ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Правова технологія

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Правова технологія

 – це сфера конструювання права в межах конкретного історичного середовища. Технологія уособлює в собі формування права в межах “робочого варіанта” історичного процесу, не поширюючись при цьому на тривалий історичний період, тобто соціальним полем діяльності виступає не макро-, а мікропроцеси. Організація права має часову прив’язаність і просторову локалізацію, і вона часто підпорядковується досягненню конкретних цілей. Правова технологія як метод містить в собі селекційний момент: відбір правових структур і засобів, які сприяють раціональному, стійкому розвитку суспільства. Правова технологія характеризується наявністю основних принципів формування права: це і принцип активності права, який закріплює право у вигляді генетичного фактора соціального конструювання, який знімає проблему пасивності, жорсткої підпорядкованості права політиці, що в свою чергу сприяє виходу суспільства на правові основи; це і принцип безпосередньої єдності суб’єктивного і об’єктивного, який дозволяє подолати гіпертрофію абстрактних теоретичних схем і вводить нас в світ наукових дискусій,  вибудуваних на аналізі живих реалій; це і принцип об’єктивності, тобто відповідність законів об’єктивним потребам і закономірностям суспільного розвитку, це шлях обмеження ірраціоналізму, волюнтаризму і свавілля у формуванні законів і підзаконних актів; це і принцип поетапності – поступове удосконалення і зміна правових структур, який дозволяє зняти ірраціональність права, бо створює громадянам умови для осмислення доцільності або недоцільності заміни тих чи інших правових інститутів, дозволяє сформувати впевненість в тому, що зміни не принесуть із собою небажаних наслідків для кожної людини.

Правова технологія як організація соціального інституту права може ефективно використовуватися, якщо як її базового поняття виступає змістовне визначення права.

Донедавна у вітчизняній літературі визначення права зводилося до того, що право представляє собою сукупність норм, яка забезпечується примусом з боку держави. Як відомо, це визначення права було висунуте кельзенською нормативістською школою і, не дивлячись на критику, використовується до цього часу і у нас, і за кордоном. Чи можна, спираючись на наведене нормативістське трактування права, вийти на його функцію регулятора соціального життя? Ні. Визначаючи право як сукупність правил поведінки, ми змішуємо його сутність з його державною формою. Нормативістське трактування права в однаковій мірі обумовлює як стабільність, так і нестабільність соціального розвитку, як раціональність, так і ірраціональність законів, оскільки якість і “людиномірність” норм у цьому випадку залежить від законодавця, який ототожнюється з державою.

Визначення права включає в себе об’єктивні потреби суспільного розвитку, коли як найголовнішої вимоги виступає система інтересів індивіда, нації, людства. В такому випадку право не є формально-абстрактною сукупністю правил, законів, а є самим життям, системою її самозбереження і стабільності. Таке право не може виступати регулятором дисбалансу і соціальної конфліктності.

Слід зазначити ще таку особливість права як соціального інституту, а саме: притаманні йому ціннісні властивості як співвідношення цінностей двох рівнів – базових та функціональних цінностей. Якщо перші є сутнісними та первинними цінностями і характеризують “право як цінність”, то другі – це функціональні, вторинні, змістовні цінності, або “цінності в праві”.7

Право як інститут характеризується такими поняттями як історичність і контроль8, воно створюється в ході історії, воно не може бути створеним одномоментно, воно  має свою власну історію і одночасно є її продуктом. Розуміння права як соціокультурного феномена неможливе без усвідомлення і дослідження його історичного процесу становлення. Оскільки історичні форми інституалізації різноманітні, виникає питання про те, яким же чином об’єктивується інституційний характер, як людське творіння втрачає ознаки людини. Людина може забути про своє авторство, внаслідок того, що процес творення не може бути виконаним від початку до кінця одним поколінням, а тому можливе відчуття втрати зв’язку між людиною-творцем і творінням. Тому стає можливим сприйняття соціального світу як світу дегуманізованого, як чужої фактичності, яка людині не підвладна.

Інституційний світ, до якого належить право, завжди сприймається як об’єктивна реальність. Маючи свою історію, право існує до народження кожного окремого індивіда, для індивідуальної пам’яті якого вона недоступна. Історія існування інститутів пов’язана з традицією, і внаслідок своєї традиційності інститут є об’єктивним. Тому право для індивіда є незаперечним фактом, явищем, яке зберігає свою реальність незалежно від уподобань цього ж індивіда, воно завжди зовнішнє. Маючи на “озброєнні” примусову силу, силу своєї фактичності, механізми контролю, право не втрачає своєї реальності, хоча індивід і не розуміє його способів дії і мети. До того часу, доки право існує як “непрозоре” утворення, як зовнішня сила, індивід не може пізнати його  шляхом інтроспекції.

Але треба пам’ятати, що інституційний світ, і право зокрема, – це передусім об’єктивована людська діяльність. Соціальний світ не може набути онтологічного статусу, хоча в людському сприйнятті він і відзначається об’єктивністю, Це пов’язане з тим, що статус об’єктивного соціального світу неможливий без людської діяльності, в процесі якої він і створюється.

Право як соціальний інститут відноситься до соціальних інститутів деонтичного типу – до найрозвинутішого виду соціальних інститутів, які виникають в цивілізований період існування людства, а їх розквіт припадає на Нові часи, коли особистісне усвідомлення людиною себе в соціумі одержало достатній кількісний матеріал. Цей процес супроводжувався усвідомленням своєї індивідуальної значимості в суспільстві, а це, в свою чергу, породжувало протиріччя між індивідуальним, корпоративним інтересом і суспільно-значимим інтересом. Згодом таке протиріччя породжує феномен обов’язку як необхідності збереження своєї загальнозначимості через поступ своїми інтересами на користь суспільним.

 

40