ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Близькою до позиції Канта

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Близькою до позиції Канта

є точка зору російського вченого Б.М.Чичеріна. Проаналізуємо на прикладі наукової спадщини Б.М.Чичеріна, як трактується свобода російським юристом у контексті права. Взявши за висхідну точку дослідження особистість, Б.М.Чичерін приходить до висновку, що невід’ємною рисою людської природи є свобода. Людина визнається носієм абсолютного, а тому є сама своїм началом і внаслідок цього може бути визнана вільною особою, яка має права. Свобода, в дусі класичної філософської традиції, розділяється Б.М.Чичеріним на внутрішню і зовнішню, перша з яких є безсумнівною цінністю. Внутрішня свобода відображає духовну сторону, моральний світ людини, джерелом яких є розум і воля. Із розуму випливає і свобода волі, яка розуміється двояко: і як свобода від чужого впливу та чужої волі, і як можливість визначення до дії за власним бажанням. Внутрішня свобода, пов’язана з розумом і волею, передбачає як свою протилежність свободу зовнішню, яка в суспільстві обмежується певними рамками. Ці рамки складають зміст права. Для кожного члена суспільства важливо, щоб області, надані свободі кожного, були точно розмежовані і повинні охоронятися законом. У цьому і полягає основне завдання права, бо воно є початком формальним і стосується лише зовнішніх відносин особистості, стосуючись внутрішніх мотивів лише остільки, оскільки вони виражаються у зовнішніх діях.20

Ступінь свободи напряму залежить від форми правління. В одному випадку це може бути гарантоване здійснення проголошених політичних прав і свобод, а в іншому – їх декларування, але фактично грубе порушення прав людини; в третьому – влада, не обмежена жодними законами.

Думається, що доцільним є розмежування свободи, рівності та справедливості у двох площинах – або ці принципи мають статус ідей-ідеалів, відірваних від матеріального світу, або ж вони “обтяжені” часово-просторовою локалізацією, ситуативні, а тому носять компромісний характер і внаслідок цього можуть втілюватися в реальному житті з певними “допусками”. Поняття ідеалу можна проаналізувати через поняття належного. Якщо для традиційного суспільства характерним є принцип – істинне, бо так було (тобто принцип поклоніння перед традицією), то епоха європейської культури пов’язує істинність із належним, а отже й ідеал визначає образ належного. Такого роду ідеали містять в собі ідеї свободи, рівності, справедливості, які лежать поза соціокультурною реальністю. Таким чином, належне є проекцією ідеалу на соціокультурну реальність, і внаслідок цього ідеал є нормою життя індивіда та суспільства в цілому. Належне неможливо верифікувати іманентними засобами, але можна визначити через предикати – належне пояснюється як сакральне, трансцендентне, континуальне, на відміну від сущого, яке є дискретне, іманентне та профанне. Єдність зв’язку належне – суще є основою для презумпування абстрактної рівності в історико-культурній сфері. Ідеологема рівності є незмінним атрибутом належного (рівність перед Богом, природою, законом). Усі конструкції належного вибудовують однаково абстрактну рівність, а тому декларування рівності (не важливо перед чим) поєднується з ідеологічно обгрунтованою нерівністю.

В контексті сказаного стає зрозумілим, чому поняття свободи, рівності та справедливості викликають труднощі та нерозуміння у процесі їх дослідження, а особливо в межах правових досліджень. Тому слова В.Плеханова про свободу як про загадку, яку “сфінкс говорив кожному… з мислителів: розгадай мене або я зжеру твою систему”, перегукуються з гегелівським твердженням про ідею свободи як про те, що “про жодну ідею не можна з таким повним правом сказати, що вона невизначена, багатозначна, доступна найбільшим непорозумінням і тому дійсно їм підвладна, як про ідею свободи, і ні про жодну не говорять, звичайно, з таким малим ступенем її розуміння”21. А Кант стверджував, що не існує чіткого наукового доведення свободи (як і Бога) в межах природної необхідності. Однак, те, що не можна довести в межах чистого розуму з його антиноміями, маже бути прийняте на віру в сфері практичного розуму.

