yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Віра та релігія->Содержание->ШЛЯХ СХОДЖЕННЯ В НЕСКІНЧЕННІСТЬ

Святоотецьке Богослівья IV століття

ШЛЯХ СХОДЖЕННЯ В НЕСКІНЧЕННІСТЬ

 

Людській душі властиве прагнення до невидимої краси, досконалості, Бога. “Хто очистить свою душу, - говорить Григорій Нісський, - хоч би трохи, той в її природі у всій чистоті побачить любов Бога до нас і намір, який Він мав при її створенні. Адже він знайде, що з самим єством і природою людини сполучене прагнення  до добра і досконалості, що з самим єством його зв'язана безпристрасна і блаженна любов до того умоосяжного і блаженного Образу, якого людина є подобою” [1]. Це прагнення виводить людину на дорогу нескінченного пошуку цієї невидимої краси, дорогу богопізнання. Бог є межею всіх бажань і споглядань, але межею недоступною, такою, що ніколи не досягається. “У чесности одна межа – безмежність. І, мабуть, мати у себе прекрасне для того, щоб завжди бажати придбати ще більше, - вже є досконалістю людської природи” [1]. Більш того, зупинка в цьому русі – прагненні небезпечна: всяке добро обмежується лише своєю протилежністю, і тому “зупинка в дорозі чесноти стає початком руху до пороку”. Нескінченність дороги богопізнання викликається, перш за все, нескінченністю буття Бога, нескінченністю Його сутності. І в прагненні людської душі до Бога виявляється порив жадання, пристрасті, любові. Бог є любов, і “Він пускає в тих, хто спасається, вибрану стрілу свою – Єдинородного Сина, змастивши потрійне жало вістря Духом життя” [1]. Душа в сходженні до Бога бачить в собі “солодку стрілу полум'яної любові”,  вістря якого – віра, “і солодкою мукою збільшує в собі пристрасть” [1].

Шлях богопізнання антиномічний. Бог незбагненний – але людина має природжене, природне прагнення пізнати Бога, бо в пізнанні Його – повнота благ. Бог вищий за пізнання – але у всьому відкритий для пізнання: Бог вищий за світ і всяке єство – але Він Творець і Художник Всесвіту, і тому у видимому світі пізнається. І, перш за все, пізнається і відкривається в нашій душі, яка навіть під брудом і нечистотою носить в собі чистий образ Божий.

Очищенню душі, зосередженню в собі, пізнанню себе, виявленню у своєму очищеному від пристрастей і заклику матерії розумові подоби Божої вчили ще Платон і Платін. Вже у «Федоні» Платон вчить, що подібне пізнається подібним, а Плотін вказує на самопізнання як на шлях до пізнання Єдиного.

Григорій Нісський слідує цій традиції і в світлі Одкровення розвиває її, додає їй нове, християнське звучання. Потрібно побачити Бога в самому собі, в своїй душі. І тому душа має бути дзеркально-чистою, вільною від плотських пристрастей, які борознять її поверхню і роблять неможливим віддзеркалення. Тіло як джерело пристрастей повинне заснути, перебувати в бездіяльності. Людина повинна “вийти зі всього видимого”, відмовитися від матеріального світу і покривів плоті, аби зануритися в уявне і нематеріальне і зробитися найвиразнішим зображенням краси прототипу. Очищена душа перебуває в стані богоподібності, бо не має в собі нічого, окрім Бога, ні на що інше не звертає уваги. У такій очищеній через подвиг і пильнування душі відбивається Бог. Людина не має сили побачити світло Божества але, повертаючись через очищення до благодаті образу, яка була дана йому спочатку, при творінні, в собі має шукане. Адже чистота, безпристрасність, відчуження від всякого зла є Бог. “Коли помисл твій чистий від всякого пороку, вільний від пристрастей і далекий від усякого забруднення, ти. у чистому небі серця ясно бачиш блаженне видовище. Що ж саме? Чистоту, святість, простоту і всі подібні світлоносні відблиски Божого єства, в яких видно Бога” [1]. І це не лише бачення, але і дійсне зіткнення з Богом.

