yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Віра та релігія->Содержание->Великий(бл. 329-379 р.р.)

Святоотецьке Богослівья IV століття

Великий(бл. 329-379 р.р.)

 

3.1.ЖИТТЯ І ТВОРІННЯ.

 

Свт. Василь Великий народився в Кападокії Кесарійській у багатій, шляхетній і освіченій сім'ї. Батько його, Василь Старший, був ритором. Мати його Емілія і бабуся Макрина (за переказами, учениця св. Григорія Чудотворця) справили великий вплив на духовне життя Василя. У цій чудовій своїми християнськими чеснотами сім'ї було багато дітей, з них найбільш відомі молодший брат Василя – майбутній святитель Григорій Нісський і старша сестра Макрина, а також Петро, згодом єпископ Севастійський.

Початкову освіту Василь здобув удома під керівництвом батька і бабусі. Після цього вчився у школах Кесарійській і Константинопольській. Завершував свою освіту в Афінах, тодішньому центрі інтелектуального життя. Тут він зустрівся зі своїм знайомим ще з Кесарійської школи Григорієм з Назіанзу, майбутнім святителем Григорієм Богословом, і між ними на все життя зав'язалася міцна, віддана і заснована на однодумності дружба. Саме в Афінах, де друзі Василь і Григорій вчилися у знаменитих риторів, філософів і лікарів, були закладені міцні основи незвичайної ерудиції, блискучого красномовства і віртуозної діалектики Василь. Проте повітря аттичного вільнодумства з часом стало його обтяжувати, і Василь покинув Афіни “для досконалішого життя”.

Повернувшись у рідну Кесарію близько 355 р., Василь прийняв хрещення від єпископа Діанія і був висвячений в чин читця. Після короткочасної поїздки до Сирії і Єгипту, де зустрічався з багатьма подвижниками і жителями пустелі, він віддалився в пустинне місце на березі ріки Іріс і почав своє аскетичне діяння. Сюди до нього прийшов Григорій Назіанзин, з яким вони ще в Афінах мріяли про подвиги і зречення. Друзі вивчали Священне Писання і творіння Орігена. З праць останнього вони склали виписки, відомі під назвою «Філокалії» (“Любов до чесноти”). Разом в пустелі вони провели роки 358-359.

У 360 році Василь був присутній на соборі в Константинополі, але активної ролі в боротьбі нікейської партії з аріанами він тоді ще не відігравав. У 362 році він був висвячений у пресвітери і став найближчим помічником єпископа Кесарійського Євсевія. З того часу починається його пастирська діяльність, яка чергувалася з віддаленнями в колишній пустинний притулок на р. Іріс. До цього часу належить літературна полеміка Василя Великого з Євномієм і проголошення його “Бесід на Шестоднів”. У 370 р. після смерті Євсевія, під впливом батька свого друга – єпископа Григорія Назіанзина Старшого св. Василь прийняв єпископське служіння в Кесарії. Дев'ять років архиєрейства, останнє дев'ятиріччя його життя, були найважчим періодом, наповненим боротьбою з ворогами нікейської віри, зіткненнями зі світською владою (наприклад, конфлікт з адміністрацією аріанського імператора Валента в особі префекта Модеста), не завжди легкими стосунками з побратимами – єпископами, невтомною діяльністю у справі уляштування своєї єпархії. Захищаючи не особисту владу, а Православ'я, святитель створив по сусідству з собою нові єпископські кафедри, на одну з яких, в Ніссу, він  поставив свого молодшого брата Григорія, а на другу, в Сасимах, висвятив друга Григорія Назіанзина.

Після смерті свт. Афанасія Великого Василь став визнаним вождем нікейської партії, вождем православних захисників єдиносутності. Завдання перед ним стояло величезне: об'єднати православних на Сході, здолати наслідки мелетіянского розколу. Не знайшовши достатніх сил на Сході, свт. Василь звернувся до західних єпископів за підтримкою. Але Захід в цілому виявився байдужим і до розколу в Антіохії, і до догматичних тонкощів суперечки про “единосутності” і “подобосутності”. Лише смерть імператора Валента в 378 році дозволила православним на Сході перемогти. Щоправда, святителеві Василію вже не судилося бачити остаточного торжества Православ'я над єрессю: він помер від трудів і хвороби 1 січня 379 року, не доживши до свого п'ятидесятиріччя.

