yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Віра та релігія->Содержание->ЦІЛІСНІСТЬ ХРИСТОВОЇ   ІСТИНИ?

Святоотецьке Богослівья IV століття

ЦІЛІСНІСТЬ ХРИСТОВОЇ   ІСТИНИ?

 

 

Віра християнська є двоєдністю теорії і практики, теоретичного осягнення Істини і вільного практичного її сприйняття. Віра можлива лише при з'єднанні віруючого з самою Істиною, яка необхідно має бути абсолютною, має бути самим Богом.

Такою всецілою Істиною є Ісус Христос. Саме ця Істина здійснює себе і виражає не лише в теоретичному знанні, але і у всякій діяльності, в самому житті; саме ця істина осягнулася цілком – не теоретично лише, але і практично.

Христос явив Істину у всій її повноті; проте окрема людина, кожне окреме століття може засвоїти її лише частково. Більш того, всі люди і всі століття разом не можуть наблизитися до всвсецілого її осягнення. При цьому Христова Істина, розкриваючись в часі все повніше, залишається незмінною, бо розвивається не вона, а люди, що осягають її. Лише Ісус Христос виразив її абсолютно; будучи Живою Істиною, Істиною і Життям, Він виразив її і словом мудрості, і справою любові. Ніхто ні до Нього, ні після Нього не досяг такої повноти і такого ціло-мудрія (цілісності мудрості). Вже учні Христа лише наближалися до Нього в сенсі засвоєння істини, одні віддаючи перевагу діяльності, інші – ученню. З тих пір віра Христова продовжує своє земне життя почасти  шляхом праведного життя, почасти  шляхом знання. Адже окремій людині цілісність і повнота Істини недоступні: безгрішний лише Спаситель, лише Він, будучи Боголюдиною, засвідчує Істину ціло-мудрено.

Мета християнина – уподібнення, співутворення Ісусові Христу. Для цього необхідне наближення до Його ціло-мудрія, тобто узгодження знання з життям, і життя – із знанням. Потрібно не лише творити добро, але і осягати його сенс; необхідно не лише осягати істину, але і здійснювати її в житті. Інакше віра буде мертва, а знання буде лише впроваджувати у пиху. Тому необхідно прагнути до цілісності Христової Істини через з'єднання знання і діяльного життя [6].

Саме святоотецька думка служить високим прикладом такого прагнення. Ця думка, богословське умоспоглядання отців і вчителів Церкви, виникає і розвивається в лоні християнства і в оточенні світу еллінізму з його релігійно-філософськими шуканнями і напруженим прагненням до абсолютної істини. Це оточення і дає привід для небезпечної спокуси: рахувати святоотецьке богослів'я деякою філософією, деяким синтезом попередніх язичницьких філософських систем. Це є серйозною помилкою. Антична філософія стала  однією з вершин природного, зовнішнього по відношенню до Одкровення, богопізнання, але її передчуття, смутні припущення і часткові передбачення свідчать про сподівання на Істину, про прагнення до неї, а не про досягнення Істини. Істина – в Боголюдині Ісусові Христі, без неї світ “знаходиться в пітьмі і в пітьмі ходить, і не знає куди йде, тому що пітьма засліпила йому очі” (1 Ін. 2,11). Але розуміння цієї Істини дається лише в боголюдському організмі – Церкві. Істину Церква розкривала і розкриває і в своєму ученні, і в своєму житті; в світлі цієї Істини вона мала владу виявити і відібрати, що з передбачуваного зовнішнім світом було істиною, який сенс домислів і припущень, що є породження марного людського розуму, а що промислительно було дане тому або іншому мудрецеві. Причому дійсний сенс геніальних, але всього лише людських прозрінь того або іншого філософа, недоступний самим творцям цих прозрінь, розкривався соборним розумом Церкви.

Зв'язок святоотецьких творінь на догматичну або екзегетичну тематику з шедеврами Платона або Аристотеля, Філона або Плотіна не випадкова, але вказує зовсім не на обумовленість православного віровчення язичницькою культурою, а на історичність самого християнства [6].