Діапазон розуміння категорії свободи надзвичайно широкий – від повного заперечення самої можливості свободи вибору (біхевіризм) до обгрунтування “втечі від свободи” в умовах індустріального суспільства. Ідея свободи в західноєвропейській філософії висвітлювалась у двох планах – в онтологічному і в гносеологічному, а найчастіше, на їх стикові – як пізнана необхідність (стоїки, Спіноза, Гегель).

Багатозначність трактувань цього поняття призвела до того, що стала можливою теоретично обгрунтована беззмістовність цього поняття. Наприклад, Е.Кассірер у “Техніці сучасних політичних міфів” оцінював поняття свободи як одне із самих туманних і двозначних не тільки в філософії, але і в політиці.

Тому було б доцільно розглянути співвідношення свободи та несвободи в праві, свободи та відповідальності, взаємозалежності свободи та вибору. Залишимо не розглянутими такі види несвободи, як “тварність” людини, патерналізм та різні види духовної залежності, а з’ясуємо несвободу через призму таких правових явищ, як звичай і закон. І закон, і звичай уже задані наперед кожній людині, окреслюючи таким чином можливе поле дії, а тому сприймаються  як об’єктивна реальність. Право, у вигляді звичаїв та законів, існує до народження кожного окремого індивіда, воно є традицією, а тому право для індивіда незаперечний факт, явище, яке зберігає свою реальність незалежно від уподобань цього ж індивіда. Традиційність права, а отже, і звичаїв та законів породжують сприйняття їх “на віру” та виконання їхніх вимог внаслідок того, що вони є законами і звичаями. Такий стан речей дозволив Мішелю Монтеню ще в ХVІ столітті прийти до висновку: “Однак закони користуються загальною повагою не внаслідок того, що вони справедливі, а лише тому, що вони є законами. Таке містичне обгрунтування їхньої влади, а іншого у них немає, а втім, і цього їм недостатньо. Часто закони створюються дурнями, ще частіше людьми, несправедливими через свою ненависть до рівності, але завжди людьми – істотами, які діють метушливо і непослідовно”.22 І закон, і звичай задають певну “парадигму” поведінці людини, яка підпадає під їхню дію, адже ще стародавні греки говорили, що “прекрасно коритися законам своєї країни”, а Мішель Монтень стверджував, що “можна жалкувати про кращі часи, але не можна втекти від свого часу; можна мріяти про інших правителів, але коритися, не дивлячись ні на що, доводиться існуючим”.23 Тому вважається за краще слідувати звичаям, а не чинити на власний розсуд. Обмеженість варіантів дій і є несвободою у правовому відношенні. Неможливість виходу за означений периметр дій характеризується наявністю вибору в полі бінарності правових вимог як правового та неправового. Коли ж ми говоримо про детермінацію поведінки людини правовими нормами, свобода проявляється у тому, що людина дозволяє або не дозволяє бути ними детермінованою. Свобода тісно пов’язана з відповідальністю за свою долю, а відповідальність означає для людини бути вибірковою. І слова М.Шелера про право людини вважатися винним є яскравим свідченням відповідальності та вибору у праві. Відповідальність  залежить від вибору існуючих можливостей, оскільки життя людини є постійним напруженням між належним і сущим, між об’єктивним і суб’єктивним, то вибір є своєрідним зняттям цього напруження.24

У людини, яка включена в соціально-правовий контекст, поведінка детермінується і обумовлюється усталеними у суспільстві звичаями, звичками і законами. Але ми повинні мати на увазі, що закони не можуть повністю визначати поведінку людини, за нею залишається право “свободи волі”, яке проявляється  трояко: у ревносному сприйнятті та виконанні правових норм та законів, у “флегматичному” відношенні до усталених вимог поведінки та у повному запереченні і несприйнятті законів і звичаїв. Тобто, за людиною в сфері дії правових вимог залишається поле, в якому можливий її власний вибір.

Якщо повернутися до проведеного розмежування ідей-ідеалів та ідей-компромісів свободи, рівності та справедливості, то було б доцільно розглянути, яким чином вони працюють у праві, постійно маючи на увазі, що право є одним із способів духовно-практичного освоєння дійсності, а отже, через діяльність та свідомість людей. Необхідним уточненням цієї тези є твердження про історико-культурну мінливість уявлень про право, а тому і про його атрибутивні елементи – принципи свободи, рівності та справедливості.

 

15