yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share

Святоотецьке Богослівья IV століття

ЛУКІАН.

 

Єресь Павла Самосатського, єпископа Антиохійського (60-і роки ІІІ століття) стала іншим полюсом монархіанства і реакцією на модалізм Савелія. Вже одне це ріднило учення Павла Самосатського з догматичною системою Орігена. Саме його учення, павліанство, або донамизм, стало ланкою ланцюга “Оріген-антиохійска школа-аріанство” [1].

Поняття про Бога у Павла Самосатського відповідає аристотелівському. Це самодостатнє ціле, думка,що мислить себе, конкретна особа, одне лице. Бог має Свій Логос усередині Себе. Один Бог і Логос Його в Ньому, як слово в людині. Логос вічно народжується від Бога і Його можна назвати Сином. Але цей Син неіпостасний, це внутрішня сила (δυναμις -сила, звідси динамізм) Отця, властивість, що існує усередині Божества і не має окремого буття. Дух Святий є також властивість, Божественна сила, здатна освячувати, повідомляти благодатні дари й інш. Внаслідок цього втілення Логоса неможливе, адже це означало би з'єднання Самого Бога з людиною, що з позиції аристотелізма є абсурдним. За Аристотелем, природа (форма) не існує сама по собі, поза конкретним індивідом; з'єднання двох природ означало б з'єднання двох замкнутих в собі осіб фізично, за сутністю, а це неможливо. Між особами можливий лише моральний союз, деяка згода[5].

Звідси і Христос сам по Собі був простою земною людиною, що народилася в певний час від Діви. Від інших людей Він відрізнявся лише тим, що перебував під постійною дією Бога, здійснюваною за допомогою Логоса, а не так, аби Він складав з Богом одне ціле. Бог мешкав в Ньому, як в храмі, але не Своєю особою, а Своїм Логосом, Своєю силою, яка надихала Христа і керувала Ним. Тому Логос в Христі не був особливою сутністю, і мешкав в Ньому не за сутністю, а лише за якістю. Тому в системі Павла Самосатського не можна говорити про дві природи в Христі. Його Христос – це такий самий пророк, як і старозавітні пророки, тільки вище їх за ступенем зв'язку з Божеством. Як проста людина Христос непричетний до Божественної сутності стикається з Божеством лише через моральні вольові зусилля. Його тісний зв'язок з Божеством є плід Його власних подвигів.

Павло Самосатський вважав, що вчення про втілення принижує моральу гідність Христа і знищує Його заслуги. Якби Христос був втіленим Богом, і був би через це благим за сутністю, то і Його людська чеснота на тлі благоти Божої не мала б моральної цінності, не ставилася б Йому в заслугу. А тим часом заслуга Христа, за Павлом Самосатським, у тому і полягає, що будучи за сутністю однаковим з іншими людьми, Він не лише залишився без гріха, але подвигами (боротьбою і працею) здолав гріх наших прабатьків. За це Бог полюбив Його, дарував Йому владу здійснювати чудеса і творити суд, прославив Його до Божественної гідності.

Учення Павла Самосатського було засуджене на Антиохійському соборі 269 р., але воно мало своїх послідовників. Найбільш відомий з них – пресвітер Лукіан Самосатський, що очолив засновану ним самим Антиохійську богословську школу. Відомий екзегет, він був противником орігенівського підходу до тлумачення Писання, протиставляв свій метод прямого і буквального історико-граматичного тлумачення александрійському алегоричному методу. Втім, у богословських поглядах він і його учні наближалися до вчення Орігена.

Саме Лукіану приписують випереджання аріанства, саме в його школі здобув освіту Арій і деякі його однодумці. Недаремно св. Олександр Александрійський, перший захисник Православ'я від аріанства, говорив, що останнє “закваску свою отримало від нечестя Лукіана”, а Арій у листуванні з однодумцями називав їх “співлукіаністами” [1,5].

Лукіану судилося служити в історії догматики передавальною ланкою від Павла Самосатського до аріан [5]. Саме його динамістське, павліанське уявлення про Бога було сприйняте Арієм. Крім того, відомо, що Лукіан відкидав людську душу в Христі й учив, що Бог-Слово сприйняв лише плоть людини, замінивши Собою в ній душу [5]. А це дорога не лише до аріанства, але і до єресі Аполлінарія Лаодикійського.

Заради справедливості треба відмітити, що Лукіан в історії Церкви залишився не єретиком, а мучеником і сповідником за віру: він помер у в'язниці під час гонінь Максиміна в 313 р. Крайнощі, що  випливають з його учення, сприйняті і розвинені аріанами, йому не належали; називати його Арієм до Арія навряд чи можна.

 

 

 

9