yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Віра та релігія->Содержание->3.4. АНТРОПОЛОГІЯ І БОГОПIЗНАННЯ

Святоотецьке Богослівья IV століття

3.4. АНТРОПОЛОГІЯ І БОГОПIЗНАННЯ

 

УЛАШТУВАННЯ ЛЮДИНИ.

 

Людина створена інакше, ніж нижчий світ. Вона створена за образом Бога, безсмертна і призначена для життя духовного. Серед земних живих істворiнь людина – єдина богостворена істота: саме в неї Творець “вклав щось від своєї власної благодаті, аби людина по подібному пізнавала подібне” [1]. Створена із земного складу і з душі, що мешкає в тiлі, як під деяким покровом, він у власному сенсі є душею. Тіло складене, плинне, змінне, смертне, людина ж – це “розум, тісно зв'язаний з пристосованою до нього і властивою плоттю”. Втім, тіло як дiм для душі, влаштоване Богом з великою премудрістю. “Ми, - говорить свт. Василь, - це душа і розум, оскільки ми створені за образом Творця. Наше - це тіло і вiдчуття , що отримується” [1].

Учення свт. Василя про тiло і душу має виразне платонічне забарвлення. Тіло часто буває темницею для душі. Будучи мiсцем пристрастей, воно служить перешкодою для пізнання душею істини. “Як мутне око не сприймає видимих предметів, так неможливо зi збуреним серцем приступати до пізнання істини”. Потрібно віддалитися від усіх свiтських справ, не допускати в душу сторонніх помислів, необхідна тілесна стриманість і суворий пост, і тоді лише чистий розум звільниться для споглядання божественної істини.

Розум є найвищим і царським у душі. Нижче розуму слiдують афективна і хтива частини душі. Афективна здатність душі, воля, повинна підкорятися розуму. Інакше вона обертається в пристрасть і спотворює душу. Якщо ж афективність не випереджає думку, то вона загартовує душу, виробляючи мужність, терпіння і стриманість; вона забезпечує любов до доброчесності і ненависть до гріха. Навіть хтива частина душі може бути спрямована  на користь, якщо вона підкорена розуму. Тоді хтивiсть прагне любовi до Бога і бажає вічних благ. Таким чином, кожна душевна здатність “стає для того, хто володіє нею благом або злом, - за способом вживання” [1]. Все залежить лише від того, чи існує гармонія, згода, лад в духовному житті. І останні бувають породженням розуму, який забезпечує цілісність душі, чесноту. Крайній стан чесності – спілкування в любовi з Богом. Другий полюс – гріх, вiддалення від Бога як джерела життя, смерть душі.

Зростання у чесноті, - етичний шлях пролягає від речового, матеріального до духовного. Цей шлях розуму і споглядання. “Хто уважно спрямовує погляд на сяяння і вишуканiсть  цієї Краси, - говорить свт. Василь, - той запозичує від Неї щось, як би від фарбувального розчину, на власне лице наводячи якісь кольорові промені. Через це й Мойсей, зробившись причетником цiєї Краси, під час бесіди з Богом мав прославлене лице” [1].

 

БОГОПIЗНАННЯ – ПРОТИ ЄВНОМІЯ

                       

Людині відкрита дорога богопiзнання. Ця дорога двояка:

1) Зі світової гармонії і створеної краси космосу робиться висновок про існування Художника, Улаштовувача всього;

2) З розгляду власної душі, з пізнання самого себе пізнається Бог.

Для iлюстрацiї другого пункту свт. Василь говорить: “Послухай себе (Втор.15,9)… у собі самому, як би в малому деякому світі угледиш велику премудрість свого Творця. З безтiлесності душі, що в тобi  перебуває, розумій, що і Бог безтілесний. Знай, що Він не обмежений местомом, як і твій розум не має попереднього перебування в якому-небудь місці, а лише унаслідок з'єднання з тілом знаходить собі відоме місце. Віруй, що Бог невидимий, пізнавши власну свою душу, тому що вона незбагненна тілесними очима. Вона не має ні кольору, ні вигляду, не обмежується яким-небудь тілесним контуром, але пізнається лише у діях. Тому і в міркуванні  про Бога не намагайся спостереження за допомогою очей, але надавши віру розуму, май про Бога розумове поняття” [1].

Такий є шлях природного богопiзнання. Він, звичайно ж, неповний і недостатній, лише готує людину до прийняття Божественного Одкровення, яке дане в Писанні і Переданні. Але і Божественне Одкровення не дає досконалого богопiзнання. Це богопiзнання взагалі недоступне для людини.

Людина вочевидь пізнає, що Бог є; може він дiзнатись і зрозуміти, як Бог є. Але що є Бог, яке Його сутнiсть, цього не знає не лише людина, але і будь-хто з розумних горнiх сил. “Я знаю, - стверджує свт. Василь, - що Бог є, але чим  є Його сутнiсть, се ставлю вище за розуміння” [1].

Які ж причини того, що сутнiсть Божа непізнавана? Свт. Василь говорить про дві причини:

1) Створений розум завжди обмежений, буття ж Божий нескінченне. Тому богопiзнання завжди залишається відкритим  завданням, це шлях і вiдродження. Але неповнi знання про Бога не означають їх невірнiсть, об'єктивність їх зберігається.

2) У пізнанні, оскільки воно виражається в множинних поняттях, ми ніколи не проникаємо далі поза властивості і якості речей. Але ці властивості і якості ніколи точно і повно не вичерпують природи речей. Навіть сутнiсть створених речей нам недоступна – наприклад, сутнiсть мурашки.