Про це добре і переконливо пише російський релігійний філософ Лев Платонович Карсавін в своїй книзі “Святі Отці і вчителі Церкви (розкриття Православ'я в їх творіннях)”, думки якого і наводилися вище. Далі Л.П. Красавін говорить: “Було б вельми дивно, якби отці Церкви говорили не на мові свого часу, свого народу. І такою саме мовою, якою тоді лише і можна було теоретично виражати істину, і з'явилися поняття і гіпотези філософії еллінізму, що виробляються до того ж не без участі християн. Новизна і правда святоотецького вчення нічого б не виграли, якби святі отці відкидали часткове бачення Істини нехристиянами і заперечували навіть висловлювану ними правду. З іншого боку, повторення в абсолютно новому зв'язку того, що сказане Плотіном або Філоном, вже не повторення, а висловлення зовсім нового і осмислення того, що в іншому зв'язку і тому неясно, недостатньо сказане.

Не слід, - продовжує Л.П. Карсавін, - уявляти собі справу так, ніби існували колись дв відособлені одна від одної течії: християнськ, піднесена релігійно-етична; але неосвічена, і язичницька, така, що нероздільно володіла всіма багатствами теоретичної думки. Подібне припущення приховано передбачає вже і те, для обгрунтування чого воно висувається, саме обумовленість християнства язичництвом. Ніколи не було дваох таких відособлених течій і їх істотного взаємовпливу. Була одна релігійно-етична і релігійно-філософська течія, яка в певний час і у визначеному місці сприйняла Богоодкровенну  Істину, аби продовжитися в двох на поверхні тих, що розділених, але в глибині єдиних потоках: уперетворюючому світі християнському і в тому, що залишається поза Церквою. Перший через зв'язок свій з Божественною Істиною зробився основним; другий лише поступово розчинявся в першому і віддалявся від глибини. Це не означає, що у нього не було своїх абсолютно коштовних досягнень, що язичницька мудрість не приносила жодних плодів. Були і досягнення, лише поза Церквою – не до кінця з'ясовані, не “засвідчені”, такі, що затіняються помилками. Завдяки глибинній єдності всієї течії Церква могла ці досягнення освоювати; завдяки тому, що вона володіла абсолютною Істиною, вона могла їх правильно оцінювати, осмислювати і, в чому потрібно, виправляти. Так, християнський храм не перестає бути християнським за задумом і виконанням, якщо серед каменярів були і язичники.

Розкриття Церкви в її ученні і житті – не що інше, як християнізація самого світу, як його вільне становлення Церквою. І тому всяка спроба різко розмежувати Церкву і світ, що оцерковляється(що передбачається в самій постановці питання про їх причинну взаємодію) веде до помилок і навіть до неможливості що-небудь розуміти. Більш того, вододіл між Церквою і “світом” проходить не між окремими установами і не між окремими людьми навіть, але усередині всякої індивідуальної свідомості. Будь-яка людина, наскільки б мудрою і святою вона не була, лише стає християнином. У неї завжди велика або менша внутрішня ціленість; у неї ніколи немає повноти ціло-мудрія. Тому, хто перебуває в Церкві відомо, що є церковне учення, яке абсолютне істинне; але йому не дано знати, що з не визнаного ще Церквою своїм і навіть з мабуть не церковного стане надбанням Церкви, коли, як і в якому осмисленні”  [6].

Не зважаючи на небезперечність цих думок, не можна відмовити їм у тому, що вони загалом багато що пояснюють в глибинних внутрішніх зв'язках розглянутого в конспекті лекцій святоотецького богослів'я IV століття з еллінською філософською традицією, досить проливають світло на формальні витоки богословських умоспоглядань, наприклад, свт. Григорія Богослова або свт. Григорія Нісського. Воістину doctrina multiplex, veritas una.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

 

57