 

 

ЖИТТЯ МОЙСЕЯ ЗАКОНОДАВЦЯ–ОБРАЗ

МІСТИЧНОГО СХОДЖЕННЯ ДУШІ

 

Приклад духовного сходження до Бога Григорій Нісський вбачає в образі Мойсея. Особливий акцент він робить на тлумаченні Синайського  богоявлення (Вих., гл. 19). Народові Мойсей велів готуватися в чистоті. Гора закуталася мороком і осяялася вогнем. З мороку зазвучав голос Божий, “...незважаючи на відсутність органів мови, голос говорив сповна виразно, і саме повітря Божественною силою сполучало слова” [13]. Ці слова були не лише членороздільні, вони узаконювали Божественні веління. Народ побоювся сходити на гору слухати Бога. “Так, - говорить св. Григорій, - дійсно, богослів'я – крута і важкодоступна гора, і більшість людей насилу досягає лише її підніжжя” [13]. Сходить один Мойсей, вступаючи в таємничий морок. “Проникнувши в непроникність Божественних таїнств, він, ні для кого не помітний, перебував в спілкуванні з невидимим” [13].

Богоявлення починається світлом, і колись в світлі, в Купіні неопалимій, бачив Бога Мойсей. Тепер, удосконалюючись духовно, він бачить Бога в мороці і під покровом мороку стає причетником Божественної вічності. Тлумачення Григорія Нісського: перше віддалення від помилок є світлом. При уважнішому вивченні сокровенного входиш у якусь хмару, яка затіняє собою видиме. І, нарешті, душа входить у святая святих богопізнання, “звідусіль обійнята Божественним мороком, в якому, оскільки  все видиме і таке, що осягається залишене зовні, для огляду душі залишається лише невидиме і незбагненне, і в цьому ось мороці - Бог” [1]. Адже Бог “там, куди не сходить поняття”. У цьому мороці душа несподівано для себе дізнається, що вона настільки ще далека від досконалості, що наче і не ступала на дорогу до неї. Звідси Григорій Нісський робить висновок: дійсне пізнання полягає в усвідомленні свого незнання, бо шукане вище за пізнання. Адже Бог у сутності Своїй є те, що вище за всяке знання і осягнення; Він невиразний в поняттях. Хто ж думає, що Бог пізнаваний, той відхилився від Сущого до чогось нереального, уявного, той не має в собі Божественного життя, яке не вміщується в поняття.

Потім Мойсей входить в нерукотворну скінію, яка є межою споглядання. Згодом пророк по Божому велінню спорудив речовий образ цього нерукотворного храму, аби це диво не було забуте в народі. Нерукотворна ж скінія, за Григорієм Нісським, це Христос, Божа Сила і Премудрість. Цю Премудрість, що підтримує всесвіт, споглядав в скінії Мойсей. Потім Мойсей зійшов з гори до народу з богонакресленними скрижалями, на яких все, – і речовина, і напис – було нерукотворним, справою Божою. Але впертий народ Ізраїля відступив від Бога живого, не допустив до себе цього дару. Мойсей розбиває скрижалі і отримує веління від Бога виготовити нові, рукотворні, на яких Бог знов накреслив закон. Так і людська природа, говорить Григорій Нісський, спочатку була безсмертна, нетлінна і непохитна, влаштована Божими руками і прикрашена неписаними зображеннями закону; потім похитнулася від гріхопадіння і, нарешті була відновлена Христом – дійсним Законодавцем, Христом як каменетесом і архітектором плоті своєї [1].

Мойсей, за Григорієм Нісським, є великим тайновидцем, який пройшов шляхом очищення, досягнув сходження на гору і був  посвячений там в Божественні таїнства; і це приклад для кожної душі, яка шукає Бога. Але на вершині богопізнання знов починається шлях, бо він нескінечнний, “бо недосяжне в нескінченне число разів більше досяжного”. Так на березі плинного потоку, якщо хто і довго простоїть, завжди буде лише на початку споглядання, - бо вода все лише починає виливатися [1].

