yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->Історія Польщі

Історія Польщі

Історія Польщі

ного сейму в січні-березні була зірвана одним голосом: 9 березня упітський підсудок з Жемайтії Владислав Сіцінськии, підмовлений напередодні гетьманом польним литовським Я. Радзивіллом, до клієнтели якого належав, один-єдиний в посольській ізбі не погодився з пропозицією продовжити засідання сейму на один день, щоб можна було вирішити важливі питання. Заявивши "я не дозволяю продовжити", В. Сіцінськии, переляканий скоєним, одразу залишив приміщення посольської ізби. Після невдалих спроб повернути його до приміщення, аби переконати відмовитися від свого протесту, маршалок Аид.жей Максиміліан Фредро, оголосив сейм зірваним, після чого посли, не висловивши будь-якої незгоди з цим, роз'їхалися по домівках. Усі прийняті цим сеймом рішення в результаті цього виявилися недійсними. А В. Сіцінськии залишив по собі недобру славу зривача сейму.

Зазначена реакція маршалка і послів була невипадкова: ідея про право кожного шляхтича на liberum veto (дослівно - "вільне забороняю"), висловлення своєї думки, з якою повинні рахуватися всі у шляхетському стані, давно визрівала, дебатувалася в шляхетській публіцистиці і, врешті, знайшла свій логічний прояв на сеймі 1652 р. В основі її популярності лежало переконання, що дотримання засади більшості при прийнятті рішень, особливо тих, що стосувалися державно-політичного устрою, приховує загрозу "золотим вольностям". Поширеним було твердження, що голоси потрібно не лічити, а "важити''. Тож утверджувалося переконання, що ідеальним є таке рішення сейму, яке прийняте одностайно. Не дивно, що один раз застосоване liberum veto ввійшло загалом безболісно в практику роботи сеймів, за якийсь час стало звичним. Чимало сеймів до 1764 p., коли вживання засади liberum veto було обмежене, зривалися одним голосом. Так, за правління Яна Казимира з 17 сеймів, що відбулися у 1652-1668 pp., сім були саме такими. Практика liberum veto здебільшого була проявом боротьби магнатських угруповань, що суперничали між собою у переслідуванні певних цілей. Бувало, що й королівська влада у боротьбі з магнатськими угрупованнями йшла на зрив сейму. Право liberum veto стало розглядатися як невід'ємна частина шляхетських вольностей, як їх зіниця, подібно до права вільної елекції. Зриваючи сейм, шляхтич не був зобов'язаний аргументувати свою поведінку, відповідати за це перед будь-ким.

Застосування liberum veto робило неможливим нормальний хід політичного життя Речі Посполитої, приводило її до стану анархії. Під час шведської навали в королівському оточенні виник проект реформи державного устрою, спрямований на посилення законодавчої і центральної влади. У доробленому вигляді він був представлений на сенаторській конвокації - нараді сенаторів і впливових представників шляхти, що відбулася у Варшаві в березні 1658 р. Проект пропонував застосовувати liberum veto тільки у тих випадках, коли йшлося про особливо важливі для держави питання, в інших випадках рекомендувалося приймати рішення не менш як двома третинами голосів посольської ізби. Йшлося також про необхідність розширити законодавчі прерогативи короля, розробити докладний регламент роботи сейму, доповнити раду сенаторів-резидентів при королі делегатами від посольської ізби і передати цій оновленій раді ряд сеймових компетенцій (цим планувалося перетворити її в центральний орган, подібний до уряду). Проект також пропонував впорядкувати фінансову систему держави з допомогою введення постійних податків і генерального мита замість місцевих митних поборів, які давали державі мало грошових надходжень. Однак конвокація обмежилася прийняттям проекту до уваги.

Варшавський сейм 1659 р. визнав доцільність проведення державних реформ і постановив провести після закінчення війни Речі Посполитої з шведами конвокацію в складі сенаторів і послів ізби, аби визначитися щодо двох проектів таких реформ, один з яких загалом повторював пропозиції, винесені на конвокацію 1658 p., а другий був ради-

188

Часи потрясінь і занепаду

кальніший, тому що пропонував повне скасування liberum veto і запровадження щорічних сеймів зі сталими термінами засідань та встановлення в раді резидентів при королі чисельної переваги послів стосовно сенаторів.

