ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІСНИЙ ВИМІР ДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІСНИЙ ВИМІР ДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА.

Функціонування європейського права з точки зору людських вимірів передбачає користування поняттям статусу. Статус є не чим іншим як об’єктивованою позицією людини, що дозволяє будувати правові відносини в суспільстві. Наприклад, Гегель вважав, що людина має статус громадянина, якщо цей статус підтверджений тим, що вона є юридичною особою, тобто має певний статус. Статус, підкреслюючи унікальність індивіда, вирізняє його із соціуму, але треба мати на увазі, що ця унікальність особливого роду – вона визначається суспільною потребою. Статус актуалізує спрямованість діяльності особистості. Статус, якого набуває особистість у європейському праві, – це статус особистої незалежності – status libertatis. Людина в праві як Homo libertalis на свій власний страх і ризик діє, приймає рішення, помиляється і виправляє помилки. Набуття особистістю status libertatis можливе за умови існування людини вільної – Homo libertalis. Світ Homo libertalis народжується в царстві культури, в якому він, одиничний, дорівнює всезагальному, характеризується залученням до роду, не причащається до вічності, але сам входить у триєдність – минулого-сучасного-майбутнього, відкриває серце і розум, щоб нескінченність ввійшла до них. Як зазначає вітчизняний філософ Т.Метельова: “Homo libertalis не може бути обмеженим однією з особливих форм соціального буття. Життя-в-культурі як результат безперервного морального зусилля вимагає охоплення всіх часів і просторів, прийняття в себе всіх надбань людства. Постіндустріальна епоха зумовлює і спричиняє таку культурну синтезу людства, котра проходить крізь кожну людину. Вона нейтралізує нівелюючі тенденції індустріального етапу, поновлює в правах втрачений демократичним світом зв’язок людини з надлюдським, з її витоками – нацією, світом, Богом. Рівність кожного з кожним, рівність, не формально проголошена і закарбована в правових настановах, і не знаряддєво-системна, часткова і утята. Але рівність за неосяжним культурним змістом, як надбання кожної персони, – така рівність означає і рівність спільної”.1

Отже, статус, наданий європейським правом особистості є статусом її незалежності, який передбачає визнання моральної автономії, яка конкретизується в словах Гегеля “покарання є правом злочинця”, і приводить до визнання утилітарної автономії, яка найбільш повно була охарактеризована А.Смітом – “свобода самостійного переслідування особистого інтересу”. Формула філософсько-правового обгрунтування утилітарної автономії була віднайдена Гоббсом – “Ніхто не може домагатися права бути порадником іншого”.2

Громадянський статус особи як юридичної особи – status civitatis, тісно пов’язаний з політичним статусом – status politikus. Г.Єллінек вважав, що status civitatis і status libertatis виражають правову захищеність особи як особисто незалежного члена господарського та соціального життя. Тоді як status politikus передбачає пряму або опосередковану участь індивіда в законотворчості.Сучасна правова думка зближує поняття status civitatis та status politikus і користується узагальненим поняттям “правовий статус особи”.

Поняття “правовий статус особи” використовують тоді, коли мова іде про характеристику суб’єкта правового спілкування. Поняття “правовий статус” і однопорядкові з ним поняття “правове положення”, “правовий стан” вживаються у всіх конституціях. Найчастіше “статус” і “положення” вживаються як синоніми. На думку Л.Д.Воєводина, основи правового статусу є комплексним державно-правовим інститутом, складовою частиною якого є основні права, свободи і обов’язки громадян. Таким чином, правовий статус особи збігається з її відношенням до громадянства (політичним статусом). Поняття правового статусу охоплює всі інститути, які визначають місце і роль людини та громадянина в суспільстві і державі. Правовий статус виражає взаємний зв’язок між суспільством, державою і особою. Правовий статус людини і громадянина як в цілому, так і зокрема обумовлюється особливостями соціального статусу, який існує в певний період розвитку суспільства і держави.4

Право як нормативний інститут передбачає поведінку (настроїв) двох видів. Він характеризується наявністю в суспільстві конформістів і девіантів. Конформісти – це члени суспільства, які свідомо приймають норми з усвідомленим до них відношенням, а девіанти – характеризуються прагненням до ненормативної поведінки. Появу девіантів Ніколас Луман пов’язує з використанням правом бінарного коду – відповідного і невідповідного праву. Виникнення норм та їх розгалуженість сприяє тому, що з’являється можливість непокори їм, “чим більше створено норм, тим більше можливостей для неправової поведінки”.5*

Нормативні соціальні інститути не залежать від кількості девіантів і конформістів. Нормативність залежить від соціокультурного рівня розвитку соціуму, який уже склався, від ступеню засвоєння цього рівня особами, які складають цей соціум. Нормативна система, право зокрема, лише тоді стає справді нормативною, коли вона засвоюється множиною індивідуальних свідомостей. Оскільки існування нормативної системи в об’єктивованому вигляді означає наявність тексту і знакової системи, які несуть інформацію, то тільки через індивідуальне засвоєння, (в результаті чого вона стає ціннісною структурою індивідуальної свідомості), така нормативна система може вважатися соціальною нормою.

Поняття статусу конкретизується поняттям ролі. За допомогою ролей інститути втілюються у індивідуальному досвіді, оскільки граючи ролі індивіди стають учасниками соціального світу. Ролі передбачають існування стандартів ролевого виконання, які мають високий рівень ймовірності доступності для потенційного виконавця. Той, хто виконує роль, є відповідальним за слідуванням стандартам, яким він може бути навченим в контексті інституальної традиції. Ролі беруть свій початок в тому ж процесі хабітуалізації,* що і інститути. Оскільки будь-яка інституалізована поведінка включає ролі, то їм притаманний контролюючий характер інституалізації. Як тільки суб’єкти типізовані як виконавців ролей, їх поведінка піддається примусу. Існування професійних кодексів – клятва Гіппократа, присяга – є добровільним покладанням на себе обов’язкових правил поведінки. Згода і незгода із соціально визначеними ролевими стандартами перестають бути необов’язковими, оскільки прийняття ролі означає беззастережне її виконання.

 

26