Потім Григорій Нісський зупиняється на тлумаченні споглядання Мойсея в розколині скелі (Вих. 33,18-23). Мойсей просить Бога показати йому Славу Його. “І тоді голос з неба погоджується виконати це бажання того,  що просить, і не відмовляє в новій благодаті, але при цьому позбавляє його надії, пояснивши, що людське життя не може вміщати того, що він просить. Бог говорить, що у Нього є деяке місце, в цьому місці є скеля, а в скелі – розколина, в якій Він і наказує стати Мойсею. Бог закриє рукою вхід у цю розколину і, проходячи біля неї, покличе Мойсея, а коли Мойсей почує заклик, то вийде з розколини і побачить Того, Хто покликав ззаду” [13]. За тлумаченням Григорія Нісського, “оскільки… для твого руху немає насичення, і ти знаєш, що немає межі у добра, а бажання завжди звернене до більшого, то є у Мене таке велике місце, по якому можна бігти, ніколи не досягши кінця свого руху. Цей рух також називається спокоєм: “Я поставлю Тебе в розколині на скелі”, - говорить Бог (Вих. 33,22)”. Рух і спокій тотожні, “стояння виникає зі  сходження. Річ у тому, - пояснює св. Григорій, -  що чим твердіше і невідступніше стає людина відносно добра, тим вірніше рухається вона шляхом чесноти” [13]. Заглибина в скелі, за Григорієм Нісським, це житло на небесах, обитель Отця. Скеля – це Христос (пор. 1 Кор. 10,4), в якому “ми бачимо надію на все добре”, рука Бога – “це сила Божа, що творить все суще, Єдинорідний Бог, через Якого все почало бути”.

Мойсей бачить лише “заднє Боже”, бачить Бога лише ззаду. Що означає цей образ? Чому не можна Мойсею побачити обличчя Божого? Не можна ставати, пояснює Григорій Нісський, обличчям перед тим, хто веде, тому що тоді хід буде в протилежну сторону. Добре не в обличчя дивиться доброму, але слідує за ним. Адже проти чесноти спрямований лише порок. Неможливо побачити обличчя Божого, тому що це означало б зайти Богові назустріч, тобто йти Йому наперекір, в протилежному напрямі. Мойсей, таким чином, дивиться не в обличчя Боже, а бачить Його “заднє”, і саме  тому залишається живий [2].

“Бог не показав Себе Своєму служителеві, - резюмує святитель, - ніби таке споглядання могло вгамувати жадання людини, яка Його побачила. Адже дійсне споглядання Бога і полягає в тому, що людина, що дивитьсяна Бога, ніколи не перестає цього бажати. Бог сказав: “Обличчя Мого не можна тобі побачити, тому що людина не може побачити Мене і залишитися живою” (Вих. 33,20). Це сказане не в тому сенсі, що бачення Бога стає причиною смерті. Навпаки, Божество за Самою Своєю природою є Подавцем життя. Бо істинно Суще і є справжнім життям. Воно недоступне для розуміння. Отже, якщо животворна природа перевершує всяке розуміння, то все, що пізнається, не є життям. А все, що не є життям, не володіє здатністю давати життя. Таким чином виконується сподівання Мойсея, але його жадання залишається при цьому незадоволеним” [13]. Отже, Бог постає перед Мойсеєм, але не обіцяє спокою або насичення.

У самій нескінченності прагнення відкривається уподібнення до Божественної нескінченності. Все те,що уявляється про Бога, тягнеться в нескінченність – звідси вічне шукання, що не є марним, а завжди знаходить [1].

