ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->*У вітчизняній філософській літературі маємо декілька напрямів

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

*У вітчизняній філософській літературі маємо декілька напрямів

в дослідженні духовно-практичного освоєння дійсності: культурно-історичний підхід до вивчення духовно-практичного освоєння дійсності відображений в роботах А.М.Лоя, Б.С.Кримського, в яких вказується на необхідність переведення понадособистісних структур в буття людини; діяльнісно-світоглядний аспект проблеми прослідковується в доробках Бистрицького Є.К., Ільєнкова, Дробницького, Табачковського В.Г., Шинкарука В.І., в яких має місце тлумачення духовно-практичного освоєння дійсності як особистісного вчинення людини через опосередкування конкретною особистістю існуючих загальних формоутворень; проблемам дослідження механізмів детермінації духовно-практичного освоєння дійсності присвячені роботи Давидова Ю.М., Маргелідзе К.Р.

даної індивідуальності висвічувати всю соціокультурну реальність, до якої вона належить.5

Некласична онтологія людини характеризується ще процесом самореалізації індивідуальності. Самореалізація як процес є здобутком нашого століття і полягає у відпаданні власного Я індивідуальності від цінностей, які існують поза ним. Сьогодні головною і найважливішою цінністю є самореалізація суб’єктивного Я, при умові змістовного збігання принципу самореалізації з принципами культури, тобто при злитті суб’єктно-об’єктних відношень суб’єкт переживає трансцендентні цінності.

З позицій некласичної інтерпретації проблеми духовно-практичного освоєння дійсності неможливо розчленувати індивідуальне на первинне та вторинне і т.д. з метою зведення цього феномену до якоїсь однієї підвалини. Важливу роль при цьому відіграють, так звані, “життєві” феномени (під “життєвими” феноменами мають на увазі звертання до індивідуального). Саме із введенням у наукову картину світу свідомих та життєвих феноменів М.Мамардашвілі пов’язує спробу некласичної побудови онтології людини.6 Звертання до феномена життя може бути пояснене необхідністю пошуків нової раціональності та способів її вираження, оскільки життя найбільш повно вміщує неекспліковане знання, яке передує розподілу на суб’єкт та об’єкт, “компенсує” усвідомлення недостатності, неповноти абстракції чистого розуму, свідомості як cogito-логічної конструкції, яка не може пояснити зв’язки Я з реальним світом.

ХХ століття змінює і трактування розуму як інтеґративного та смислоутворювального засобу: практичний розум класики поступається місцем “технічному” розуму (Вебер) епохи розвинутого капіталізму, який здає позиції на користь “життєвого” розуму. Суть останнього найповніше розкрита Ортегою-і-Гассетом: “Тема нашого часу полягає у наданні розуму життєвості. Місія нового часу полягає у тому, щоб вказати на те, що культура, розум, мистецтво, етика повинні служити життю. Чистий розум повинен передати свою владу життєвому розуму”.7

Сучасність, так звана епоха постмодернізму*, вбачає у завданні побудови феноменологічних очевидностей спробу осмислення проблеми індивідуальності. Феноменологічні очевидності розуміються як можливостей реконструкції індивідуального, до яких відносяться свобода, відповідальність, інтенціональність.8

Конечне теперішнє завжди обмежене, а тому поняття ситуації з необхідністю включає в себе поняття “горизонту” як основоположного поняття філософії ХХ століття, яке стало базовим у спробі побудови онтології людини на засадах раціоналізації знання про феномен індивідуалізації. Г.Гадамер пов’язує горизонт безпосередньо з функціонуванням смисложиттєвих законів буття людини, акцентуючи увагу на тому, що смисложиттєві закони постають як закони свідомості. Ортега-і-Гасет трактує поняття горизонту як структурні закони єдності людини і світу людини, тому світ, за Ортегою-і-Гассетом, постійно “вганяється” в життя людини якоюсь однією своєю частиною, тоді як інші частини, залишаючись непоміченими, “відіграють роль оточення, на фоні

 

59