ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->ЛЯШЕНКО ВІКТОРІЯ МИКОЛАЇВНА

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

ЛЯШЕНКО ВІКТОРІЯ МИКОЛАЇВНА

 

ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРАВО ЯК ФЕНОМЕН ДУХОВНО-ПРАКТИЧНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

 

РОЗДІЛ1.РЕКОНСТРУКЦІЯ ОБРАЗУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА ЯК ЦІЛІСНОГО ЯВИЩА

Об’єкт кожного дослідження потребує визначення та виявлення його часово-просторових параметрів. Особливо важливе значення ця визначеність має для дослідження соціальних та правових феноменів внаслідок їх багатозначності, оскільки правові поняття, терміни, дефініції в соціальному полі набувають особливого значення, тоді як їх істинне значення пов’язане з соціально-культурним світом ціннісних та соціально-психологічних установок. Спробуємо окреслити та встановити чіткі “просторові параметри” дослідження. Такими границями є поняття та феномен “європейського права” як самобутнього явища в історико-культурному ряді людства. Для досягнення поставленої мети було б доцільно розмежувати поняття “європейський” та “право”, з метою дослідження історичних, культурних та інтелектуальних чинників формування феномена “європейське право”. В нашому випадку більш абстрактним є поняття “право”, яке конкретизується через поняття “європейське”.

Виникнення права, як регулятора міжіндивідних відносин та як способу духовно-практичного освоєння дійсності, не піддається чіткій історико-культурологічній фіксації. Право як феномен соціальної дійсності, як один із способів соціального буття людини є таким же давнім, як і феномен суспільної людини. Етимологічно поняття “право” визначається через позитивні цінності, які існують у менталітеті людей різних історико-культурних епох (право – справедливість, право – правда). Як вказується в “Історії політичних і правових учень”, “Тому, хто вивчає право, треба насамперед дізнатися, звідки походить слово jus (право); воно дістало свою назву від justit (правда, справедливість), бо, як справедливо визначає Цельс, право є arс (мистецтво, знання та вміння, які дістають практичну реалізацію), наука boni (добра) і algui (рівності, справедливості)”.1

На нашу думку, поєднання  виникнення права із фактом виникнення держави є хибним, оскільки правова регуляція притаманна людству на всіх етапах його культурного розвитку. На архаїчну вкоріненість права у межах ігрової концепції культури вказував Й. Хейзинга: “В міфі і в культі, однак, народжуються великі рушійні сили культурного життя: право і порядок, спілкування, підприємництво, ремесло і мистецтво, поезія, вченість і наука. Тому і вони уходять корінням в той же грунт ігрової дії”.2

Право виникає із прагнення людей створити раціональний спосіб врегулювання своїх стосунків, який був би прийнятний для усіх. Можна припустити, що і закон, і звичай виконують одну і ту ж функцію – підтримують стабільність певного соціуму. Не можна погодитися з З.М.Черниловським у тому, що звичай є явищем “доправової культури”.3 І, звичайно ж, не можна поділити точку зору С.С.Алексєєва  про те, що звичаєве право та право суддів є способами, формами існування позитивного права.4  На нашу думку, звичай є одним із способів існування і фіксації правового регулювання, адже в основі середньовічного права і практики лежала кутюма (звичай). Жак ле Гофф у “Цивілізації середньовічної Європи” наводить визначення звичаю тодішнім юристом Франсуа-Олів’є Мартеном – “юридичне правило, звичай, який народився в результаті повторення суспільних актів, які протягом тривалого часу не породжували ніяких суперечок і суперечностей”.5 На думку Ле Гоффа, кутюма “є не що інше, як право, встановлене силою, якій досить довго вдавалося примушувати мовчати незадоволених”.6 Своїм корінням звичаєве право сягає  в сиву давнину та має своїм джерелом “витоки колективної пам’яті”. Вказівку на дієвість звичаїв або “дідівських” законів знаходимо ще у Платона (причому позитивний закон ним безпосередньо пов’язувався із виникненням та використанням писемності). За звичаями Платон визнає “цементуючу” роль у зміцненні держави – “Звичаї ці зв’язують будь-який державний устрій; вони займають середину між письмово встановленими законами і тими, які будуть ще встановлені. Простіше кажучи, це нібито стародідівські, надзвичайно давні узаконення. Якщо добре їх встановити і ввести в життя, вони будуть у найвищому ступені рятівним покровом для сучасних їм писаних законів. Якщо ж, через недбалість, переступити при цьому межі прекрасного, все руйнується, так якби зодчі таємно видалили серединні основи своєї будови; і оскільки одне підтримує інше, то при руйнуванні стародавніх основ обвалюється і вся пізніша розкішна споруда”.7 Для Платона важливо не випускати із виду “ні великого, ні малого із того, що називається законами, звичаями або звичками. Бо все це зв’язує державу; і жодне із двох цих начал не може бути міцним без іншого”.8

На наш погляд, некоректним є протиставлення звичаєвого, природного та позитивного права. Усі вони є проявами “розумного” і ефективного регулювання міжіндивідних відносин, творцем якого є людина, соціальна спільнота. Витоки права лежать в соціальному досвіді людства, який є однією із форм духовно-практичного освоєння дійсності. Вважаємо, що право має таку ж історію, як і “свідоме” людство, а тому ідея права як “ефективно-розумного” регулятора міжіндивідних відносин існувала завжди, різними були тільки її втілення – звичаєве, природне, позитивне право. Що ж стосується природного та позитивного права, то йдеться про різні аспекти одного і того ж явища. Визнаючи два елементи ідеї права, – позитивний (фізичний) і загальний (духовний), – Адам Мюллер вказував на недоцільність абсолютного розмежування природного і позитивного права: “...цей другий елемент (духовний – В.Л.) був саме тим, що люди раніше називали “природним правом”. Вони вважали, що цей духовний елемент можна відокремити від фізичного, або позитивного; можна відокремити від останнього і, як у герметично закупорених пляшках, окремо зберігати, щоб при нагоді використовувати для підкріплення слабких держав”.9

Культурологічні перспективи поняття “європейське”. Поняття “європейське” значно молодше за віком від поняття “право” і пов’язане воно з процесом ідентифікації європейця  як усвідомлення індивідом (чи групою) себе як певної єдності, на засадах виникнення самостійної якості, здатної концентруватися у категорії “ми”, утворюючи певну відмінність від “не-ми”. Ідентичність - категорія історична, яка бере свій початок у часі. Але факту ідентичності передують конкретні історико-культурологічні передумови. Для поняття “європейське” такою передумовою була культура Античності, яка поєднувала в собі три знаменні віхи у розвитку людства – грецьку філософію та право, римське право та християнство, які знайшли подальший розвиток  на грунті варварських звичаїв.* Ось що думає з цього приводу відомий німецький

 

3