоювати інтереси шляхти після одержання від короля посад воєвод і каштелянів, почала солідаризуватися з магнатами. Причина вичерпання руху полягала й у тому, що Стефан Баторій, переконаний у необхідності сильної королівської влади, не виявляв особливої зацікавленості в реалізації екзекуційної програми. У своїй політиці він спирався на магнатські угруповання, воліючи мати справу з ними, а не шляхтою. Його найбільш впливовим дорадником був Я. Замойський, блискуча кар'єра якого розпочалася саме за цього короля. Цей "трибун шляхетського люду", як його називали, виріс як політик на дріжджах екзекуційного руху; відійшовши від нього, він до кінця свого життя залишався поборником шляхетських вольностей, виступав з позиції консервативно налаштованої шляхти й водночас магнатерії, до якої належав.

Вичерпання можливостей екзекуційного руху відкрило шлях для трансформації шляхетської демократії в її різновид - режим магнатської олігархії, що остаточно склався в середині XVII ст.

 

Рис. 14. Портрет Сигізмунда III. Художник Марцін Кобер, 1591 р.

131

Історія Польщі

Вихований під впливом Габсбургов й у дусі ортодоксального католицизму, Сигіз-мундШ був речником сильної монаршої влади. На перших порах свого 45-річного правління він значно вище цінив свій дідичний шведський королівський трон (до 1592 р. Сигізмунд III був наступником цього трону, а у 1592-1599 pp. - шведським королем), ніж елекційний трон Речі Посполитої. Це не подобалося шляхті й значній частині магнатерії. Вони не схвалювали деяких кроків Сиґізмунда III на початку його правління. Згідно зі своїми католицькими контрреформаційними поглядами, він намагався зміцнювати зв'язки з Габсбургами, захисниками католицизму. Король не зважав на те, що до вступу його на престол Речі Посполитої реформація у ній здобула великі успіхі і чимало її представників було серед шляхти (про реформацію і контрреформацію див. далі). Під впливом намовлянь свого батька - шведського короля Юхана III - Сигізмунд III, остерігаючися втратити шведський престол, вдався до переговорів з Габсбургами, обіцяючи, після свого зречення, забезпечити польську корону за австрійським ерцгерцогом Ернстом Габсбургом (за винагороду у 400 тис. гульденів), вимагаючи взамін запевнення йому, Сигізмундові III, шведського трону. Сигізмунд III не зважився залишити Річ Посполиту й виїхати до Швеції, як того хотів його батько, а союз з Габсбургами скріпив своїм шлюбом з дочкою штірійського ерцгерцога Карла з роду Габсбурґів - Анною. Таємницю цих переговорів виклав сеймовим послам Максиміліан Габсбург, котрий теж претендував на польську корону. Я. Замойський, який на той час рішуче розійшовся з королем з низки питань, зокрема у ставленні до Габсбурґів, стосовно яких коронний канцлер був настроєний вороже, звинуватив Сиґізмунда III в порушенні законів Речі Посполитої. У країні поведінка короля викликала обурення. На сеймі 1592 р., який розглядав, зокрема, її (тому сейм був названий "інквізиційним"), король, за вдачею дуже впертий, принаймні частково погодився з висунутими проти нього звинуваченнями, але заперечив твердження, що мав намір зректися польського престолу і зобов'язався без дозволу сейму не виїжджати до Швеції, щоб після смерті батька посісти тамтешній престол. Компрометація короля потягнула за собою послаблення його авторитету в країні, викликала недовіру шляхти, яка вбачала у ньому правителя, що порушує "золоті" шляхетські вольності (так стверджувала тогочасна шляхетській публіцистика), у даному випадку одного з головних їх складників - права вільної елекції. Сейм 1592 р. знеохотив Сиґізмунда III шукати порозуміння з шляхтою. Між королем і шляхтою утворилося провалля, яке унеможливлювало співробітництво.

Незадоволення шляхти викликало також прагнення короля посилити свою владу. Його запідозрювали в намірі запровадити у Речі Посполитій абсолютистські методи правління при опорі на відданих йому магнатів. Програма королівського угруповання, сформульована в тогочасній публіцистиці, зокрема, в Сеймових проповідях талановитого єзуїта Пйотра Скарги (1536-1612), не могла не занепокоїти шляхту, оскільки в ній передбачалося позбавити її багатьох здобутих привілеїв, а посольській ізбі надати тільки дорадче значення. З певних натяків П. Скарги можна було здогадуватися, що він мав на меті скасувати вільну елекцію, звану його ідейними противниками "зіницею золотої вольності", запровадити спадковість королівського трону. Слід, однак, мати на увазі, що Сигізмунд НІ усвідомлював неможливість насаджування в Речі Посполитій абсолютизму і лише прагнув повернути королеві владу в тому обсязі, який той мав до Генрикових артикулів 1573 р.

