ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Економіка->Содержание->Взаємодія всесвітнього господарства і національних економік

Взаємодія всесвітнього господарства і національних економік

Взаємодія всесвітнього господарства і національних економік

 

Новий імпульс у своєму розвитку міждержавна економічна інтеграція отримала в кінці 80-х - початку 90-х років, коли у світовій інтеграційний процес почали вливатися багато, раніше відносно ізольовані від нього країни, у тому числі розвиваються. Одночасно підвищувався і рівень міжнародних економічних інтеграційних процесів: поглибилося поділ праці, збільшилася кількість міжнародних організацій та спілок, міжнародні економічні зв'язки стали більш керованими і стабільними. Результатом цих процесів стало спочатку формування, а потім і розвиток нового етапу міжнародної економічної інтеграції - створення всесвітнього господарства.

Всесвітнє господарство являє взаємопов'язані між собою економіки практично всіх цивілізованих країн світу. Економічною основою всесвітнього господарства служить об'єктивна доцільність, обумовлена прагненням всіх держав до зростання економічної ефективності, досягнутого за рахунок міжнародного поділу праці, і викликаними цим зростанням національної спеціалізацією і міжнародною інтеграцією.

Постійне прагнення до поглиблення поділу праці і доведення його до міжнародного рівня служило раніше головною причиною становлення і розвитку міжнародної торгівлі і світового ринку. Однак, на відміну від світового ринку, який і зараз є найважливішою складовою частиною міжнародного співробітництва, всесвітнє господарство являє собою більш ємне явище. Це особлива форма реалізації міжнародних економічних взаємозв'язків між господарськими суб'єктами більшості країн світу, націлена на досягнення більшої ефективності в економічній діяльності за рахунок поглиблення поділу праці та вільного переміщення в світовому просторі товарів, робочої сили, технологій і капіталу.

Створення всесвітнього господарства не означає автоматичного включення в нього всіх національних економік. Серед безлічі факторів, що впливають на входження і рівень інтегрування кожної країни в систему світового господарства, найважливішими є два чинники. По-перше, ефект, чи економічна, а, може бути, і політична вигода для країн-учасниць світового інтеграційного процесу; при цьому головним критерієм має бути національний інтерес - не тільки поточний, але і пов'язаний з віддаленим майбутнім. Вирішення питання про участь кожної конкретної країни в тих чи інших формах міжнародних економічних зв'язків завжди представляє складність, бо вимагає всебічного врахування наслідків і результатів такого акта. Це важливо не тільки для національної економіки окремої країни, а й для світового економічного співтовариства в цілому.

По-друге, участь у світовій економічній інтеграції для будь-якої країни стає можливим за умови певної адаптації національного господарства та правової бази держави до уніфікованих нормам і вимогам всесвітнього господарства.

Головними умовами участі в міжнародних економічних союзах та інших міжнародних організаціях у даний час є: політична стабільність в країні, відсутність різких коливань в стані національної економіки і, нарешті, відкритість економіки.

За виконанням кожного з цих умов спостерігають спеціальні міжнародні організації, керуючись загальноприйнятими у світовій практиці нормами і правилами. Для характеристики макроекономічного стану національної економіки за єдиними критеріями використовується міжнародна система національних рахунків (СНР).

Прискорення розвитку міжнародних економічних інтеграційних процесів вимагає все більш відкритої економіки, що передбачає:

- Прозорість, тобто вільний доступ до національних макроекономічних відомостями;

- Економічну свободу усередині країни;

- Участь країни та її економічних суб'єктів у світовому інтеграційному процесі.

Передумовами відкритості економіки є економічна свобода - дотримання в країні трьох основних принципів: свободи індивідуального вибору, свободи приватного обміну та гарантії приватної власності. Залежно від цього світове співтовариство отримує можливість визначати не тільки стан і можливості економіки тієї чи іншої країни, а й встановити ступінь сприятливих умов для створення в ній іноземних та змішаних підприємств, доцільність розміщення кредитів в даній країні та ін.

Лідерами рейтингу відкритості економіки є економічно розвинені і «нові» промислово розвинені країни, в тому числі Гонконг, США, Швейцарія, Великобританія, Малайзія та ін. Показники цих країн за 10-бальною шкалою в 1995 р склали від 7 до 8. Індекс Росії тут поки невисокий - 3,5 бала, і вона продовжує ставитися до групи країн з недостатньо відкритою економікою.

Економічна відкритість держави повинна мати певні межі, вихід за які здатний принести негативний результат. Вона не повинна виходити за рамки глобальних інтересів країни. Тому, крім комплексної оцінки відкритості, в економічній практиці використовується також показник економічної уразливості національної економіки відносно світових економічних потрясінь.

