ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->“Status naturalis” та “status civilis”.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

“Status naturalis” та “status civilis”.

 Додоговірний період, таким чином, повинен був означати існування людини поза всілякими соціальними утвореннями, в філософській літературі того періоду цей період одержав назву природного стану, який можна було логічно обгрунтувати та пояснити, але неможливо довести за допомогою фактів історико-культурного розвитку людства. Природний стан – це не період історії людства, а гіпотетичний стан, конструктивне начало. Якщо Гроцій і Локк виводять природний стан із тяжіння людей один до одного і розуміють його як мирний симбіоз (ця традиція іде від Арістотеля), то Гоббс і Руссо, визнаючи людей мізантропами, розуміють природний стан  як стан війни. Спільним у трактуванні природного стану всіма вказаними мислителями є визнання людей додоговірного періоду вільними та рівними. Люди вільні, оскільки природна взаємодія нічим не порушується, вони рівні, бо природна рівність передбачає існування людей з однаковими “тварними” афектами та інтересами.

Природний стан у Гоббса передбачає людину як механізм (вона є системою рухів, почуттів, бажань), разом з цим вона є істотою, яка постійно перебуває у стані війни проти всіх. Війна інтересів зробила неможливим існування трансцендентних норм та цінностей. Раціональність людини у “Левіафані” не є “чистою”, вона змішана з тваринним началом, і позбавитися цієї “тварності”* можна за допомогою штучно створеного політичного тіла – держави. Додоговірний період людства є періодом людського індивіда, самотнього, бідного, але й жорстокого та обмеженого. Потреба у самозбереженні вимагає від нього пожертви частини своїх прав. Як вказує Є.Спекторський, для Гоббса проблема природного стану означала “ідею фізіократії, ідею природної, онтологічної, а не нормативної, деонтологічної закономірності взаємних відносин між людьми”.35

Прийняття Декларації прав людини і громадянина знаменує собою новий етап у розвитку індивідуалізації. Ось як характеризує цю подію Анрі Дюмон: “Декларація прав людини і громадянина, яка була прийнята влітку 1789 року Установчими зборами, знаменує в певному смислі тріумф Індивіда. Їй передували подібні заяви, які пролунали в декількох штатах Америки, що об’єдналися, але вона першою послужила основою для Конституції великої нації, нав’язаної нерішучому монарху народною волею (manifestation) і запропонованою як приклад Європі і усьому світу”,36 і ще: “Недостатньо бачити в Декларації втілення нових доктрин природного права, або, як зауважив Желлинек (Jellinek), головним тут є якраз перенесення приписів та умовностей (fiktions) природного права в

*яскравою ілюстрацією цієї тези є слова Гоббса – “Природа людини є сума його природних здібностей і сил, таких, як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.д. Ці здатності ми одноголосно називаємо природними, і вони містяться у визначенні людини як наділеної розумом тварини”. Гоббс Т.Изб произ. в2х т. т.1. 1964. с.442

 

площину позитивного закону: Декларація була сприйнята як велична основа для Конституції, сама по собі оцінювана і відчутна, як необхідна, з точки зору штучної (artificialiste) раціональності. Потрібно було створити на основі одного тільки громадянського консенсусу нову Державу, і зробити її недоступною для посягань з боку самої політичної влади (autorite). Декларація проголосила величні принципи, які Конституція повинна була привести в дію”.37

Слід зазначити, що Декларація вперше розмежувала права людини та права громадянина, що стало можливим у результаті диференціації громадянського суспільства та держави. Права людини передбачають реалізацію індивідуальних інтересів, які здійснюються в межах громадянського суспільства, заснованого на приватній власності, сім’ї, а права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, тобто публічні інтереси.

 

21