ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->На сучасному етапі…

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

На сучасному етапі…

 конституція є основним та найголовнішим законом кожної держави. Таке розуміння конституції поєднало в собі (звичайно, в опосередкованому вигляді) античне розуміння конституції як визначеного порядку речей у суспільстві, та середньовічне трактування цього поняття, як обмеження волі правителів Богом і законом. “Концепція вищого закону сама собою була невиразною і невизначеною. Передбачалось, що вищий закон полягає в самій природі і в натхненній зверху (свыше) совісті общини. Він проявляється у почутті правоти і справедливості, які панують в певний час у певному суспільстві. Ці принципи справедливості розумілись як такі, що мають перевагу над поглядами тих, хто тимчасово має політичну владу. Ці принципи трансцендентні, вони виходять за межі людських законів, вони загальні, вічні і незмінні”.28

Європейське право характеризується насамперед розвиненістю поняття права людини, яке знайшло свою завершену репрезентацію в Загальній Декларації прав людини та громадянина 1789 року. В цьому величному документі права людини оголошуються “природними, невід’ємними та священними”. Ввібравши в себе здобутки інтелектуально-культурного розвитку людства, поняття “права людини” визначається через ціннісні визначення. Права людини “природні”, бо вважається, що ними людина наділяється природою у момент народження, вони “невід’ємні”, бо вони є іманентними людині як життєдіяльній істоті, вони “священні” в розумінні надзвичайно важливого, того, що викликає благоговіння.

Історія права є своєрідною історією прав людини, оскільки як реально-історична, так і теоретична системи права включають в себе уявлення про суб’єкта права та про його права і обов’язки. Право як спосіб соціальної регуляції взаємопов’язане з правами людини, які представляють собою суб’єктивно-людський аспект сутності права.

Широкий розвиток прав людини в історії людства став можливим у результаті ліквідації часткової або повної фізичної залежності однієї частини людей від іншої (рабство, кріпацтво) та знищення права-привілею для вільних людей. Визнання права-привілею не може бути свідченням існування прав людини, оскільки людина як учасник правових відносин є передусім представником роду, клану, групи. Привілейована людина не є цінністю сама собою, а набуває її лише у поєднанні з майновими, становими та родовими характеристиками. Шлях, який пройшла теорія прав людини, є свідченням демократизації людського мислення та усвідомлення людиною свого місця в соціальному світі. Привілейована людина від людини вільнонародженої пройшла шлях до людини-громадянина як члена держави, а отже, визнання за нею (людиною-громадянином) прав і свобод, недоступних для негромадян цієї країни.

Історія прав людини є свідченням визнання за кожною людиною правової рівності, яка є формальною рівністю, пройшла шлях від Великої Хартії Вольностей до Загальної декларації прав людини. Розглядаючи права людини як вияв формальної рівності, було б доцільно детально проаналізувати це поняття (формальна рівність) з точки зору його генези та виявити її змістовні характеристики. Що стосується генези ідеї формальної рівності, то, на наш погляд, найбільш повно зробив це С.Бугле у праці “Ідея рівності” 1898 року, яка була проаналізована Б.Кістяківським.29 У своїх наукових пошуках С.Бугле досліджував вплив на поширення ідей рівності кількісних (чисельність, щільність, мобільність населення) і якісних (ускладнення відносин, збільшення соціальних груп) факторів у розвитку суспільства.

С.Бугле дійшов висновку, що “в історії західно-європейської цивілізації збільшення числа індивідів у кожній соціальній групі зазвичай супроводжувалось прагненням до рівності її членів”.30 Скупчення населення в містах було особливо благодатним грунтом для процвітання рівності. Ідея рівності розвивається також і із збільшенням кругів, в які попадає людина, і це призводить до появи ідеї рівності. Цю тезу Б.Кістяківський пояснює тим, що “розширення соціальних кругів, які нас об’єднують, допомагає нам проникатися ідеєю, що, не дивлячись на всілякі соціальні поділи, існує людство, до якого належать усі люди, незалежно від раси, походження, суспільного положення і т. д.”. І далі: “Величезний прогрес у відношенні до ідеї рівності був досягнутий тоді, коли на над ідеєю, що всі ... особи мають однакові права тому, що в їхніх жилах тече однакова кров, – запанувала ідея, що вони мають однакові права тому, що вони живуть на одній і тій же території. Звідси залишився лише один крок до визнання принципу, що достатньо народитися в межах певної території, щоб володіти певними політичними і громадянськими правами”.31

Розглядаючи замкнену, соціально однорідну общину, С.Бугле дійшов висновку, що в ній не може розвинутися уявлення про людську особистість і рівність усіх людей, а буде розвинуте пригнічення і заперечення прав особистості. Як у суспільстві зрівняльному, однорідному, так і в суспільстві різнорідному (кастовий лад у Індії) ідея рівності не має успіху. Б.Кістяківський, підтримуючи С.Бугле, стверджує, що “внаслідок психологічних законів найбільш підготовленим грунтом для поширення ідеї рівності є ті цивілізації, в яких окремі особистості і цілі суспільні групи, зближуючись одна з одною в певних рисах, різняться в інших – цивілізації, в яких одночасно з поширенням асиміляції відбувається поглиблення диференціації – нівелювання іде пліч-о-пліч із зростанням різнорідності”.32 Отже, ускладнення суспільного життя розширює уявлення про однаковість людей і безпосередньо впливає на виникнення та поширення ідеї рівності.

Сьогодні багато говориться про універсальність та глобальність прав людини. Якщо універсальність розуміється як загальнолюдський характер прав людини (велику роль тут відіграли теорії вроджених і невідчужуваних прав Гроція, Локка, Спінози, Монтеск’є), то глобальність означає їх планетарний характер. З цієї точки зору процес міжнародно-правового врегулювання відносин, які пов’язані з правами людини, є специфічним проявом становлення людства як єдиного цілого. Права людини та їх формули є свідченням визнання особистості як найвищої цінності, наділеної правами та свободами. Проблема гарантій та захисту прав людини передбачає вихід її за межі окремих держав. У зв’язку з цим є необхідним створення універсальних міжнародних правових стандартів, які проголошуються основними правами людини. Міжнародно-правові акти встановлюють певні критерії та стандарти прав людини та “допустиму” межу, нижче якої держава не може опускатися.

 

18