Незважаючи на велику кількість творів, свт. Василь Великий був практиком – і в царині церковного будівництва і церковної політики, і в царині організації чернечого життя. Радикалізм святителя Афанасія був йому невластивий, в ім'я збереження церковного миру він дозволяв собі компроміси. Прот. Г. Флоровський так його характеризує: “Василь Великий постав дійсно вселенським пастирем, що повертав мир усього світові. Перш за все, йому доводилося боротися за свою кафедру, - здавалося інколи, що він робив дуже великі поступки, але в цьому позначалася його жертовна мудрість, - бо, вважав він, гірше всього, коли кафедрами оволодівають єретики. І до сущного часу Василю доводилося мовчати. Так стримувався він відкрито сповідувати Духа Святого Богом, бо, як говорить Григорій Богослов, “єретики силувалися аби уловити ясне речення про Дух, що Він Бог”... Через це з усіх православних єпископів Сходу одному лише Василю вдалося залишитися на кафедрі за часів Валента. І більш того, йому вдалося поступово об'єднати розділених єпископів Сходу. Потрібно було розчленувати смутні богословські уявлення, розсіяти підозри, поєднувати правду непохитних нікейцев  з правдою “східного” консерватизму. Це завдання св. Василь вирішив в своєму богословському синтезі, на грунті нової богословської термінології,  - і незабаром вона стала загальноцерковною і Церква пояснює Нікейську віру мовою кападокийцев” [1].

Літературна спадщина свт. Василя велика. У своїх творіннях він – проповідник, полеміст і догматичний вчитель, тлумач Писання, наставник моральності і благочестя, організатор церковного богослужіння. Найбільш значними його творіннями є наступні.

 

 

ПОЛЕМІКО-ДОГМАТИЧНІ ТВОРИ    

 

1. «Проти Євномія» у п'яти книгах. Три перші з них належать безперечно свт. Василю. Авторство останніх двох приписують Дидиму Сліпцю [1,2]. У творі містяться розбір і спростування «Апології» Євномія. Написано в 363-365 роках.

Книга 1. Євномій  учить, що “оскільки  Єдиний ні від Себе Самого, ні від іншого не отримав буття, то він не народжений, або краще ненародження є самою Його сутністю”. Ненародження не є лише дією нашої думки про Бога. Василь відповідає, що Писання не називає Бога ненародженим. Слова наші означають або лише відношення одного предмета до іншого, або окремі властивості предмета, але не всю сутність. Тому назва Ненароджений не є ще приводом віднести ненародження до сутності Бога-Отця.

Євномій. Оскільки ненарожденість – сутність Божа, то її не можна перенести на відношення Отця до Сина, бо Ненароджений ніколи не може “прийняти народження, так аби Він надавав Свою сутність Народжуваному, залишається далеким від всякого порівняння і спілкування”. Тому Син Божий ні в чому не подібний до Отця.

Василь. Ненарожденність Отця не є сутністю Божою, а є лише поняттям нашим про Бога як про Безначального, подібно до того як поняття Промислителя і Творця є уявленнями про окремі дії Божі, а поняття про незмінність і всемогутність є уявленнями про особисті якості Божі.

Євномій. Ненародження не є запереченням дійсності.

Василь. Але цього недостатньо, аби ненародження було сутністю Божою. Ненарожденість є лише частковою якістю, негативною якістю Бога. Оскільки ж Писання окремі якості Божі – безначальність, незмінність, всемогутність – приписує і Синові Божому, то розумування Євномія руйнує його власні думки про Сина. Запевнення ж Євномія в тому, що йому відома сутність Божа, нерозумне і суперечить Писанню, за яким сутність Божа незбагненна (Пс. 138,6; Пс. 53,8; 2 Кор. 12,7). Хвалитися знанням сутності Бога нечестиво.

Євномій. Хто ж на стільки безумний, - аби стверджувати, що Син дорівнює Отцю, коли сам Господь ясно говорить: “Отець бо більший, ніж я” (Ін. 14,28)?

Василь. Син Божий є істинним образом Бога невидимого, виражаючим в Собі сутність Бога. Слова ж (Ін. 14,28), що є основним аргументом аріан на користь їх учення, пояснюються в тому сенсі, що Отець більший за Сина внаслідок походження Сина від Отця, а не як аргумент на користь Їх нерівності.

 

Книга 2.

