ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Вперше термін “духовно-практичне” з’являється в роботі К.Маркса

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Вперше термін “духовно-практичне” з’являється в роботі К.Маркса

“Економічні рукописи 1857-1859 років” як “практично-духовне освоєння дійсності”. Але постановка проблеми духовно-практичного освоєння дійсності сягає своїм корінням філософії класичної доби. Аристотель вперше в історії філософської думки розмежовує теоретичний і практичний розум, аналізуючи останній через топічність (перервність, конкретність), в його ситуативному пристосуванні. Вивівши однією з головних характерних рис практичного розуму – свободу волі, Аристотель тим сам поклав початок багатовіковим дискусіям з цього питання.

Від топічності практичного розуму Аристотеля, через практичний розум Канта до “життєвого” розуму Ортеги пройшло осмислення та теоретична розробка цього поняття та феномену у європейській філософській думці.

Звертання класичної європейської філософії до проблем практичних джерел існування людини було зумовлене розумінням людини як діяльної істоти і робить можливим трактування духовно-практичного освоєння дійсності як необхідної передумови індивідуальної людської виконаності, яка пов’язана з правом і можливістю особистості вільно діяти, визначаючи своє власне буття.

Традицію німецької класичної філософії аналізу співвідношення духовно-практичного освоєння та права найповніше розкривають основні положення кантівської філософії, які формулюються в межах поняття практичного розуму, який постає своєрідним еквівалентом (аналогом) духовно-практичного освоєння дійсності.

Розмежування феноменального і ноуменального світів випливає з того, що людина є самообумовленою, оскільки вона як суб’єкта визначається не зовнішніми обставинами, а своїм внутрішнім станом. Людина, за Кантом, належить світу свободи, і тим самим підіймається над світом необхідності. Ноуменальний світ існує через наявність розуму в людині, і сам розум містить в собі свободу. Будучи причиною самої себе, людина, самовизначаючись, переступає межі наявного буття. Людина постійно бажає змінити те, що нею було вже створено, вона повертає на себе свої дії.

Основоположення чистого розуму у Канта є апріорно усталеними орієнтирами, які задають систему дій розсудку. Їх можна було б назвати регулятивними принципами людського пізнання. Теоретичне відношення до світу є найдовершенішою формою духу, але воно не є достатнім для органічного життя людини у природі та суспільстві, а тому існують ще й інші форми духовної діяльності, які визначають людську практику, зокрема, практичний розум. Кант вважав, що необхідною умовою діянь (вчинків, дій) людини є наявність знання і суб’єктивної впевненості в достовірності цього знання. Достовірність знання може актуалізуватися або в переконанні, або у вірі, або у впевненості. Звичайно, віра “працює” на рівні ідеалів, ідей, які є передумовами буття людини, апріорними за своєю основою, але не доводяться теоретичним мисленням. Тому саме  практичний розум спирається на основоположення, які дуже важко або взагалі неможливо довести. Таким феноменом, викликаним до життя практичними людськими потребами, є право. Без практичного розуму не можна помислити такий важливий феномен людського життя як мораль. Опосередковуючим елементом між теоретичним та практичним розумом Кант вважає поняття свободи, яке тлумачиться як принцип людської діяльності, який можливий лише в руслі орієнтації на належне.

Практичний розум, який обіймає собою “світ моралі, права, людського спілкування”3, Кант розділяв на два рівні: перший – забезпечення конкретних актів життєдіяльності; другий – ототожнюється з мораллю, і має в своїй основі абсолютні максими людської діяльності, які для свого здійснення потребують віри.

За Кантом, практичний розум відіграє роль стабілізатора культури в цілому, має безособовий характер, бо задає імперативи соціальної діяльності для всього суспільного механізму. Це твердження випливає із прийнятого Кантом передпосилання про те, що людській діяльності притаманний певний механізм, який забезпечує її безперервність. Ідеї та принципи практичного розуму відображають зовнішні обмеження, в рамках яких відбувається діяльність.

 

57