ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Людське буття є завжди буттям-в-світі, як висхідна точка людської життєдіяльності.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Людське буття є завжди буттям-в-світі, як висхідна точка людської життєдіяльності.

 Істинним досягненням цієї життєдіяльності є світ, який вибудовується людиною і перетворюється нею. На думку Гайдеггера до світу належить все те, що набуває значення в контексті життєдіяльності людини. Людина діє, а тому постійно перебуває в стані “самопроектування” і “самоконструювання”. Праву, у цьому смислі, належить особлива роль, адже для європейця, воно є самим головним організаційним принципом суспільного життя.

Оскільки кожна дія людини є засобом досягнення певної мети, то в значенні символу вбачається провідний життєвий зміст. Сенси життя існують у формі символів. Розуміння людиною свого місця в світі, усвідомлення мети своєї життєдіяльності пов’язується з утворення смислової наповненості її життя. Індивідуальна свідомість утворює свій власний хронотоп смислу, але обов’язково такий, який вписується у загальний, єдиний хронотоп “світу”.

На думку І.Шуваєва, “перебування людини в світі здійснюється як зустріч її активності з історично існуючими смислоутвореннями, тобто людина завжди є подія, і в подієвості проявляється людське буття. Людське буття – спів-буття, і тільки подія дає людині можливість збутися, стати самою собою”.28

Смислоутворення людського життя характеризуються невизначеністю, оскільки сама людина, переборюючи цю невизначеність, розмикає межі свого існування. Щоразу людина має справу з невизначеністю життя, яка постійно переживається і певним чином структурується. Утворення смисложиттєвих структур – це постійний процес віднаходження людиною самої себе, через них відбувається відтворення людського життя, і тому вони є символічними. Символічні утворення проявляються у знаковій формі, і в той же час містять в собі нескінченну кількість смислів, які “вгадуються” і “розгадуються” кожним окремо. “Символічні смислоутворення присутні в людському житті як потаємність, свого роду – за-буття, яке лише прояснюється і пізнається. Охороняючи і оберігаючи потаємне, людина покликана бути віщуном свого буття, а не животіти і розкладатися в суєті”.29

Кожна людина живе в контексті об’єднуючого її з іншими життєвого світу. Розвиваючи тезу Дільтея, Габермас стверджує, що діючі суб’єкти усвідомлюють себе завжди в горизонті життєвого світу, і ними успадковується певна система значень, яка підлягає процедурі раціоналізації. Це створює можливість соціальної і системної інтеграції суспільства. Феномен соціологізації людини передбачає оволодіння мовою культури (а під мовою культури розуміються всі ті засоби – знаки, символи – які дозволяють людям вступати в комунікативні зв’язки, орієнтуватися в просторі культури), пристосування до певного соціуму, і орієнтацію в складних і динамічних соціальних структурах.

Соціологізація індивіда в правовому відношенні починається не з індивідуального вибору культури, в межах якої функціонує певний тип права, а з приналежності до конкретного культурного середовища. Індивід сприймає досвід попередніх поколінь, який схований за символами правосуддя, еталонами і нормами, як первинну реальність, яка його оточує, і тому феномен культури розуміється не як світ ідеальних цінностей, норм, ідеалів чи у вигляді матеріалізованих продуктів людської життєдіяльності, вона характеризується здатністю цих норм, ідеалів згортатися у внутрішній світ людини, і як наслідок, соціокультурні, предметні цінності, правові приписи “просякнуті” антропоморфним принципом функціонування.

Якщо мати на увазі, що людське буття роздвоюється на зовнішній і внутрішній світи, то в результаті спілкування з іншими людьми, а ці інші не суть чиста абстракція, для кожного “Я” вони втілюються в образах, символах і поняттях культури, людина створює нову реальність – суспільну, яка є основною передумовою виникнення та функціонування права. Ця нова реальність набуває незалежного від людини характеру, функціонує за своїми власними законами, набуває нової онтології, відривається від свого творця, потребує від людини постійних пізнавальних зусиль. Як надіндивідуальне утворення суспільство та його організаційні форми трансформують подвійність людського буття: екзистенціальний рівень людського буття розглядається через призму колективного несвідомого і існує у формі базових архетипів правосвідомості, а раціональні конструкції мають цінність і набувають значення лише в контексті суспільного. Виходячи з цього – екзистенціальний рівень пов’язується з неінституалізованими утвореннями, тоді як раціональні конструкції, до яких належить право, правосуддя, пов’язуються з оформленими в інститутах, які здійснюють регуляцію соціальних взаємодій.

 

69