ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Людина розглядається з точки зору двох протилежних вимірів і вбирає в себе їх протилежності:

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Людина розглядається з точки зору двох протилежних вимірів і вбирає в себе їх протилежності:

вона розглядається як конечна, дискретна величина, приречена на часово-просторову локалізацію, що дає можливість зарахувати людину до матеріальних тіл; другий – це визнання людини як духовної особи, і внаслідок цього вона не може мати кінцевих характеристик. Як стверджує М.Бердяєв, “людина не тільки від світу цього, але вона і від світу іншого, не тільки від необхідності, але й від свободи, не тільки від природи, але й від Бога”.20 Людина постійно віднаходить як смисл свого індивідуального життя, так і смисл цілого, оскільки індивідуальний смисл завжди пов’язаний з суспільством. Зрозуміти сутність людини можна через осягнення феномену духовно-практичного освоєння дійсності як сутнісного “зв’язку людської особистості з усім буттям і її відношенням до всього буття”.21

М.Бубер вважав, що людина за своєю природою і положенням наділена потрійним життєвим відношенням. При умові, що ці життєві відношення стають її сутнісними відношеннями, людина може повністю реалізуватися. “Потрійне життєве відношення людини – це її відношення до світу і речей, її відношення до людей, тобто до окремої людини і людської множини, її відношення до тієї таємниці буття, яка хоч і просвічує в вищеназваних відношеннях, але безкінечно перевершує їх, – до таємниці, яку філософ називає абсолютом, а віруючий – Богом; той же, хто заперечує обидва ці визначення, все одно не може виключити її із своєї буттєвої ситуації”.22 Як істота духовна, людина прилучається до абсолютного, загального, яке концентрується в бутті людства. Духовно-практичне освоєння дійсності є переживання людиною цього абсолютного і тим самим подолання конечності свого існування.

Особливість духовно-практичного освоєння дійсності полягає в безкінечності, у виході за межі наявно даного. Це зумовлює орієнтацію духовно-практичного, а отже і права, на позамежне, на актуально неявні модуси сущого, що найяскравіше проявляється у принципах середньовічного природного права. Для європейського права характерне моделювання вимірів трансцендентного – іманентного. Право залишається схемою, бездушною матрицею, жорстким механізмом до того часу, доки воно виступає зовнішнім і чужим по відношенню до людини. Особистісний акт “присвоєння” світу, і права зокрема, означає вживання індивіда в право, а права в індивід. Ще Лейбніц вказував на те, що порядок людського буття, який передбачає самостійно-особистісний акт осягнення світу, дозволяє переборювати природні межі людського існування і його соціокультурної реальності, а людина розуміється німецьким мислителем як монадне утворення, як форма репрезентації через індивідуальне соціального і космічного універсуму. Монада ж трактується Лейбніцом як “постійно живе дзеркало універсуму”23, а тому кожна монада є “безпосередньою причиною всіх своїх дій і внутрішніх станів; говорячи, строго метафізично, вона не має інших дій і станів, окрім тих, які викликаються нею (самою – Л.В.)”.24

Духовно-практичне освоєння дійсності розширює межі конституювання людини в світі і не обмежується якимось конечним проявом людської сутності, воно є однією із форм людської самореалізації в світі. В праві такою формою самореалізації людини є свобода. Як підкреслює російський вчений В.С. Нерсесянц: “Свобода можлива лише там, де люди – не тільки її адресати, але і її творці та захисники. Там же, де люди – лише адресати чинного права, замість права як форми свободи людей діють нав’язані ним зверху примусові установки і накази відчуженої від них насильницької влади (деспотичної, авторитарної, тоталітарної).”25

 

66