Питання про межі богопiзнання свт. Василь вирішує в полеміці з Євномієм, який своє аномейське вчення обгрунтовував у гносеологічний спосiб. За Євномієм, поняття об'єктивні, і діляться на два роди.

1) Імена “за домисленням”, винайдені людьми. Це певнi логічні фікції, порожні імена, лише знаки, якi умовно позначають  речі. Вони існують або у мові, або лише у думці. Ці поняття (імена) не дають жодного безперечного і об'єктивного знання, оскільки не відображають природи речей.

2) Імена власне предметнi, такі, що існують поза пiзнаючим суб'єктом, надлюдські. Вони відображають саму сутнiсть речей, розкривають цю сутнiсть, є “енергією сутностi”. Ці “софiйнi” імена повідомлені людині Богом у вигляді деякого “насіння”, посіяного в людському розумі. Якщо це “насіння” вирощувати у думці за допомогою діалектики, то в них можна споглядати самі сутностi, у тому числі і сутнiсть Божу. Звідси, по Євномієм, пізнання Бога, повне і вичерпне, не лише можливе, але і необхідне, обов'язкове. Це богопiзнання потрібно здійснювати через аналіз адекватного, з точки зору Євномія, імені αγεννητος – Ненароджений.

Свт. Василь заперечує євномiєвий подiл понять напредметнi, онтологічнi і порожні, “домисленнi ”. Невірно, що “домислення ” нічого не означає і є пустим звуком. Це деяка уявна реальність, що відображає активність осягаючого розуму; розмiрковування, аналіз. “Домислення ” не є порожнiми звуками: адже навіть помилкові уявлення, отримані уві сні або в суєтних рухах розуму, стійкі. Роль “домислення” в процесі пізнання, за свт. Василем, така: “… про все, що уявляється відчуттям, і в об'єкті здається чимось простим, але за умоспогляданням приймає різні поняття, говориться, що воно уявляється за домисленням” [1]. Наприклад, кожен уявляє собі пшеничне зерно, і його можна побачити. Але при аналізі цього зерна воно розумово розділяється на окремі властивості, і цим властивостям даються різні імена “за домисленням ”. Одне і те ж зерно можна назвати і насiнням, і плодом, і їжею – все залежить від відношення, від точки зору.

Таким чином, у свт. Василя первинне нероздiлене сприйняття об'єкта, що свідчить про його реальність і виявляє його для думки, протиставляється вторинному розумовому аналізу в поняттях і словах. Ці поняття народжуються думкою, але не втрачають внаслідок цього свого об'єктивного змісту. Більш того, поняттєве пізнання, що проникає в дані споглядання, є основними.

Євномієвiй класифікації імен свт. Василь протиставляє свою. Є дійсна відмінність імен: одні імена позначають окремі предмети (людина, кінь, віл), інші ж імена розкривають взаємовідношення понять (син, раб, друг). Але ті та інші імена не визначають сутностi предметів, а позначають властивості їх. Імена служать для розрізнення речей, вони є засобом аналізу, у якому і полягає пізнання.

Але раціональний аналіз хоч і передбачає споглядання, вживається в предмет або занурення в нього, але все ж ніколи не вичерпує цю свідомість. Завжди залишається деякий “ірраціональний” залишок, що  не розкладається на ознаки. У ньому і полягає причина незбагненності речей в їх остаточнiй сутностi.

Так і в богопiзнаннi: всяке богословське поняття передбачає споглядання або сприйняття, через якi так чи інакше пізнається реальність. Але поняття лише розчленовують дані досвіду споглядання, ніколи його не вичерпуючи і точно не виражаючи. Поняття не можуть замінити досвід живого споглядання. Звідси “немає жодного імені, яке обіймало б усе сутнiсть Божу і було б достатнiм для того, щоб виразити його сповна” [1]. Всі імена Божі мають завжди лише відносне значення. Одні з них говорять про Бога через заперечення “того, чого в Бозі немає”, через “скасування або заборону понять, далеких вiд Бога”. Інші показують, що в Бозі є, що треба мислити про Нього. Відносність цих визначень не роблять їх умовноими нестійкими. Але ті або інші імена перш за все виражають відношення нашої думки до Бога, встановлюють критерії наших думок про Нього, керують нашою думкою при її заглиблення в Одкровення і споглядання. Ці імена перш за все для нас, - і тому “після речей”. Вони говорять про Бога в Одкровенні, про Бога як Він відкривається в світі. У цих іменах ми пізнаємо Бога в Його енергіях (діях), а не в сутностi. “Дії Його нас досягають, але сутнiсть Його залишається недоступною” [1].

Щоправда, Троїчнi імена начебто позначають внутрішньобожественні стосунки, говорять про Бога в Собі. Але вони свідчать про Бога як би аналогічно, стосовно наших розумових здібностей і понять і не розкривають до кінця таємниці внутрішньобожественного життя. Адже імена Отця і Сина в Бозі у людському вимирi приблизнi і адаптивні, вони не відображають – як несумірні – реальну Божественну Вітчизну і Синівство.

Свт. Василь Великий в ученні про богопознании не був релятивістом, він не заперечував пізнавального об'єктивізму нашої думки. Людина, за його точкою зору, є створiнням динамічним, яке становиться, завжди перебуває в дорозі. Активність його думки забезпечує Богоспiлкування в області розуму, надає процесу пізнання релігійної цінноcтi.

 

 

 

 

30