Запланована конвокація відбулася в червні 1660 p., але покладених на неї сподівань не виправдала через опір кількох високопоставлених осіб, які демагогічно апелювали до "золотих вольностей". Своє неприхильне ставлення до реформ ці особи пов'язували з опозицією плану королівського двору провести обрання на польський престол наступника Яна Казимира під час правління останнього. Така засада обрання звалася vivente rege, що буквально означає за короля, який живе. План виник не пізніше 1658 р. у зв'язку з тим, що Ян Казимир і його дружина Людвіка Марія (до смерті Владислава IV вона була його дружиною), не маючи дітей, намагалися разом з своїми прибічниками посадити на трон принца Анрі Жюльєна - сина відомого полководця Людовіка II Конде ("Великого Конде"; 1621-1688), спорідненого з правлячою у Франції династією Бурбонів. Вони підкреслювали шкідливість бузкоролів'я для держави і необхідність уникнення такої ситуації. Йшлося також про зближення Речі Посполитої з Францією. Французький король ЛюдовікХІУ (1643-1715) підтримав таку політичну комбінацію, зацікавлений у тому, щоб втягнути Річ Посполиту в союз проти Габсбурґів. Польський королівський двір підкреслював також, що елекція vivente rege повинна застосовуватись і в майбутньому.

Зі свого боку, противники засади vivente rege твердили, що вона ігнорує і підточує "золоті вольності", а її втілення означатиме державний переворот. Водночас вони виступали проти французької кандидатури на польський престол і профранцузького зовнішньополітичного курсу Речі Посполитої. У цьому їх підтримувала австрійська дипломатія, яка мала на меті забезпечити польський трон за представником габсбурзької династії.

Королівський двір у своїх реформаторських починаннях покладав великі надії на скликаний 2 травня 1661 р. сейм. Проте на ньому про реформи, по суті, не йшлося, оскільки опозиція змогла спрямувати дискусії в річище гострої критики засади vivente rege. Даремно в емоційній промові 4 липня король застерігав, що відмова від державних реформ і запровадження засади vivente rege спричинить поділ Речі Посполитої сусідніми державами. Учасники сейму це попередження злегковажили, тому що перебували в стані ейфорії після успішної війни з Швецією і усунення Москви з Великого князівства Литовського та Правобережної України. Засада vivente rege на сеймі зазнала фіаско. Проте королівський двір не вважав справу програною і на сеймі 1662 р. знову підніс питання про елекцію vivente rege. її противникам і на цей раз вдалося нейтралізувати дії прибічників короля. Спираючися на антикоролівські військові конфедерації- коронну і литовську, які виникли 1661 р. на знак протесту проти несплати державою боргів військовикам за їхню службу і виступали, зокрема, проти vivente rege (королівський двір також створив свою військову конфедерацію, але впливовою вона не була), - вони 16 березня домоглися схвалення сеймом постанови, яка категорично заборонила в подальшому підносити на державному рівні питання про цю елекцію. Згадане фіаско стало остаточним. Сейм, натомість, пішов назустріч королеві, схваливши збір податків, надходження від яких головним чином мали бути призначені для сплати боргів військовикам. За рішенням сейму у 1662-1663 pp. був уперше зібраний поголовний податок з осіб обох статей всіх станів Речі Посполитої, за винятком дітей віком до 10 років, жебраків та всіх інших, хто був не в стані його сплатити. Одержавши борги, обидві антикоролівські конфедерації 1663 р. саморозпустились (як і королівська).

Королівський двір наполегливо повертався до питання про елекцію vivente rege. Врешті він перейшов у наступ. Головний удар було завдано по маршалку великому і

189

Історія Польщі

гетьману польному коронному Єжи Любомирському, котрий фактично очолив опозицію. Перебуваючи в ореолі слави як переможець московської армії під Чудновом у 1660 р., будучи амбітною і, водночас, авантюрно-безпринципною людиною, він вважав, що король і уряд не оцінили належно його заслуги і всіляко уникають залучення до вирішення державних справ. Є. Любомирський дозволяв собі в негативному світлі трактувати дії королівського подружжя, зокрема його профранцузьку орієнтацію. На сеймі, що відбувався з кінця листопада 1664 р. до початку січня 1665 p., Є. Любомир-ського викликали на сеймовий суд для розгляду звинувачень, висунутих проти нього королем і урядом. Гетьман не з'явився ні на сейм, ні на суд. 29 грудня 1664 р. сеймовий суд під тиском Яна Казимира визнав його винним в образі королівської величності (маєстату), задумі детронізувати короля і державній зраді, зловживанні службовим становищем, невиконанні королівських наказів, протегуванні антикоролівських військових конфедерації 1661-1663 pp. За все це Є. Любомирський був засуджений до смерті, втрати честі, конфіскації всіх маєтків й позбавлення посад. Вирок був надзвичайно суворий, незвичний щодо високопоставленої особи.

