ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->*Трагічність та розірваність буття

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

*Трагічність та розірваність буття

є результатом боротьби дуальних позицій у внутрішньому світі особистості. Якщо для Античності характерне протиставлення людини природі, в християнстві дуальність протиставлення була сконцентрована всередині культури, яка давала можливість здійснювати самовизначеність між добром і злом, Просвітництво і романтизм, протиставляючи особистість соціуму, знаменує домінантність особистісного принципу, то сучасність є епохою боротьби антиномій у внутрішньому світі людини. Див. детальніше ПелипенкоА., Яковенко В. Культура как система. - М., 1998.

Дозволимо навести об’ємну цитату із праці Е.Трельча “Історизм та його проблеми” як найяскравішу ілюстрацію до проблеми розуміння гуманності. “Так само було з іншою протилежністю, протилежністю між природним правом, вільноприродною людиною і штучним примусовим порядком абсолютиської держави. І тут перед нами стара ідея, ідея природного і загального людського права, якій протиставило себе позитивне право і яка  до того ж тісно зв’язала церковну систему як християнське природне право з державно-позитивним і церковним надприродним правом. В боротьбі з абсолютизмом згадали про цю ідею, звільнили її від церковних нашарувань, поєднали із становими та історичними правами та підвели її під вплив старого, стоїчного, запозиченого християнами формулювання до загального закону природи і розуму. Однак це нове природне право з його прагненням позитивно перетворювати сучасну державу і ввести в її структуру широкі маси було за свою суттю чимось іншим, далеким від раціоналістичної, заснованої на пануванні розуму над почуттями ідеї розуму. Від неї залишилось тільки форма і пафос загальної раціональності, зміст став іншим, визначеним сучасною державою і сучасною економікою і тому  она стала розвиватися  в різних напрямках. Але як тільки в цих обох сферах була проголошена ідея природної, вільної від примусу людської природи, з нею відразу ж поєднались усі інші, за своєю суттю зовсім інші свободи: свобода науки від догм і цензури, свобода мистецтва і поезії від буржуазних і гетерономних зовнішніх визначень. Усі ці абсолютно різнорідні прагнення поєдналися в понятті гуманності або природного розуму; все це в цілому було сконструйоване філософською систематикою у вигляді необхідної розуму, загальнолюдської і універсальної етики і надали новому буржуазному суспільству духовної основи”. 39

Проблема першооснов прав людини є складним питанням. На сьогодні склалися дві найобгрунтованіші концепції першооснов прав людини. Перша з них у своїй основі має природничо-правову традицію, відповідно до якої в основі прав людини лежить природа людини, тому джерело прав людини лежить поза державним розвитком права. Природничо-правова доктрина ставить права людини вище держави, протистоїть тоталітарним домаганням з боку держави. Але треба мати на увазі, що не закріплені позитивно, вони є нечіткими та розмитими, що ускладнює ефективність механізму реалізації та гарантії прав.

Суть іншої позиції зводиться до традиції юридичного позитивізму та підкреслення такої характеристики права як встановленості та гарантованості державою, оскільки для позитивізму характерним є систематизація чинного права, а джерелом останнього та прав людини визнається держава, яка стоїть вище суспільства і формує загальнообов’язкові закони. Такої точки зору дотримувався Кельзен, вбачаючи в державі втілення правопорядку.

“Примирення” та поєднання двох протилежних позицій можливе в руслі феномену демократичної держави, що за суттю означає органічне включення прав людини у її організаційну структуру. Цікавим є факт, що Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природничо-правову концепцію прав людини, а Основні закони Австрії та ФРН – позитивістську концепцію.

Слід відзначити, що на сучасному етапі конституційна практика пом’якшила значною мірою протистояння позитивістського та природничо-правового підходів до проблеми прав людини. Основним завданням конституційної практики є знищення гніту та насилля держави щодо індивіда на основі конституційного закріплення прав людини. Позитивне закріплення природних прав людини є сприятливою тенденцією, яка знімає протистояння цих доктрин, робить можливим адистанціювання позитивізму від соціальних та особистісних цінностей, а також унеможливлює незахищеність прав людини поза державним закріпленням.

“Каталогізація” прав людини теж має свою історію. За останні два століття людство пройшло шлях від єдиного права людини на життя (проголошуваного Гоббсом) до широкого спектра прав і свобод в економічній, політичній, правовій такультурній сферах. Сьогодні існує різнобій у понятті права людини, до них відносяться: “природні”, “соціальні права”, “культурні права”, “основні права”, “громадянські права”, “конституційні права” (сукупність усіх вказаних прав правознавча наука називає “суб’єктивні права”). Можна вважати, що сьогодні основним призначенням прав людини є забезпечення соціальних можливостей  Нам здається, що на сьогодні найважливішим призначенням прав людини є забезпечення соціальних можливостей, які законодавчо закріплені, для всебічної реалізації індивіда в залежності від соціокультурного розвитку суспільства, правом є право на культуру. Сучасна філософсько-правова література виділяє три покоління прав людини. *

Нинішнє розуміння права формується в руслі загально-теоретичного (філософського, соціологічного) розуміння соціуму та особистості.

*Перше покоління нами було детально розглянуте і охоплює собою права, притаманні людині від народження внаслідок того, що людина є природною істотою. Друге покоління прав -  це так звані соціальні права, які виникають в кінці ХІХ століття як результат втручання держави в усі  сфери життя, а особливо економіку. Суть цих прав полягає у обов’язковому з боку держави забезпеченні своїх громадян правом на пільги, на пенсійне забезпечення та ін. І третє покоління прав (відносно молоде) характеризує сучасні демократичні процеси у світі і стосується прав метасуб’єктів – держав, націй, культур.

І конституція, і права людини передбачають у руслі своєї дієвості наявність феномена індивідуалізації, в якому знаходять вираження формальні принципи свободи, справедливості та рівності.

 

 

23