Євномій. Слова Писання (Діян. 2,36) доводять створеність Сина.

Василь. “Апостол говорить тут не про саму сутність Слова Божого, Яке на початку було у Бога (Ін. 1,1), але про Того, хто виснажив Себе у вигляді раба, і Зробився відповідним до нашого приниженого тіла (Філ. 2,7; 3,21), і був розіп'ятий від немочі (2 Кор. 13,4). тут він не викладає нам богослів'я, а показує образ домобудівництва спасіння. має на увазі єдино Його людство і те, що в Ньому є видимим”.

Євномій. Народження є сутністю Сина.

Василь. Народження не охоплює всю сутність Сина, а вказує на відношення Сина до Отця. Тлумачення народження у Євномія є дивацтвом, що легко викривається загальним слововживанням.

Євномій. Сутність Сина народжена, оскільки не була раніше свого засвоєння, але народжена перш за все волею Отця.

Василь. Це софізм. По-перше, в такому разі і сутність Того Хто народжує була б не старіше за своє улаштування. По-друге, між часом і вічністю відстані немає, тоді як “Через Нього (Слово) все сталося” (Ін. 1,3).

Євномій. Якщо не сущого народив, то ніхто не докоряй мені в несправедливості; якщо ж Сущого, то це хула і безумство.

Василь.  Навпаки, на початку було Слово; не можна подумати, що б що-небудь було старше початку, інакше початок не був би і початком; не можна також ігнорувати слово “було” і увляти який-небудь проміжок, в якому “не було”. Думати, що “не було” – означає відкидати “Слово було”.

Євномій.Єдинородний не сущий. Єдинородний Він тому, що будучи народжений і створений єдиною силою Єдиного Ненародженого, став пре досконалим служителем.

Василь. Загальновідомо що, Єдинородний означає лише Того, Хто єдиний народжений,і нічого більше. Чому вважають Єдинородного створеним? Аріани посилаються на слова “Господь створив мене” (Притч. 8,22). Але це сказано в книзі, яка містить в собі багато сокровенного, складається з притчей і аналогій. Інші тлумачі (наприклад, Філон Александрійський), точніше передаючи значення єврейських слів, перевели “Господь стяжа мя”, і це, всупереч хулі про створення, означає саме народження.

Євномій. Не потрібно з іменами Отця і Сина сполучати думки про людське народження.

Василь. Це так, тим не менше той не християнин, хто відкидає або помилково тлумачить імена Отця і Сина. “Ми увірували не в Творця і створіння, а закарбовані благодаттю хрещення в Отця і Сина”.

Євномій. Оскільки єдиносутні Син і Отець називаються Світлом і Життям, то якщо Світло і Життя в Ненародженому і Народженому одне і те ж, то, звичайно, світло в Народженому і Ненародженому розрізняються мірою.

Василь. За загальним сенсом, світлу протиставляється пітьма, життю – смерть. У Писанні Син називається світлом істинним, повним, а не мірою світла. (Ін. 1,9; 14,6; 1 Кор. 1,24).

 

Книга 3.  У цій книзі викривається псевдовчення Євномія про Св. Духа.

Євномій. Оскільки Дух Святий третій за порядком і гідністю, то третій Він є і за сутністю, як нібито учать і святі отці.

Василь. Євномій посилається на святих отців, але не називає конкретних імен, - вочевидь це учення належить лише йому. Нерывносутнысть і  Духа з Отцем і Сином не випливаэ зі Священного Писання і не може бути доведене посиланнями на нього. Ангели, хоч і нерівні за ієрархією, все ж мають одну сутнысть. Так і Дух Святий – третій за гідністю і порядком, але зовсім не третій за сутністю. Про божественність Духа свідчать наступні місця Писання: Іс. 6,3; Пс 32,6; Ін. 3,34; Пс. 138,7; Ін. 14,26; 1 Кор. 12,4-11; Рим. 8,11.

Євномій. Дух є творінням Єдинородного, що не має божества і творчої  сили.

Василь. Якщо і люди обожются, то як же непричетний божеству Той, Ким здійснюється обожнення! Адже ми хрестимося в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! [4].