Виставляючи себе безпідставно засудженим, Є. Любомирський своїми подальшими висловлюваннями і діями вніс сум'яття в політичне життя країни. Шляхта розкололася на прибічників магната і королівського двору. Перебуваючи в австрійській Сілезії, куди втік від виконання судового вироку, він отримав від імператора Леопольда І (1658-1705) і бранденбурзького маркграфа Фрідріха Вільгельма грошову допомогу, на яку найняв 800 вояків, з якими планував розпочати збройну боротьбу проти короля й уряду Речі Посполитої. З Сілезії він зумів спричинити зрив сейму, який працював у березні 1665 р. У травні того ж року Є. Любомирський зі своїм загоном опинився в Руському воєводстві і здобуз підтримку місцевої шляхти. Так розпочався військово-політичний виступ, що відклався в історії як рокош Є. Любомирського.

10 червня 1665 р. Ян Казимир видав універсал, яким оголосив війну екс-гетьманові. У відповідь на це частина коронного війська 6 липня біля міста Сокаля організувала конфедерацію на підтримку Є. Любомирського. У липні він мав у своєму розпорядженні 6 тис. регулярного війська, а король - 12 тис. 4 вересня у битві під стінами Ченстоховы королівська армія була розгромлена. Усіх взятих у полон Є. Любомирський ласкаво відпустив, зробивши крок до примирення з королем. В угоді, укладеній сторонами конфлікту 6 листопада 1665 р. біля села Пальчин Вєлькопольський, король пообіцяв на найближчому сеймі дарувати рокошанам амністію і виплатити борг за службу тим з них, хто перед рокошем належав до коронного війська. Після цього Є. Любомирський розпустив своє військо й знову подався до Сілезії. Звідси він наполягав на скасуванні вироку сеймового суду й поверненні йому всього, чого був позбавлений. На весняному сеймі 1666 р. король погодився повернути йому честь, маєтки й надати уряд сандо-мирського воєводи. Повернути маршалківство і гетьманство король не міг, тому що обидві ці посади від січня-квітня 1665 р. займав Ян Собєський. Поступки Яна Казимира Є. Любомирському було замало, і він знову зірвав сейм. Тоді король оголосив його та його поплічників бунтівниками.

Готуючися до чергового збройного зіткнення, Є. Любомирський заручився фінансовою і моральною підтримкою імператора та бранденбурзького курфюрста, котрі з рокошем пов'язували плани підриву французького впливу у Речі Посполитій. Керівник рокошу був готовий у разі перемоги над Яном Казимиром віддати імператорові й курфюрстові частину польської території, нав'язував ворожі королівському оточенню контакти з Москвою. Його програма не містила в собі нічого конструктивного. У червні 1666 р. Є. Любомирський прибув до Великопольщі з новонабраним військом, до якого приєдналися військовики з різних регіонів Польщі. До вирішальної битви між його та

190

Часи потрясінь і занепаду

королівськими силами дійшло 13 липня під селом Монтви, що біля міста Іновроцлав у Куявії. У ній королівська армія, осердя якої складала добре вишколена С. Чарнецьким дивізія, зазнала поразки; загинуло щонайменше 3000 її вояків. Вражені цим, сторони конфлікту 31 липня в Ленгоніцах (коло Нового Места над рікою Піліцею') пішли на укладення угоди. Король пообіцяв повністю відмовитися від елекції vivente rege, оголосив рокошанам амністію і зобов'язався оплатити військову службу. 8 серпня у військовому таборі під Ярошином відбулося заприсягнення угоди. Є. Любомирський заявив, що кориться королеві, за що одержав від того вибачення своїх провин й гарантію повернення честі і маєтків. Після того він утретє виїхав до Сілезії, де й помер 31 січня 1667 р.

Рокош Є. Любомирського завдав Речі Посполитій непоправної шкоди. Він призвів до значних матеріальних знищень, на кілька років деморалізував політичне життя в країні, на багато років поховав ідею реформи державно-політичного ладу, послужив тим часовим рубежем, після якого політичний занепад відбувався без особливих перешкод. Рокош послужив пересторогою для тих, хто мав плани призупинити занепад. Одним із ганебних наслідків рокошу було те, що він "закріпив" створення військових конфедерацій, як однієї з типових форм організації політичної боротьби, що діяла до кінця існування Речі Посполитої.

 

63