ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІСНИЙ ВИМІР ДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІСНИЙ ВИМІР ДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА.

Функціонування європейського права з точки зору людських вимірів передбачає користування поняттям статусу. Статус є не чим іншим як об’єктивованою позицією людини, що дозволяє будувати правові відносини в суспільстві. Наприклад, Гегель вважав, що людина має статус громадянина, якщо цей статус підтверджений тим, що вона є юридичною особою, тобто має певний статус. Статус, підкреслюючи унікальність індивіда, вирізняє його із соціуму, але треба мати на увазі, що ця унікальність особливого роду – вона визначається суспільною потребою. Статус актуалізує спрямованість діяльності особистості. Статус, якого набуває особистість у європейському праві, – це статус особистої незалежності – status libertatis. Людина в праві як Homo libertalis на свій власний страх і ризик діє, приймає рішення, помиляється і виправляє помилки. Набуття особистістю status libertatis можливе за умови існування людини вільної – Homo libertalis. Світ Homo libertalis народжується в царстві культури, в якому він, одиничний, дорівнює всезагальному, характеризується залученням до роду, не причащається до вічності, але сам входить у триєдність – минулого-сучасного-майбутнього, відкриває серце і розум, щоб нескінченність ввійшла до них. Як зазначає вітчизняний філософ Т.Метельова: “Homo libertalis не може бути обмеженим однією з особливих форм соціального буття. Життя-в-культурі як результат безперервного морального зусилля вимагає охоплення всіх часів і просторів, прийняття в себе всіх надбань людства. Постіндустріальна епоха зумовлює і спричиняє таку культурну синтезу людства, котра проходить крізь кожну людину. Вона нейтралізує нівелюючі тенденції індустріального етапу, поновлює в правах втрачений демократичним світом зв’язок людини з надлюдським, з її витоками – нацією, світом, Богом. Рівність кожного з кожним, рівність, не формально проголошена і закарбована в правових настановах, і не знаряддєво-системна, часткова і утята. Але рівність за неосяжним культурним змістом, як надбання кожної персони, – така рівність означає і рівність спільної”.1

Отже, статус, наданий європейським правом особистості є статусом її незалежності, який передбачає визнання моральної автономії, яка конкретизується в словах Гегеля “покарання є правом злочинця”, і приводить до визнання утилітарної автономії, яка найбільш повно була охарактеризована А.Смітом – “свобода самостійного переслідування особистого інтересу”. Формула філософсько-правового обгрунтування утилітарної автономії була віднайдена Гоббсом – “Ніхто не може домагатися права бути порадником іншого”.2

Громадянський статус особи як юридичної особи – status civitatis, тісно пов’язаний з політичним статусом – status politikus. Г.Єллінек вважав, що status civitatis і status libertatis виражають правову захищеність особи як особисто незалежного члена господарського та соціального життя. Тоді як status politikus передбачає пряму або опосередковану участь індивіда в законотворчості.Сучасна правова думка зближує поняття status civitatis та status politikus і користується узагальненим поняттям “правовий статус особи”.

Поняття “правовий статус особи” використовують тоді, коли мова іде про характеристику суб’єкта правового спілкування. Поняття “правовий статус” і однопорядкові з ним поняття “правове положення”, “правовий стан” вживаються у всіх конституціях. Найчастіше “статус” і “положення” вживаються як синоніми. На думку Л.Д.Воєводина, основи правового статусу є комплексним державно-правовим інститутом, складовою частиною якого є основні права, свободи і обов’язки громадян. Таким чином, правовий статус особи збігається з її відношенням до громадянства (політичним статусом). Поняття правового статусу охоплює всі інститути, які визначають місце і роль людини та громадянина в суспільстві і державі. Правовий статус виражає взаємний зв’язок між суспільством, державою і особою. Правовий статус людини і громадянина як в цілому, так і зокрема обумовлюється особливостями соціального статусу, який існує в певний період розвитку суспільства і держави.4

Право як нормативний інститут передбачає поведінку (настроїв) двох видів. Він характеризується наявністю в суспільстві конформістів і девіантів. Конформісти – це члени суспільства, які свідомо приймають норми з усвідомленим до них відношенням, а девіанти – характеризуються прагненням до ненормативної поведінки. Появу девіантів Ніколас Луман пов’язує з використанням правом бінарного коду – відповідного і невідповідного праву. Виникнення норм та їх розгалуженість сприяє тому, що з’являється можливість непокори їм, “чим більше створено норм, тим більше можливостей для неправової поведінки”.5*