 

2. «Про Святого Духа» (проти аеціан)

Привід для написання книги. Св. Амфілохій, єпископ іконійський, присутній на одному святковому богослужінні свт. Василя, чув хульні коментарі аэціан (послідовників Аеція і Євномія), які також були присутні в храмі. Коли в славослів'ї Святій Трійці співалося то “слава Отцю з Сином і Святим Духом”, то “слава Отцю через Сина в Св. Дусі”, аэціани стали говорити, що Василь вводить учення нове і собі самому що суперечливе. Св. Амфілохий попросив свт. Василя написати твір про Св. Духа, аби загородити вуста ворогам віри. Послання до св. Амфілохия «Про Св. Духа» було написане близько 375 року.

У гл. 1 свт. Василь говорить про привід для написання послання. У гл. 2-3 досліджується, чому аеціани такі прискіпливі до слів. “Аецій писав, що несхоже за природою і виголошується неоднаково, і навпаки”. У гл. 4-5 розбирається і доводиться, що Писання не знає аеціанської діалектичної розбірливості в прийменниках, вживаючи прийменники з, в, через про Лиця Св. Трійці не завжди одноманітно, але при цьому завжди зберігається думка про рівність Осіб. У гл. 9 розглядаються найменування Св. Духа. У гл. 10-11, використовуючи заповідь про хрещення (Мф. 28,19), свт. Василь відстоює рівність Осіб Св. Трійці. У гл. 12 пояснюється, що означає хрещення в ім'я Ісуса Христа. У гл. 13-15 розв'язуються деякі заперечення. У гл. 16, використовуючи 1 Кор. 12,4-9, свт. Василь доводить, що в розділенні дарувань духовних Св. Дух діє так само, як і Отець і Син. Це ж виявляється і в творінні світу, в якому Отець виступає причиною початковою, Син причиною творчою, а Дух причиною виконавчою. Але при цьому початок - один, творчий через Сина і виконавчий через Духа. Це виявляється і в улаштуванні нашого спасіння, причому “Дух вуст Божих є духом істини, який від Отця виходить”. У гл. 17-18 викриваються аеціани, які замість сурядності Духа Святого з Отцем і Сином наполягають на якійсь підрядності, тобто на субординацизмі. Але підрядність буває, наприклад, індивіда –видові, вида – роду і так далі Тим часом, 1) Бог не є загальним поняттям, яке є умоглядним і розділяється на індивіди, але не має особистого буття; 2) Як Син відноситься до Отця, так і Св. Дух  до Сина за порядком слів у хрестальній формулі; 3) Єдиний Бог-Отець, єдиний єдинородний Бог-Син і єдиний Дух Святий. Дух Св. не один з багатьох, а єдиний; 4) Св. Дух не перелічується у ряді створених істот, а виголошується особливо, походить за сутністю від Бога-Отця не народженням як Син, але як Дух вуст Його. У гл. 19 говориться, що Писання вимагає славословити Духа Святого. У гл. 20 твердження аеціан, що Дух Св. “ані раб, ані Владика, а Вільний” називає свт. Василь безрозсудним і хульним. У гл. 21-22 наводяться місця з Писання, де Дух  Св. називається Господом (2 Фес. 3,5; 1 Фес. 3,12-13; 2 Кор. 3,17-18), а також незбагненним, як незбагненний Отець (Ін. 14,16-17). У гл. 23 пояснюється, в чому повинне полягати славослів'я Синові. У гл. 24 говориться, що з огляду на дії Св. Духа Він так само має прославлятись, як Отець і Син. У гл. 25 на зауваження аеціан, що “славословити потрібно Отця і Сина в Св. Дусі, а не з Духом”  свт. Василь відповідає, що і те, і інше вважаєтья вірними, хоча і не визначене Священним Писанням. Прийменник “в” “зводить розум до найбільшої висоти”, прийменник же “з” по вживанню в Писанні – це те ж, що і сполучник “і”. “з” краще використовувати для спростування савеліянської єресі, оскільки він виражає участь різних Осіб Св. Трійці в одній дії; а прийменник “в” – краще виражає вічне спілкування іпостасей. У гл. 26 додається, що прийменник “з” вживається, всупереч думці аеціан, у Писанні  і до Св Духа. У гл. 27 говориться, що славослів'я “Слава Отцю. зі Св. Духом” виправдовується всім церковним Переданням. Далі слідує знамените учення свт. Василія про важливість Передання разом з Писанням. “Із збережених в Церкві догматів і проповідувань деякі ми маємо від письмового повчання, а деякі сприйняли від апостольського Передання, передані нам в таємниці. Ті й інші мають одну і ту саму  силу для благочестя. Бо, якщо відважимося відкинути неписані звичаї, що мають неначе не велику важливість, то непримітно пошкодимо Євангелію навіть у головному.” З Передання, а не з Писання, говорить свт. Василь, ми успадкували і хресне знамення, і звичай молитися на схід, і слова молитви перетворення хліба і вина в Євхаристії в тіло і кров Христову, і багато що інше. У гл. 29 свт. Василь відстоює славослів'я Св. Духа всупереч думці духоборців, посилаючись на творіння святих отців і вчителів Церкви (Климент Римський, Діонісій Александрійський, Климент Александрійський, Оріген і ін.). У гл. 30, ключній, свт. Василь порівнює тяжкий стан Церкви із станом корабля під час бурі [4].