 

ТАЄМНИЧИЙ ШЛЮБ ДУШІ

 

“Душа за причетність до найкращого стає невпинно вище за саму себе, і, зростаючи, не зупиняється в зростанні. Добро, до якого вона причетна, перебуває нерозривно з нею, - і душа, що все більш і більш стає причетною, нарівні з тим знаходить його в надлишку” [14]. Звідси томління і муки любові, на висотах ще сильніші, ніж на початку дороги. У з'єднанні з коханим душу бентежить жадання більшого, - “і досягнувши його, вона знову нарікає як така, що має потребу в добрі, засмучується і затрудняється, як така, що не отримала ще предмета свого жадання” [14]. Коханий весь час вислизає з “обіймів помислів”, і марно прагне утримати його душа. “Простягає руки до ключа, відкриває вхід, шукає невловимого, кличе недосяжного. І шукаючи того, що не можна одержати, закликаючи Того, Хто недосяжний для всієї значущості найменувань, дізнається душа від сторожі, що любить вона недосяжного, прагне до неосяжного. Саме вони якось б`ють і вражають безнадійністю бажаного душу, яка визнала, що жадане є незавершене і неусолоджуюче добро (Пісн. 5,7). Але верхня риза печалі знімається через усвідомлення, що досягати успіху завжди у пошуку і ніколи не припиняти сходження – це істинна насолода бажаним, коли від невпинного насичення прагнення породжується нове прагнення вищого. Тому, як скоро знімається верхній одяг безнадійності, і душа бачить, що що перевершує сподівання і неописана краса Коханого у всю вічність віків одержується завжди усе більш здійсненою, - тоді приходить в сильне бажання, і через дочок єрусалимських відкриває Коханому настрій серця, а саме, що, прийнявши в себе вибрану стрілу Божію, уражена в серці вістрям віри, смертельно устрелена коханням. А по слову Іоанна “Бог єлюбов” (1 Ін. 4,8).” [14]. Так говорить свт. Григорій Нісський про томління віруючої любові в “Поясненні Пісні пісень Соломона”.

Вершина дороги є “божественний і тверезий захват”, “несамовитість розуму” – екстаз. Це екстаз бездумності, екстаз без бачень – споглядання поза поняттями і образами. Тут свт. Григорій не стільки слідує філонівській теорії богопізнання, скільки передає на словах свій дійсний містичний досвід.

На висотах надрозумного споглядання душа з'єднується з Богом, уподібнюється Йому, живе в Ньому – “. починається взаємний перехід одного в інше, і Бог буває в душі, і душа також переселяється в Бога” [14]. Це якийсь таємничий шлюб душі, духовне поєднання з Богом, невимовне і непроречене життя в Бозі.

 

 

 

 

БОГОСЛІВ'Я ІМЕНІ

 

Про сутність Божу, про те, “який Він за природою”, не можна говорити в поняттях і словах. Вони несумірні з божественним буттям. “Дійсно суще є істинне Життя, - це ж недоступне баченню” [1]. Логічне пізнання убоге і статичне, воно не в змозі охопити таємниці. Всяке поняття про Бога є кумир, ідол, оманливий образ. Адже воно складається на основі споглядання і вивчення видимого, створеного світу, і стає порожнім, коли розум сходить за межі почуттєвого і створеного світу.

Бог вищий за всяке ім'я. “Сутність невизначна не може бути обійнята жодним словом, що має значення імені” [14]. Божественна сутність не може бути осягнена через вирізнення відмінних і характерних ознак; проста інескінченна, вона вище за всякий початок і не представляє ознак своєї  власної сутності. “Простота догматів, - говорить Григорій Ніський, - передбачає, що Бог не може бути охоплений ні ім'ям, ні поняттям, ні іншою якоюсь осягаючою силою розуму, що Він перебуває вище за всяке не лише людського, але навіть ангельського і надсвітового збагнення, що Він невимовний, вище всякого означення словом, - і має одне ім'я, яке служить пізнанню його власної сутності, - саме що Він один більше за всяке ім`я” [14]. “Одне ім'я є, воно означає божу сутність, - саме  здивування, що невимовно виникає в душі при думці про Неї” [14]. І душа замовкає, зберігаючи в тайнику свідомості це нез'ясовне диво.