Рейтинг країн, визначений тільки за цим показником відкритості, істотно відрізняється від загального рейтингу економічної свободи. На першому місці тут невеликі, хоча й економічно розвинені країни, такі, як Малайзія, Філіппіни, Нова Зеландія. Частка експорту цих країн становить 70-80% від обсягу їх ВВП. У той же час у великих країнах з розвиненою економікою ця частка помітно нижче (наприклад, в Японії 11%, в США 10%).

Кожне сучасна держава, проводячи політику відкритої економіки, одночасно прагне певною мірою обмежити міжнародне втручання в свою економічну діяльність, залишаючи за наднаціональними економічними органами лише функції контролю за рекомендаціями. Практично всі країни, навіть ті, економіка яких визнана найбільш відкритою, не відмовляються від політики жорсткого протекціонізму. Так, країни з розвиненою економікою строго обмежують вивіз новітніх зразків техніки і передових технологій, обмежують еміграцію з країни вчених і фахівців, стежать за співвідношенням між своїм експортом та імпортом. Країни, що розвиваються, як правило, строго лімітують вивіз наявного у них стратегічної сировини, обмежують вивіз валюти, дорогоцінних металів та інших цінностей.

Створення та розвиток всесвітнього господарства є складний і суперечливий процес. На різних етапах існування і розвитку світової економіки роль і форми участі окремих країн в даному процесі неоднозначні. Це залежить від комплексу обставин, в тому числі від ступеня економічного розвитку країни та масштабності її національної економіки. Крім того, до найважливіших факторів такого роду відносяться економічна політика, здійснювана в даній країні в певний період, і діючі умови, або «правила гри», у всесвітніх економічних організаціях.

У створенні та розвитку світового господарства зацікавлені в першу чергу економічно розвинені країни. Для них участь у світовому економічному процесі означає природний перехід до більш високої стадії поділу праці та спеціалізації виробництва. Тому міжнародна економічна інтеграція для розвинених країн завжди є додатковим засобом для економічного зростання.

Саме економічно розвинені країни внесли найбільший внесок у створення сучасного господарства до чинного в ньому особливим порядком. Сенс такого порядку визначено в основному неоліберальної моделлю економічного розвитку. Основні риси цієї моделі полягають у тому, що головним регулятором міжнародних взаємозв'язків повинен бути ринковий механізм. Одночасно робиться наголос на переорієнтацію національних економік з розвитку національно-господарського комплексу на створення вузькоспеціалізованої економіки, скорочення функцій держави з управління економічними процесами і передачу цих функцій міжнародним установам.

Безсумнівно, що в умовах організації світового господарства по неоліберальної моделі економічно розвинені країни отримують істотні переваги, оскільки саме вони грають провідні ролі в міжнародних економічних організаціях (в МВФ, у Світовому банку і т.д.) і отримують найбільші преференції на стихійних світових ринках.

На відміну від розвинених країн входження у світове господарство країн, що розвиваються є більш складним і суперечливим процесом.

Разом з тим процеси інтеграції та створення світового господарства носять об'єктивний характер. Вони неминучі і не залежать від того, яка модель економічного розвитку в конкретному випадку реалізується. Тому ні нав'язана світу Заходом модель, ні більш значущі переваги від участі в світовому господарстві розвинених країн не можуть означати, що для країн, що розвиваються участь у світовому інтеграційному процесі протипоказано і має тільки негативний зміст. Практика доводить, що входження держав, що розвиваються в єдиний економічний союз з економічно сильними державами додає їхньому розвитку додатковий імпульс.

Наслідком вступу країн, що розвиваються у світове економічне співтовариство, як правило, є їх прискорене економічне зростання. Економічною основою даного феномена багато в чому служить іноземний капітал, до якого ці країни отримують відносно вільний доступ і який забезпечує розвиток національної економіки цих країн. Крім того, цілеспрямованість у спеціалізації національних економік країн, що розвиваються, що стала можливою завдяки світовому господарству, робить їх економічно конкурентоспроможними, а, отже, і ефективними. Саме ця причина закладена в усі зростаючому прагненні країн, що розвиваються інтегруватися в ті чи інші міжнародні економічні об'єднання. І такий процес вже дає конкретні результати.

За оцінкою Світового банку, глобалізація світової економіки привела в рух процес перерозподілу багатств від індустріальних держав на користь розвиваються, в яких проживає 80% населення світу і виробляється лише 18% світового ВВП. Через 25 років їх частка у світовому виробництві, за прогнозами, повинна зрости до 30%.

