yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Віра та релігія->Содержание->Легкої перемоги Православ'я над аріанством не вийшло внаслідок наступних причин:   

Святоотецьке Богослівья IV століття

Легкої перемоги Православ'я над аріанством не вийшло внаслідок наступних причин:   

1. Християнство стало державною релігією недавно. Суспільство було напівхристиянським – напівязичниьким. З двох конкуруючих між собою течій богословської думки – нікейської й аріанської – суспільне співчуття схилялося до аріанства. Аріанство відповідало духові часу, і було його виразам: основна аріанськая ідея єдиної вищої істоти зближувала його з сучасною язичницькою філософією, а вчення про Сина Божого як напівбога ріднило його з язичницькими уявленнями про богів. [5].   

2.  Термін “єдиносутній” в Нікейському символі став серйозним каменем спотикання для більшості богословів навіть неаріанської орієнтації, бо розумівся  в савеліянському сенсі. Не було чіткого розуміння терміну “єдиносутній”, для більшості він означав повне злиття лиць Св. Трійці. Навіть св. Іларій Піктавійський, який  захищав            нікейську віру, вважав, що термін “єдиносутній” може розумітися і в “поганому сенсі”. Він вказував на три типи помилкового розуміння цього терміну.

1)Єдиносутність може розумітися в монархіанському сенсі винятково єдинобожжя, при якому Отець і Син розрізняються лише за іменем, як стан однієї і тієї ж особи. 2) Єдиносутність можна тлумачити в сенсі “розподілу” єдиної божественної сутності між Отцем і Сином як “співспадкоємцями”, як двома світочами від єдиного світла. 3) У поняття единосутності може домішуватися мотив неоплатонічної еманації – уявлення про Сина як про частину субстанції Отця, як би “відсікання”отця, так що єдина “річ” розділяється і розподіляється між двома [1].

Для справи захисту Православ'я актуальною стала проблема единосутності і пов'язане з нею філософське питання про те, що таке сутність. Стародавня філософія на це питання однозначної відповіді не давала… Одною є сутність у Платона, іншою у Аристотеля, іншою у стоїків. Втім, у богослів'ї IV століття найбільш широке поняття “сутність” стало вживатися в аристотелівському сенсі: перша сутність є неподільним індивідуальним буттям у всій повноті його визначень; і сутність (ουσια) розумілася також і в сенсі істоти

Не менш проблемним стало визначення іпостасі. Незважаючи на те, що Плотін в “Еннеадах” називає іпостасями ступені еманації, форми самоодкровення Єдиного – Дух і Світову Душу, і близьке до цього поняття іпостасі перекочувало в тринітарне богослів'я  Орігена й Діонісія Александрійського, однак це поняття внаслідок латинського буквального перекладу його – substantia частенько не розрізнялося з поняттям “сутність”. Виникала плутанина: єдина сутність Отця і Сина сприймалася багатьма як одна іпостась(!); і навпаки три іпостасі в єдиному Бозі могли розумітися (і розумілися на Заході) як тенденція до введення трьох сутностей, трьох богів, до тритеїзму.

Таким чином, боротьба Православ'я з аріанством набувала ще і філософсько-термінологічного характеру. Партія захисників Нікейської віри відстоювала істину, праву віру, але слабкість її полягала саме у невпорядкованості розуміння слів “іпостась” і “сутність”. Навіть визнаний вождь нікейців св. Афанасій Великий, який став воістину стовпом Православ'я і рятівником Церкви від аріан, ототожнював ці терміни і, відстоюючи істину тринітарної єдиносутності, недостатньо розкрив вчення про відмінність Лиць Св. Трійці.

І тому аріанство в боротьбі за уми виявилося у дивний спосіб живучим; звинувачуючи нікейське учення про єдиносутність у савеліянстві, воно, неодноразовостерте на порох, знов і знов піднімало голову. Найбільш яскравим рецидивом аріанства після Арія стало так зване аномейство( визнання неподібності ), що увійшло до історії догматичних рухів через проповіді Аеція в Александрії, і потім в Антіохії в другій половині 50-х років IV століття. Аецій “був сильний в мистецтві умовиводів і досвідченийу полеміці” [1]; як учень лукіаністів Павлина Тірського і Леонтія Антіохійського, він зазнав впливу аристотелівської метафізики й логіки. Неглибокий мислитель, але тонкий софіст, він дивився на християнство як на звичайний філософський матеріал для діалектичних вправ; у догматизмі головною для нього була не віра, а силогістика. Він нахвалявся, що “знає Бога так добре, як не знає і самого себе”  [5]. Його найбільш обдарованим і відомим учнем був кападокієць Євномій. Не блискуча, але напівпорожня діалектика Аеція, а строгий логічний розум і ясна зрозуміла мова допомогла Євномію перевершити свого вчителя і знайти багато прибічників і однодумців з числа антинікейської партії [5].

