yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->Принцип “забруднювач платить”

Європейське право навколишнього середовища

Принцип “забруднювач платить”

Європейський Союз на рівні Співтовариства та держави-члени у своєму національному законодавстві щодо охорони довкілля, повинні застосовувати принцип “забруднювач платить”, згідно з яким

Communication from the Commission on impact assessment // COM (2002) 276 final.

   

 89

88Розділ 4

фізичні та юридичні особи, відповідальні за забруднення, повинні надати кошти на заходи, необхідні для уникнення чи зменшення забруднення.

Суть принципу “забруднювач платить” полягає в тому, що якщо особа забруднює повітря, воду, ґрунти та ін., то вона повинна бути відповідальною за видалення цього забруднення. Хоча принцип “забруднювач платить” був впроваджений у Договір про заснування Європейського Співтовариства лише у 1987 році, ідея впровадження такого принципу постала під час обговорення та прийняття Декларації Ради, Європейського Парламенту і представників урядів держав-членів на засіданні Ради 22 листопада 1973 року, коли приймалася Перша програма дій із навколишнього середовища. У цій програмі говориться про необхідність вироблення принципу “забруднювач платить” і умов його застосування на рівні Співтовариства. Даний принцип повинен бути керівним при використанні економічних інструментів в екологічній політиці.

Умови та форми застосування принципу “забруднювач платить” визначені Рекомендацією Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань11.

Зміст принципу з часом суттєво розширився: тепер забруднювачі зобов’язані оплачувати адміністративні заходи, що вживаються ор­ганами влади у відповідь на забруднення. Так, згідно з Директивою 75/442/ЄЕС щодо відходів12 держави-члени покладають витрати на видалення відходів на володільців чи виробників цих відходів. Нова Рамкова Водна Директива 2000/6013 передбачає правову основу для стягнення екологічних та фінансових коштів за використання води.

Значення терміну “забруднювач” теж розвивалося. На початку 1970-х рр. це поняття включало лише промисловий сектор, проте у 1975 році було закріплено ширше визначення цього поняття. “Забруд­нювач” — особа, яка прямо чи непрямо завдає шкоди навколишньому середовищу або створює умови, що ведуть до такої шкоди.

Згідно з принципом “забруднювач платить” стандарти та штрафи, чи можливе поєднання обох, є головними інструментами дій, до­ступних державним органам влади з метою уникнення забруднення. Стандарти включають:

– Стандарти якості навколишнього середовища, що мають обов’язкову юридичну силу і встановлюють допустимі рівні забруднення, які не можна перевищувати.

OJ L 194, 25.07.1975. OJ L 194 , 25.07.1975. OJ L 327 , 22.12.2000.

   

 90

Принципи європейського права навколишнього середовища89

– Стандарти товарів (продукції), що встановлюють рівні забруднювачів, які не можна перевищувати в складі товарів чи їх викидах, або визначають якості чи характеристики дизайну товарів, шляхи їх використання. Коли доцільно, стандарти продуктів включають особливості тестування, пакування, маркування продукції.

– Стандарти для певного устаткування, яке іноді називають “стан­дартами процесу”: (а) “стандарти викидів”; (б) “стандарти дизайну устаткування”; (в) “операційні стандарти”.

Мета штрафів — заохотити забруднювача вживати необхідних за­ходів для зменшення забруднення. Штрафи застосовуються залежно від розміру забруднення на основі відповідних адміністративних процедур.

Співтовариство намагається стандартизувати методи підрахунку для встановлення штрафів, які використовуються у державах-членах.

Кожна держава-член повинна застосовувати принцип “забрудню­вач платить” до усіх форм забруднення у межах своєї країни.

Застосування принципу “забруднювач платить” передбачається низкою нормативно-правових актів вторинного права, особливо тих, які стосуються забруднення окремих компонентів довкілля. Наприклад, даний принцип закріплений Рамковою водною директивою 2000 року, Директивою Ради 96/61/ЄС від 24 вересня 1996 року щодо комплексного попередження і контролю за забрудненням та ін.

Принцип “забруднювач платить” у Європейському Союзі також розглядають у контексті екологічної відповідальності. 9 лютого 2000 року Європейська Комісія прийняла Білу Книгу щодо екологічної відповідальності14. Метою цієї книги було визначити як принцип “забруднювач платить”, один з основних екологічних принципів, закріплених у Договорі про заснування Європейського Співтовариства, може бути найкраще застосований, щоб відповідати цілям політики з навколишнього середовища Співтовариства. Було вирішено, що найкращим варіантом є прийняття Рамкової директиви про екологічну відповідальність. Проект такої Директиви15 був вироблений у 2002 році і на даний момент розглядається Європейським Парламентом.

Принцип перестороги

У розділі, що стосується охорони навколишнього середовища в Договорі про заснування Європейського Співтовариства закріпле-

COM (2000) 66 final. COM (2002) 17 final.

   

 91

90Розділ 4

ний принцип перестороги. Тим не менше, на практиці зміст цього принципу є значно ширшим і застосовується також у політиці щодо споживачів та охороні здоров’я.

Договір про заснування Європейського Співтовариства не дає визначення принципу перестороги, тому Рада у своїй Резолюції від 13 квітня 1999 року звернулася до Комісії за розробкою чітких та ефективних керівних принципів щодо його застосування. У відповідь на це, Комісія підготувала Комюніке, яке встановлює спільні керівні принципи зі застосування принципу перестороги.

На даний момент Комюніке Комісії щодо принципу перестороги16 є базовим документом, який визначає його зміст, умови та форми застосування.

Принцип перестороги використовується тоді, коли потенційно небезпечний вплив явища, продукту чи процесу був встановлений науковою і об’єктивною оцінкою, і ця оцінка не дозволяє визначити ризик із достатньою точністю, а також за наявності трьох основних передумов: визначення потенційно негативного впливу, оцінки до­ступних наукових даних і ступеня наукової невизначеності.

Щодо заходів, які випливають із використання принципу пере­стороги, то вони можуть мати форму рішення діяти чи не діяти. Коли особа, що приймає рішення, дізнається про ризик для навколишнього середовища чи людини, вона повинна отримати якнайповнішу оцінку цього ризику, з метою вибору найприйнятнішого способу дій.

Принцип перестороги повинен базуватися на трьох спеціальних принципах:

– застосування принципу повинне базуватися на якнайповнішій мож­ливій науковій оцінці. Наскільки це можливо, така оцінка повинна визначати ступінь наукової невизначеності на кожній стадії;

– будь-якому рішенню діяти чи не діяти, згідно з принципом пере­стороги, повинна передувати оцінка ризику й оцінка потенційних результатів бездіяльності;

– якщо результати наукової оцінки чи/і оцінки ризику доступні, всі зацікавлені сторони повинні мати можливість вивчити різні доступні варіанти.

COM/2000/0001 final.

   

 92

Принципи європейського права навколишнього середовища91

 

34