ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Позиція Гегеля

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Позиція Гегеля

 практично протилежна точці зору Канта на утворення таких феноменів як свобода, мораль, право, які пов’язані з духовно-практичною діяльністю людини. Він розмежовує підстави буття і пізнання на всіх рівнях становлення Абсолютного духу. Аналіз духовно-практичного освоєння дійсності проводиться ним в контексті співвідношення загального ладу світу і цілісного буття. Гегель вважає, що духовно-практичне освоєння дійсності є освоєнням загальних структур і є умовою суб’єктивації людини.

З ім’ям Маркса пов’язана деструкція класичної європейської філософії в аспекті фундаментальних основ людського буття (якщо для класичної філософії загальним місцем в осмисленні людського буття є розум, який є метафізичним за своїми основами, то Маркс пов’язує ці основи людського буття з практичною, навіть економічною діяльністю людини, і виводить такі феномени людського буття як свободу, право, мораль саме з економічної залежності тієї чи іншої особи), розрізняє практично-духовну і практичну свідомість, виокремлюючи два типи відношення до світу – теоретичне і нетеоретичне. В теоретичному відношенні світ не розглядається як створений, він постає як данність і характеризується об’єктивністю. Інші ж форми духовного відношення до дійсності пронизані людською присутністю, світ розглядається через призму людських цілей. Світ в такому розумінні не наділений самостійністю, а виступає засобом втілення належного, a втілення належного здійснюється в межах духовної діяльності. В цьому аспекті простежується вплив класичної традиції на Маркса, яка проявляється в понятті свободи як усвідомленої необхідності (Спіноза).

Сам термін “практично-духовне освоєння дійсності” несе на собі відбиток класичної традиції розмежування чистого і практичного розуму. Але Маркс, на відміну від попередників, намагається встановити моменти, які б були опосередковуючими ланцюжками між цими видами розуму. Так стверджується, що не існує абсолютно теоретичного і абсолютно практичного розуму, вони перебувають в єдності як включенність в практику і спрямованість в царину духу.

Практично-духовне освоєння в розумінні Маркса – це духовна діяльність, яка вибудовується за принципами практичної діяльності. Якщо сутністю суспільства вважати зв’язки і відношення, в які вступають люди в процесі своєї життєдіяльності, то з необхідністю визнаються ці зв’язки і відношення об’єктивно існуючими, вони втілюють в собі певне ставлення до дійсності і тим самим слугують базисом духовно-практичного діяльності як особливої форми духовності, яка безпосередньо пов’язана з практичною діяльністю людей. Духовно-практичне освоєння сприймає дійсність, внаслідок своєї безпосередності, “духовно”.

Духовно-практичне освоєння світу, за Марксом, у своєрідній формі відображає конкретно-безпосередній характер буденної людської діяльності, що підтверджується відсутністю в духовно-практичній свідомості притаманного теоретичному пізнанню абстрагування суб’єкта від об’єкта пізнання, критично-рефлективного відокремлення позиції суб’єкта у відношенні до об’єкта, засобів діяльності.

Що стосується сучасної європейської філософії, то можна спостерігати перехід в осмисленні фундаментальних основ буття людини (до яких належить духовно-практичне освоєння дійсності, право, свобода), від раціоналізму Канта, Гегеля, Маркса до “життєвого розуму” сучасної філософської традиції, що дозволило ввести в поле філософського дослідження індивідуалізовані компоненти людського буття в контексті осмислення понять свободи та права у людському суспільстві.

Починаючи вже з другої половини ХІХ століття тема взаємовідношення безпосереднього і опосередкованого в системі людської діяльності, тема “перебування” людини в світі міцно займає одне з ведучих місць в західній філософській літературі. В епоху класики основне питання предпосилається об’єктивному буттю, до основ сущого, тому людина (як особистості) не могла бути адресатом метафізичного запитання. Така постановка питання була виправдана та пояснювалася інтелектуальною спрямованістю на віднаходження істинної сутності сущого. Право в такій запитально-відповідній практиці трактувалося як одне з явищ універсального порядку сущого.

Розуміння духовно-практичного освоєння дійсності в сучасній філософській думці суттєво відрізняється від класичної традиції. І якщо спочатку базові установки класичної традиції деформуються “по краях домінуючих філософських і художніх систем”4, тобто як результат конформістської форми художньої практики, то згодом це проявляється у свідомому прагненні такої трансформації. Якщо класика передбачала формулювання та роздуми про загальні основи предмета пізнання, а значить цей предмет уже наперед був “обтяжений” заданістю саме як предмета інтелектуального споглядання, то сучасна філософія, продовжуючи працювати в напрямі з’ясування та дослідження сущого* як такого, починає розглядати його через призму індивідуального. В такому розумінні можна говорити про індивідуальне як щось трансценденте, оскільки індивідуальне в реальному світі не можна уявити аутентично. Різні і методологічні установки: класика характеризується доказовістю, умовиводністю, які логічно і послідовно пов’язані один з одним, тоді як для некласики основною методологічною установкою є горизонт людського буття, який характеризується передрозумінням смислів, які маються на увазі. Така ситуація в некласичній онтології характеризується О.Л.Валевським як поліцентризм, суть якого полягає у властивості кожної

 

 

58