Філософський грунт богослів'я Євномія – традиційний для антиохійської школи Аристотель. Бог Євномія нагадує філософського абстрактного аристотелівського бога, але якщо у Аристотеля бог є “один нерухомий рушій”, то в Євномія Бог  є “перший ненароджений породжувач” [5]. Це не жива істота, навіть не сущий, а просте, позбавлене всяких визначень самобутнє суще, незалежне за походженням ні від кого. Сутність Бога, за Євномієм, полягає в Його ненародженості. Через це Бог не може народити кого-небудь зі своєї сутності, бо передати при народженні кому-небудь свою сутність, що полягає в ненародженості, означало б для Бога або змінити свою сутність, а це суперечило б постулату незмінності Божої і вносило б розділення і розкладання до Його природи; або зробити щось абсурдне, внести протиріччя до розуміння ненародженості як сутнісної властивості Божої. Тому Син “іншосутній”  і “неподібний” до Отця.

Єдність Бога, за Євномієм, заперечує в Ньому будь-яку потрійність іпостасей. Всяке порівняння і порівнянність не сумісні з єдиністю Отця, який перевершує все. Відкидаючи відомі аргументи омоусіан (прибічників єдиносутності), засновані на аналогіях: світло від світла, життя від життя, сила від сили і тому подібне, Євномій говорить: є світ і світ; є світ самостійний, самобутній, але є і похідний, і  як світ самостійний відноситься до світа похідного, як  існуюче самостійно життя відноситься до життя залежного і сила самодіюча відноситься до сили підпорядкованої, так і ненароджене відноситься до народженого.

Справжнє і самостійне буття є сутністю ненародженою, і зі створеним світом Воно стикається не своєю сутністю, а своєю енергією, що перебуває на його зовнішньому кордоні. Учення Евномія, за його власними словами, “обмежується найвищою...сутністю, і ще тією, яка від неї існує, а після неї  домінує над всіма і, нарешті, третьою, яка не стоїть з жодною з пойменованих в одному ряду, але підпорядкована одній як причині, а іншій як енергії, через яку вона прийшла до буття” [5]. Таке вчення Євномія про Отця, Сина і Св. Духа: Отець породжує Сина, а Син Духа не всією своєю діючою силою, а лише деякою частковою енергією.

Таким чином, в Євномія Бог ненароджений один і єдиний: Син є створіння і породження Отця (поняття “народження” і  “творіння” в Євномія збігаються), яке не існувало раніше, а тому створене з небуття і самою відмінністю свого імені вказую на відмінність сутності. Син не лише не подібний до Отцю, але і протилежний Йому за сутністю, непричетний до Його природи. Дух третій за порядком і гідністю, тому третій і за сутністю: Він є творіння, породження Сина.

Учень Аристотеля і Аеція, перший з яких учив, що активний розум (або дух) в людині є частина Бога, носить в собі божественне начало і тому здатний пізнавати Бога як самого себе, а другий зухвало заявляв, що знає Бога краще, ніж самого себе, Євномій в ученні про богопізнання пішов далі за своїх учителів. Він заявляв: “про сутність свою Бог знає ніскільки не більше нашого; не можна сказати, що вона відома Йому більш, а нам менш, але що знаємо про неї ми, те ж знає і Він, і, навпаки, що знає Він, те ж саме без всякої різниці знайдеш і в нас” [5]. За Євномієм, Бог нічого іншого не вимагає від людей, крім того, аби вони знали Його. Тому ті, які оголошують природу Бога трансцендентною, не заслуговують на ім'я християнина.

Таким чином, в Євномія християнство стає абстрактною філософською схемою,яка  своїм раціоналізмом і діалектичною грою заперечує таємницю і таїнство. Недаремно блаженний Феодоріт говорить, що в Євномія теологія перетворилася на технологію.  

Другим рецидивом пізнього аріанства, менш оригінальним, більш похідним і логічно випливаючим із аномейства, було напіваріанське учення константинопольського єпископа (342 р.) Македонія, який відстоював положення про тварність Св. Духа, заперечував Його божественну природу і єдиносутність з Отцем і Сином. Послідовників Македонія називали “духоборцями” (пневматомахами).

З точки зору Православної істини й аномейство, і духоборство руйнувало віру у Викуплення, в дійсність з'єднання створіння з Богом через Ісуса Христа. У першому випадку заперечувалася божественна природа Спасителя, бо стверджувалося втілення створіння, а створіння не може спасти гріховне людство, тобто заперечувався саме Спасіння. У другому випадку відкидалися сила освячення і передачі благодаті від Св. Духа, а відтак, заперечувалося засвоєння Спасіння людством, заперечувалися таїнства і підривалася віра в Церкву як знаряддя передачі благодаті.