Нормативні соціальні інститути не залежать від кількості девіантів і конформістів. Нормативність залежить від соціокультурного рівня розвитку соціуму, який уже склався, від ступеню засвоєння цього рівня особами, які складають цей соціум. Нормативна система, право зокрема, лише тоді стає справді нормативною, коли вона засвоюється множиною індивідуальних свідомостей. Оскільки існування нормативної системи в об’єктивованому вигляді означає наявність тексту і знакової системи, які несуть інформацію, то тільки через індивідуальне засвоєння, (в результаті чого вона стає ціннісною структурою індивідуальної свідомості), така нормативна система може вважатися соціальною нормою.

Поняття статусу конкретизується поняттям ролі. За допомогою ролей інститути втілюються у індивідуальному досвіді, оскільки граючи ролі індивіди стають учасниками соціального світу. Ролі передбачають існування стандартів ролевого виконання, які мають високий рівень ймовірності доступності для потенційного виконавця. Той, хто виконує роль, є відповідальним за слідуванням стандартам, яким він може бути навченим в контексті інституальної традиції. Ролі беруть свій початок в тому ж процесі хабітуалізації,* що і інститути. Оскільки будь-яка інституалізована поведінка включає ролі, то їм притаманний контролюючий характер інституалізації. Як тільки суб’єкти типізовані як виконавців ролей, їх поведінка піддається примусу. Існування професійних кодексів – клятва Гіппократа, присяга – є добровільним покладанням на себе обов’язкових правил поведінки. Згода і незгода із соціально визначеними ролевими стандартами перестають бути необов’язковими, оскільки прийняття ролі означає беззастережне її виконання.

Ролі представляють інституалізований порядок на двох рівнях:

1.     виконання ролей представляє саме себе. Бути захисником на судовому процесі означає грати роль захисника;

2.     роль показує інституаційну обумовленість поведінки, бо роль захисника взаємопов’язана з іншими ролями, сукупність яких становить інститут права. Кожна роль – це представник інституту, оскільки, інститут може проявити себе в актуальному досвіді через демонстрацію ролей. Завдяки ролям, як можливості постійного існування інституту, останній реально присутній у досвіді індивідів.6

Конкретне виконання ролей пов’язане з об’єктивним смислом інституту, а значить, кожна роль пов’язана з додатковими виконаннями,

 

* Бергер П. І Луман пояснюють хабітуалізацію як дію, яка часто повторюється, стає зразком, може бути відтворена  з економією зусиль і ipso facto свідомо як зразок її виконання.

які пов’язані із смислом інституту, а тому вони виконують функцію символічної репрезентації інституту. Символічна репрезентація ролей найчастіше спостерігається в релігійній і політичній сферах.

Поняття правосвідомість є похідним поняттям від статусу та ролей. Категорія “правосвідомість” досить активно використовується теоретичними дисциплінами, що зумовлюється універсальністю правосвідомості. Проблема правосвідомості знаходиться на зіткненні філософії, теорії права, соціальної психології, соціології права. Філософія розглядає правосвідомість як відносно самостійну форму суспільної свідомості, у з’ясуванні умов породження явища правосвідомості, дослідження її смислового ядра, розглядає ще поняття ідеї права та закономірностей його функціонування і реалізації; для соціальної психології – це особливе формоутворення психіки, яке відображає світ права і регулює дії і вчинки людей у цьому світі; культурологічний аспект дослідження передбачає виявлення певних соціокультурних елементів правосвідомості; в теорії права правосвідомість є елементом правового регулювання; соціологія права вбачає в правосвідомості одну з умов ефективності дії правових норм, правоохоронної діяльності та механізму дії права.

Питання про специфіку феномена правосвідомості до цього часу залишається відкритим, адже сказати, що правосвідомість відображає право і правову дійсність, означає нічого не сказати. Правову дійсність відображають по-різному і моральна, і політична, і естетична форми суспільної свідомості.