 

Свт. Василю Великому належить і ряд малих догматичних творінь: бесіди «Про те, що Бог не винуватець зла», «Про віру», «На слова: На початку було слово (Ін. 1,1)», «Проти савеліян, Арія і аномеїв», лист до брата Григорія (Нісського) про відмінність сутності і іпостасі, деякі інші бесіди і листи.

 

Особливе місце серед бесід займає його знамените «Слово до юнаків про користь читання книг язичницьких». У цьому слові, зверненому до двох племінників, святитель говорить про користь для християнина зовнішньої, світської освіти.

 

 ЕКЗЕГЕТИЧНІ ТВОРИ

 

До найбільш важливих творів свт. Василя за тлумачення Священного Писання належать наступні:

 

1. «Бесіди на псалми». Писав їх Василь ще до свого єпископства, в цих бесідах він тлумачить псалми 1, 7, 14, 28, 29, 32, 33, 44, 48, 59, 61, 114. Основна лінія – етичне тлумачення тексту, інколи зустрічаються алегоричні екскурси або граматичний аналіз.

2. «Тлумачення на 16 глав пророка Ісаїі». Це творіння, виходячи з сучасних поглядів святоотецької науки, визнане несправжнім, таким, що не належить свт. Василю, хоча і написане в другій половині IV століття.

3. «Бесіди на Шестоднів». Це найбільш значний ораторсько-екзегетичний твір свт. Василя. Написаний в 60-х роках. Це дев'ять бесід, виголошені під час Великого поста і присвячені одному з найважчих місць Біблії – першій главі книги “Буття”. У цьому творінні, найтісніше зв'язаному – і в позитивному, термінологічному, і в негативному, критичному сенсі – з грецькою філософією, свт. Василь протиставляє язичницьким філософським космогоніям (платонівській у «Тімеї», стоїчній, неоплатонічній у Плотіна) християнське вчення про створення світу з нічого. Вплив цього твору і на подальшу святоотецьку думку (свт. Григорій Нісський і свт. Амвросій Медіоланський писали свої “Шестодніви”), і на всю середньовічну природознавчу літературу. При тлумаченні Шестодніва свт. Василь використовував коментарі Посидонія на Платонівський «Тімей» [1].

 

АСКЕТИЧНІ ПРАЦІ

 

Свт. Василь Великий був великим організатором чернечого життя на Сході. У чернецтві він бачив “спосіб життя по Євангелiєм”. Проте євангельський ідеал не дiлить любові до Бога і любові до ближніх. Тому відлюдницький спосіб життя, що надихається пошуком особистого, відособленого спасiння не є, з точки зору свт. Василя, найкращим: духовні дари анахорета залишаються безплідними для братії, для ближніх; наодинці може народитися гординя, самовдоволення. Через це свт. Василь вважає оптимальною формою, чистим типом чернецтва спiвжиття. Саме у спiвжиттi, кiновiї дари, подані від Св. Духа одному, передаються  іншим.

Свт. Василь склав «Обширні правила», числом 55, «Скорочені правила», числом 313, «Збірку етичних правил», передмовою до яких служать два  слова: «Про суд Божий» і «Про віру».

З обширної літературної спадщини свт. Василя до нас дійшли і літургійні праці. Це чиноположення молитв, згадуване ще Григорієм Богословом;  упровадження антифонних і iпофонних всеношних псалмоспiвiв. Що ж до однойменної йому літургії, то думки сучасних патрологiв про його авторство є розбiжними. В усякому разі, молитва євхаристії цієї літургії дійсно написана самим Василем [3].

 

 

27