Входження в 1998 р Росії до Організації Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), за оцінками міжнародних і російських експертів, дозволила їй збільшити обсяг ВВП на 10-12 млрд. Дол. Приєднання Росії до Світової організації торгівлі (СОТ) дасть їй можливість ліквідувати тільки втрати від обмеження експорту вітчизняної продукції до 1 млрд. дол. на рік.

Економічний ефект, одержуваний країнами від участі в світовому господарстві, досягається за рахунок безлічі факторів. Виділимо основні з них: По-перше, інтеграція у всесвітні економічні організації сприяє поглибленню спеціалізації даної країни і, як наслідок, кооперації її економіки. Ці фактори є визначальними для зростання продуктивності праці і підвищення ефективності виробництва.

По-друге, країни-учасниці користуються переважним правом отримувати від країн-союзниць на самих пільгових умовах необхідні для їх розвитку економічні ресурси. Це можуть бути значні інвестиції в економіку, придбання новітніх технологій, раніше недоступної інформації та ін.

Разом з тим участь країн в міжнародному поділі праці і членство в міжнародних економічних союзах має і негативні наслідки. Головне з них - вузька спеціалізація країни, вигідна світовому господарству, але призводить до того, що те чи інше розвивається держава практично стає беззахисним перед фінансовими або структурними кризами. Нещодавнім свідченням тому є світова фінансова криза 1997 - 1998 рр., Найбільш гостро торкнулася в першу чергу розвиваються - Малайзію, Індонезію і Філіппіни.

Відомо, що результати участі країни у світовому господарстві, активність її діяльності у світовій економіці неоднозначні. Для визначення підсумків такої участі у світовій практиці використовується система показників, серед яких центральне місце займає платіжний баланс країни, що складається з чотирьох балансових груп А, Б, С, Д.

А. Баланс поточних операцій, що включає:

1) торговий баланс, сальдо якого представляє різницю між експортом та імпортом товарів;

2) баланс послуг, сальдо якого дорівнює різниці між експортом та імпортом технологічних ліцензій, інновацій, патентів, послуг міжнародного туризму і страхування, транспорту, зв'язку та ін .;

3) баланс процентних платежів, сальдо якого визначається як різниця між платежами по національним кредитами, розміщеними в інших країнах, і виплатах відсотків по запозиченому країною капіталу;

4) баланс трансфертів, сальдо якого є різниця від приватних і державних платежів з-за кордону і за кордон. Сюди відносяться прямі інвестиції, які дають право контролю над фірмою, портфельні інвестиції, тобто капітали, вкладені в облігації, акції та інші цінні папери іноземними фірмами без права придбання контрольного пакета акцій.

В. Баланс руху довгострокових капіталів. Його сальдо представляє різницю між експортом та імпортом капіталів (інвестицій). Сюди відносяться прямі і портфельні інвестиції.

С. Баланс руху капіталу. Його сальдо відображає результат всіх міжнародних угод з активами (валютою, цінними паперами). Позитивне сальдо цього балансу свідчить про чистий приплив капіталу в країну, а негативне - про чистий відтік.

Д. Баланс, який представляє групу статей, коригувальних помилки в статистичних даних по попереднім розділах.

Крім платіжного балансу в міжнародній практиці в якості показників, що характеризують активність країни у світовому господарстві, використовують такі показники, як ВВП, структура експорту-імпорту, обсяг, структура і динаміка іноземних інвестицій та ін.

Природно, що одні й ті ж країни не можуть займати однакові позиції в угрупованнях держав за ознаками кожного з цих показників. Наприклад, США, Німеччина, Японія та Канада першенствують за обсягами ВВП та іноземним інвестиціям інші країни, наприклад, Сінгапур, Малайзія і Південна Корея можуть випереджати всіх за результатами платіжного балансу і за іншими показниками.

Тому на практиці, при визначенні місця кожної країни в табелі про ранги у світовій економіці, як правило, ґрунтуються лише на даних про обсяг ВВП, платіжного балансу та резервів центрального банку країни.

Обчислений Міжнародним валютним фондом (МВФ) за такою методикою питома вага кожної держави свідчить про те, що в середині 90-х років (МВФ робить таку оцінку раз на п'ять років) перше місце у світовій економіці безроздільно належить США (18,8%), друге і третє місця ділять Японія (5,6%) і Німеччина (5,6%). Частка Росії в цій класифікації становить 2,9%, що трохи вище частки Китаю (2,3%) та деяких інших країн групи, з так званою перехідною економікою

 

2