Велике незадоволення викликала релігійна політика Сиґізмунда III, наскрізь контр-реформаційна. Таким чином він спромігся налаштувати проти себе протестантську шляхту, яка загалом проявляла особливо значну політичну активність. Після укладення Брестської унії 1596 р. до табору незадоволених політикою короля приєдналася й православна шляхта. Король, щоправда, до гострих репресій релігійного характеру не

132

Відродження і шляхетська демократія

вдавався, але всіляко сприяв римо-католикам, зокрема роздавав маєтки і посади передусім їм, через що зменшувалася кількість сенаторів-протестантів (православних серед сенаторів майже не було).

Переконавшись у тому, що її інтересів центральна влада в особі короля і сенаторів не бере до уваги, шляхта неодноразово висловлювала з цього приводу обурення, висувала гасло збереження "золотих" вольностей, тобто всіх своїх прав. Оскільки ж при цьому вона не висувала нічого нового, а трималася тільки за минуле, то зазначене гасло було догматичним, відірваним від завдань, що їх на порядок денний ставило політичне життя.

З огляду на таку ситуацію, шляхетська опозиція королеві та його оточенню, підтримана з певних міркувань частиною магнатерії, постановила змусити короля внести зміни у внутрішню політику. Використовуючи гарантоване Генриковими артикулами право на опір (рокош), шляхта підняла проти короля заколот, званий Сандомирським рокошем, оскільки він був проголошений в Сандомирі, або рокошем Зебжидовського, тому що його очолив Миколай Зебжидовський, краківський воєвода, один з опозиційно налаштованих до короля магнатів. Рокошові передувало кілька подій. На заклик малопольського генерального сеймику, який проходив у Новому Місті Корчині в лютому 1606 р., в селі Стенжиці під Варшавою зібралося чимало шляхти, щоб стежити за роботою скликаного у Варшаві на березень сейму. На сеймі розглядалися питання проведення державних реформ, зокрема про запровадження систематичного, щорічного збору податків, створення постійної регулярної армії. На сеймі головна боротьба розігралася не навколо пропонованих реформ, а у зв'язку з розробленим протестантами проектом постанови, спрямованої проти призвідців релігійних незгод. За намовою П. Скарги, король рішуче спротивився ухваленню цього проекту, що опозиція розцінила як вияв підготовки замаху на шляхетські вольності.

Сейм у квітні 1606 р. закінчився невдало. Спроба короля і сенату дійти згоди зі Стенжицьким з'їздом результатів не дала. Після сейму, згідно з постановою цього з'їзду, шляхта зібралася у червні в Любліні й гостро засудила поведінку короля та його оточення. Тут також була представлена програма державних реформ. За рішенням Люблінського з'їзду, в серпні 1606 р. пройшов з'їзд шляхти в Сандомирі (її зібралося кількадесят тисяч). З'їзд перетворився на конфедерацію, учасники якої проголосили рокош. Рокошани ухвалили свої вимоги з 64 статей (артикулів), що охоплювали широке коло питань - від тих, що стосувалися державного устрою, до економічних. Вони мали на меті значно обмежити повноваження королівської влади, пропонували відібрати у короля право роздавати вакантні земські уряди і замінити його запровадженням обрання земських урядників; вимагали від обраних на сейм послів обов'язкового дотримання ними сеймикових інструкцій, збільшити повноважень сенаторів-резидентів при королі, вигнання єзуїтів з країни. Рокошани виступали також проти підтримання тісних зв'язків Речі Посполитої з Габсбургами і Римською курією, контрреформаційної політики короля, проти всього, що загрожувало "золотим" вольностям. Ці та інші вимоги виявляють їх суперечливий характер: з одного боку, йшлося про позитивні зміни в державному устрої, з другого боку, вони демонстрували короткозорість шляхти, нехтування політичних реалій.

Склад конфедератів-рокошан був різноманітний. Серед них були і католики (зокрема, М. Зебжидовський), і протестанти (головним з них був литовський підчаший кальвініст Януш Радзивілл). Поряд з авантюристами було чимало тих, хто виступав з позицій позитивних реформ. Сандомирський з'їзд визнав себе уповноваженим проводити державні реформи. Делегація рокошан відвідала короля і представила йому на розгляд свої артикули. Король їх рішуче відхилив і виступив проти рокошан з кількатисячним військом. З огляду на чисельну перевагу королівського війська ті

133

 

47