Є різниця між спогляданням Бога душею, і знанням про Бога. На вершині духовного сходження людина нероздільно близька до Бога, має в собі самій Божественні риси – але і тоді пізнання нею Бога неможливе. У Богопознанні, спогляданні розумної природи, що перевищує плотське осягнення, розум гадально прагне уловити те, що втікає від відчуттів, і “відповідно розумінню про предмет, що народжується в кожного, наскільки це можливе, виражає думку, зближуючи як якнайбільш значення речень із сутністю того, що осягається” [1]. І мова, і саме розуміння стає символічним: про Бога ми говоримо не в іменах, що фіксують тверде поняття, а в символах, або подібностях, які лише вказуют на Божественну природу. Розум людський не настільки проникливий, аби ясно бачити невидиме, але в той же час він не зовсім чужий деякого наближення до сутності Божої, аби не отримати жодного гадання про шукане. Навіть з самої неможливості бачення цієї сутності, ясно усвідомлюючи, що шукане вище за всяке пізнання, розум здобуває корисні для Богопізнання відомості. “Бо що не відповідає Божій сутності, розум розуміє; а що саме слід думати про Нього, того не розуміє” [1].

Звідси множинність імен Божих, і лише через сукупність цих імен розум людський наближається до споглядального пізнання Бога. Потрібно при цьому розрізняти два типи Божественних імен:

1) Імена заперечливі, такі, що дають уявлення про буття Бога через пряме зіставлення властивостей створеного ного буття, через звільнення думки від створених ознак. Ці імена як би відображають шлях розуму, через очищувальне скерування того, хто сходить до невимовного бачення Бога. Сюди відносяться не лише імена негативні, апофатичні за словесною формою, а й імена стверджувальні, які виражають скоріше відсутність або протилежність. До них відносяться, наприклад, ім'я “Благий”, яке виражає лише Божію непричетність до злого, або “Начало”, яке, за Григорієм Ніським, вказує на Його безпочатковість.

2) Імена, похідні від Божественних енергій (дій). “Невидимий за сутністю робиться видимим в діях, такий, що вбачається в чому-небудь з того, що навколо Його” [1]. Закріплюючи уявлення нашого розуму, пристойні для Бога, ці імена не означають нічого, окрім дій, “які стосуються нашого життя”, і не мають відношення до сутності Божої. Адже дія не дає однозначного уявлення про те, що діє: чудеса Творіння і Промислу виявляють для створіння славу і велич Божу, але не повно, не цілком, навіть дія Божа явлена в них лише частково.

Імена Божі є створіннями самодіяльного людського розуму, що тлумачить досвід Боговбачення, що описує і фіксує свої споглядання і припущення. Ці імена дуже важливі для благочестя. Проте все добре в міру: імена Божі перетворюються на оманливі кумири, якщо думка людська перебільшує, як би обожнює їх сенс. Такими є вигини думки в євноміан. Проти Євномія Григорій Нісський стверджує, що жодне ім'я Боже не називає Його природи. Сутність Бога вище за всяке ім'я. Навіть таємниче богоодкровенне ім'я Сущий не затверджує яке-небудь знання про Бога, а радше свідчить про безіменність Божу. “Сущий” є безякісним  і тому нічого не виражаючим предикатом. “Одне, - говорить Григорій Нісський, - поняття буття, і інше – образу буття. Перше навіть донині невимовне і не пояснене тим, що сказане. Про Бога нічого не можна знати, крім того, що Він є, бо на це вказують слова: Я є Сущий” [1].

Богослів'я імені Григорія Нісського, що міститься в його полеміці з Євномієм, сходить до ідей платонівського «Кратіла». Слова є винаходом людського розуму. Мова є щось творче і живе. Але цей винахід мови людиною є також справа промислительна, є розкриття і здійснення природних сил розуму, дар Божий людині. Він не є довільною вигадкою: “Сила, тобто можливість слова є справою  Того, що створив нашу природу такою” [1], але ця можливість здійснюється людиною творчо і вільно. Слова і виразжені  в них поняття творять люди силою даного їм “примислення”. У відомому сенсі імена недовільні, інакше вони не були б іменами, були б порожні і позбавлені сенсу. Вони передбачають деякий намір. “Розумна сила душі, що сталася такою від Бога, потім сама собою рухається і поглядає на речі, а для того, щоб знання не потерпіло злитої, накладає на кожну з речей як би якісь тавра, позначення за допомогою звуків” [1].