Недаремно боротьба за єдиносутні Слова з 50-х років стала доповнюватися полемікою з приводу учення про Св. Духа, і фронт боротьби Православ'я з єресю поширився на всю область триадології. Піонером боротьби з духоборством знову-таки стає свт. Афанасій, а Кападокійці підхоплюють естафету.

Підступність і небезпека аріанскої смути перевищили всі побоювання і раптово виявили себе в таборі захисників нікейської віри. Аномейство (як і традиційне аріанство) і духоборство несло в собі велику небезпеку і в області вчення про Лице Господа нашого Ісуса Христа – христології, і це вже наголошувалося. Але вони ще не були власне христологічними єресями. Першою такою чисто христологічною єрессю стала єресь Аполінарія Лаодикійського Молодшого (з 362 р.), народжена загалом з благих спонук – викрити аріанство.

Відправний пункт христології Аполінарія, антиаріанської

 за своїми інтенціями у дивний спосіб схожий на концепцію втілення Арія. За Арієм, Син Божий при втіленні приймає лише людське тіло без душі, а замість душі у Нього під час земного життя був Його створений за походженням Логос. Виходячи з цього, Арій всі вислови Писання про обмеженість істоти Господа Ісуса Христа трактував не як свідоцтво слабкості людської Його природи (яка була неповною і не могла визначати Його поведінку), а як доказ обмеженості, недостатності Його Божественної природи. Це применшення Божества Логоса, за Арієм, є наслідок Його створеності. Аполінарій, спростовувавши Арія, затверджує повноту і досконалість Божества в Ісусові Христі; і для нього вищезазначені місця з Писання також свідчать про обмеженість, неповноту, ущербність – але природи людської. Через це Аполінарій учить, що Син Божий при втіленні приймає лише людське тіло і створену, нижчу частину душі (власне душу): місце відсутньої розумної частини душі (або розуму) займає у нього Його Божество. Відбувається втілення Слова, а не очоловічення Його. За Аполінарієм, у Христі одна іпостась, одне Лице – але і одна природа, складна, складена з досконалої Божественної і недосконалої людської (адже людина, що має тіло і тваринну частину душі без розуму, не є повною людиною). Аристотель учив, що природа не існує поза індивідом, поза іпостассю. Іпостасей стільки, скільки досконалих природ. Виходячи з цього положення, Аполінарій вважав, що якби Бог з'єднався з досконалою, повною людиною, що складається з розуму (духу), душі і тіла, то сталося б роздвоєння особи Христа; виявилися б два осереддя, два начала. І не була б досягнута викуплювальна мета втілення: помер би не Бог як людина, а деяка людина. І тому є, за Аполлінарієм, лише один вихід: “незавершене, з'єднавшись з досконалим, не породжує подвійності” [1,8].

Крім того, неможливе з'єднання двох розумів, оскільки, між двома началами думки і волі в єдиній особі неминучий конфлікт. Тим більше, розум людський за природою гріховний, гріх міцно зрісся з ним, і такий розум не може бути у безгрішної Боголюдини.

Через це людство Христа, за Аполінарієм, лише подібне, а не єдиносутнє нам. Це людство позбавлене будь-якої саморухомості, одушевлена плоть є лише знаряддям Слова, існує лише в Слові, що прийняло її в себе при з'єднанні, і без Нього існувати не може.      

   І ця єресь також, будучи передвісником ряду христологічних псевдовчень наступних століть, вели до руйнування віри. Те, що не засвоєне при втіленні, не може бути спасене. Розум людський пошкоджений першорідним гріхом, потребує спасіння не менше, ніж душа і тіло. Істина Православ'я полягає в тому, що Спаситель не лише втілився, але і очоловічився…

Перед загрозою всіх цих єресей, що виникали і наростали, Нікейську віру потрібно було зміцнити й озброїти – і перш за все термінологічно. Для подолання аріанства потрібно було дати чітке трактування понять “сутність” і “іпостась”. Для подолання аполінаризма потрібно було ясно сформулювати значення слів “природа”,  “іпостась”, “лице”. Перед новим поколінням нікейцев і їх вождями – кападокійцями Василем Великим, Григорієм Богословом і Григорієм Ніським – стало завдання: знайти і затвердити боговластиві слова, які точно і твердо виражали б і захищали православну віру. [1]

Професор А. Спасський так пише про великих Кападокійців: “Вони цінували формулу не заради неї самої, а ради інших, вищих цілей. Пропонуючи точно встановлену термінологію, вони сподівалися полегшити дорогу до нових богословських побудов і самі раніше за інших виправдали цю надію. Ця трійця, що захищала Трійцю,  сама доповнювала себе. У творіннях Григорія Богослова ми зустрічаємо перший ясний і вичерпний досвід догматичної системи, що спирається на новій термінології; Василь Великий звитяжно провів її у церковне життя, а Григорій Ніський дав їй наукове  обгрунтування ” [5]    

 

11