ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Право як соціальний інститут.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Право як соціальний інститут.

 Право у якості соціального інституту є результатом взаємодії людей, це стандартизовані способи поведінки, які є основними організаційними елементами у просторово-часовій організації соціальної системи. Виникнення права як соціального інституту, очевидно пов’язано з процесом розподілу праці і розвитку товарного виробництва. Саме розподіл праці і товарне виробництво є виразниками і способом росту виробничих сил суспільства, одночасно вони ставлять самостійність індивіда в стан взаємної залежності від інших індивідів. Взаємозалежність індивідів, їх взаємна потреба одного в іншому носить абсолютно-безособовий, анонімний, по суті, характер. Однак, існування  безособових, неперсоніфікованих відношень породжує проблему гарантій дотримання інтересів окремої людини: індивід повинен бути впевненим, що він надає іншим щось, що має цінність в суспільстві, що він може одержати в замін відповідний еквівалент. Суспільство гарантує (в ідеалі) індивіду те, що він витративши певні зусилля на виробництво речі або духовного продукту, може розраховувати або має право на задоволення своїх потреб і інтересів, які забезпечуються аналогічними зусиллями інших членів суспільства. Узгодженість зусиль індивідів на рівні суспільства досягається завдяки наявності загальних правил поведінки.

Право як соціальний інститут є складним артефактним феноменом, який втілює в ідеальній формі “суттєві обмеження тих взаємодій, частиною яких вони були раніше і які вони опосередковують в теперішньому”.3 Під артефактами будемо розуміти елементи, з яких складається культурний, а отже і правовий, простір, і які є суть трансформації перетворення дійсності, які включені в попередні історичні форми. Іншими словами, право як соціальний інститут є артефактом, і внаслідок цього є проявом людської життєдіяльності. Такий підхід можливий за урахування тієї обставини, що артефакт культури одночасно є матеріальним і духовним або символічним явищем. М.Вартофський вказував, що він розуміє “артефакти більш широко, у відповідності до доброї арістотелівської традиції, тобто як все те, що створюється людьми шляхом перетворення природи і самих себе. Сюди входять і форми соціальної організації і взаємодії, і мова, і форми технологій, і навички праці”4:

перший рівень – це первинні артефакти, які безпосередньо використовуються в процесі праці;

другий рівень – вторинні артефакти або репрезентація перших і способи дій при їх використання;

третій рівень – артефакти, які можуть утворювати відносно самостійний світ, правила якого, домовленості і результати більше не виступають безпосередньо практичними. Це, так звані, “можливі світи”, які представляють собою варіанти змін в подальшій практичній діяльності. Артефакти третього порядку надають забарвлення і життєвості тому світу, який ми сприймаємо. Форми поведінки, набуті в результаті взаємодії з “третичними” артефактами, надають змогу людині виходити за межі вирішення безпосередньо практичних завдань. З цієї точки зору, кожне артефактне явище є інтегративною характеристикою людського мислення.5

Ситуативний і контекстуальний характер існування права як соціального інституту і його елементів вимагає структурної, часової, ієрархічної і координаційної визначеності. Все це означає, що необхідно визначити основний інтегративно-змістовний елемент права як соціального інституту. Гадаємо, що таким елементом може бути організація. Із усього розмаїття визначень терміну “організація”, яке є в науковій літературі, як сукупності дій, спрямованих на упорядкування чогось; як стану і оцінки рівня порядку; як побудови якоїсь системи; як об’єднання людей для задоволення своїх потреб6. Останній варіант виводить поняття “організація” до інституційного рівня, але, звичайно, не вичерпує і не перекриває всіх категоріальних сторін соціального інституту. Організація як елемент змісту інституту дозволяє автономізувати частину суспільства з притаманними їй функціями, виокремити цю частину як соціальний інститут, реалізуючи цей процес через конкретні установи. Соціальний інститут виникає на базі деякої несоціальної організованості, такого порядку, який визначає співвідношення і розподіл функцій між елементами, які забезпечують їх зв’язки і обумовлене існування, але ця організованість лише основа соціальної організації для функціонування виникаючого соціального інституту. Як процес, або стан організація не існує автономно, тим більше як статичне явище. Вона існує в людському суспільстві динамічно, має різні рівні розвитку в залежності від характеру функціонування окремих особистостей.

Можемо стверджувати, що організованість людей – це стан і відношення готовності до спрямованих дій всієї інституалізованої системи. При цьому організованість набуває властивості системи соціальних установок, а соціальний інститут через посередництво організації набуває процесуальний зміст для реалізації відношень суб’єктів соціального інституту і є формою опредмечування відношень і діяльності соціального інституту.

Організація як змістовний елемент соціального інституту виникає у відповідь не стільки на розростання кількості людей, як у відповідь на розширення видів відношень, які породжують статуси, ролі і норми. А останні, в свою чергу, вимагають ієрархізації і упорядкування, закріплення сфер дії.

Поняття “організація” не розкриває в повному обсязі опредмечування відношень, вона сама є елементом більш широкого соціального елемента, яким є соціальний інститут. Організація соціального інституту є насамперед технологією, а не самою соціальною творчістю, тому доцільним є аналіз правової технології як організації соціального інституту права.

 

39