Споглядання, сприйняття предметів, за Григорієм Нісським, потрібно відрізняти від їх пізнання. Оскільки людині неможливо мати завжди перед очима все, що існує, то для розуміння, розрізнення і збереження в пам'яті понять необхідно застосовувати імена. Іменування пов'язане з мінливістю людського досвіду, обумовлене саме розділенням живого споглядання і абстрактного мислення. Але в Бозі споглядання і мислення невимовно збігаються. Тому, оскільки Премудрість і Сила, що знаходяться в Бозі, незлито і нероздільно охоплюють природу сущого, іменування для Нього не лише не потрібне, але і неможливе.

Втім, з природи людських імен (слів) і виражених через них понять випливає непізнаваність сутності навіть створених речей. Адже речі пізнаються в їх стосунках, у взаємодіях одна з одною. Про них ми судимо за деякими відмінними рисами, якостями, але не характеризуємо їх природу. Сутність речей нам невідома, і знання про неї надмірне і марне. Адже повного знання сутності створених речей людська думка і не вміщала б, бо таке знання досягало б масштабів могутності і слави Творця. Тому, за словами Григорія Нісського, “ми пізнаємо своїми відчуттями і самі стихії світу лише настільки, наскільки корисно для нашого життя отримати знання про кожну з них. А яке поняття їх сутності, цьому ми не навчені, і незнання це не наносить нам шкоди” [1].

Зв'язок імені з означуваною річчю , що позначається, творчий і вільний, створюється силою розуму. Ім'я приєднується до речі, а не виникає з самої речі. Але, не збігаючись з річчю, ім'я в той же час не є чимось самостійним, не має власної іпостасі. Аби бути правильним і доцільним, ім'я повинне відображати природу речей, відповідати їй. Воно є подібністю речі. У цьому його сила, але в цьому полягає і його слабкість. Адже пізнати річ можна лише з її споглядання, а не з імені. Услід за Платоном і Аристотелем Григорій Нісський заперечує існування природних імен, підкреслюючи, що вони встановлені людьми. Від імен потрібно звертатися до самих речей, до невичерпності живого досвіду споглядання. Логічне ж пізнання і слово є радше ліками від нашого безсилля, ніж свідоцтво нашої сили. Адже в процесі сходження на дорозі богопізнання, в процесі очищення розуму слово німіє і убожіє; воно будучи знаряддям міркування, стає немічним і непотрібним перед лицем справжнього буття, що ясно розкривається перед споглядальною думкою. Вище споглядання перевищує міру слова. [1].

Але невимовність і незбагненність для Григорія Нісського зовсім не означає абсолютної сокровенності, неприступності Божественного буття: мотив обожнення людської природи домінує в його богословській системі. Через це Григорій Нісський не заперечує і високої пізнавальної гідності слова. Але слово це не суєтне людське, а слово Божа – Писання і Передання. Євноміанська термінологія заперечується ним як людська вигадка і усувається богоодкровенними Троїчними іменами Отця, Сина і Святого Духа. Але Писання для Григорія Нісського, перш за все, це символ, що вказуює на духовну реальність; недостатнім і навіть хибним є буквальне тлумачення Біблії, яке сягає іудейської традиції. “Тіло Писання”, як деяка завіса, часто закриває “Славу, що міститься в Писанні”. Не менш важливе слово Передання, “древнього правила віри” і “спадку отців”. “На доказ нашого слова досить мати передання, що дійшло до нас від отців, що надається як деякий спадок, від апостолів через наступних святих, - говорить свт. Григорій Нісський. – Треба благоговіти перед достовірністю тих, хто засвідчений Святим Духом, перебувати у межах їх вчення і знання, а не зважуватись на те, що не було доступне розумінню святих” [1].

 

 

44