Незважаючи на те, що правосвідомість досліджується в різних напрямках, багато з її теоретичних положень залишаються дискусійними. Насамперед це стосується самого поняття правосвідомість. На сьогодні наукова література дає нам велику кількість дефініцій цього явища. Вважаємо, що можна вичленити два підходи до визначення правосвідомості. Представники першого напрямку розуміють під правосвідомістю відображення потреби у правовому регулюванні певних суспільних відносин. Так, на думку Г.Остроумова, правосвідомість являє собою сукупність уявлень, ідей, понять, які виражають потреби в опосередковуванні поведінки людей державно-правовою волею. Представники другого напряму стверджують, що правосвідомість є відображенням суб’єкта діючого права і правових явищ (слід зазначити, що з цієї точки зору правосвідомість розглядається з превалюванням в ній раціональних або емоційних компонентів, або робиться акцент на її  соціально-правовому аспекті).7 Найбільш послідовними представниками другого напрямку є філософи та юристи. Якщо Л.Явич розуміє під правосвідомістю систему уявлень, оцінок, переконань, настроїв і почуттів, які розкривають відношення особи до діючого права8, то А.Алексєєв відносить до правосвідомості сукупність уявлень і почуттів, які виражають відношення до діючого та бажаного права, вважаючи, ще основним компонентом у структурі правосвідомості є правові уявлення,9 а Т.Бельський визначає правосвідомість як усвідомлення права і правових відношень через призму класових елементів.10

Але беззаперечним залишається той факт, що правосвідомість не тільки відображає соціальну дійсність, але і діє (впливає) на неї. Вона є однією з найбільш активно діючих форм суспільної свідомості, оскільки в ній регулятивна функція переважає над пізнавальною і оціночною. Цілком закономірно, що деякі автори у визначенні правосвідомості акцентують увагу на її практичній ролі. Наприклад, І.Фарбер вважає, що правосвідомість, як одна із форм суспільної свідомості, є сукупністю правових поглядів і почуттів, які мають нормативний характер і обов’язково включають у себе знання правових явищ, їх оцінку з точки зору класової справедливості, нові правові вимоги відповідно до економічних та політичних потреб.11 Труднощі у визначенні правосвідомості полягають в різному розумінні філософами та юристами природи правосвідомості. З точки зору семантики “правосвідомість” представляє собою синтез філософського поняття “свідомість” і юридичного поняття “право”. Залежно від визнання первинності права чи свідомості в правосвідомості знову ж таки розрізняють два напрямки. Або правосвідомість розглядається як продукт права, правових явищ, суспільні відношення при цьому відображаються у свідомості людей лише тоді, коли вони набувають опосередкування правом, а тому правосвідомість характеризується як сукупність поглядів і почуттів, які відображають правові явища; або правосвідомість є системою поглядів  на діюче право і правові явища і не сприяє з’ясуванню його природи і призначенню в суспільстві. Правосвідомість бере початок в суспільному бутті і є джерелом права.

Дискусія з приводу визначення сутності правосвідомості не може бути вирішена шляхом визнання однієї із вказаних точок зору, оскільки правосвідомість складне і багатогранне явище. Жодна з позицій сама по собі  не може пояснити механізм формування і розвитку правосвідомості. Трактування правосвідомості як відображення правових явищ принципово вірне, але в межах такого підходу важливі проблеми правового регулювання (правотворчість, правова політика) не можуть бути ефективно вирішені.

Пояснення ж правової свідомості виключно властивостями відображення суспільних відношень позбавляє її специфічного змісту як правового феномену, який забезпечує реалізацію викликаного нею до життя права і встановлення правопорядку в суспільстві.

Як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, правосвідомість охоплює, у-кінцевлює безкінечну людську екзистенцію. Звичайно, кожна форма суспільної свідомості робить це своїми власними способами. Двомірність форм суспільної свідомості зумовлюється в охопленні кінцево-безкінечного людського, і це охоплення є одночасно зустріччю кінцевого і нескінченного, яка проявляється у наявності бінарного відношення раціонального і екзистенційного начал форм суспільної свідомості, які конкретизуються в інституційних і неоформлених явищах. Усе розмаїття унікальних і неповторних індивідів, які складають суспільство, безперечно вимагає уніфікації, а їх поведінка стереотипізації. На думку Е.В.Ільєнкова, стереотипи суспільної свідомості, які вже викристалізувалися і історично ствердилися, стихійно нав’язуються свідомості індивіда і намагаються за своїм образом і подобою сформувати цю свідомість.11

Двоїстий характер форм суспільної свідомості, їх бінарність знаходять своє вираження в вербалізації екзистенційних проявів і в подальшій їх раціоналізації та в оформленні стихійних відносин в інститутах. Вербально-раціональне начало форм суспільної свідомості здійснює функцію управління світом і функцію орієнтування індивіда в цьому світі. Кожна форма суспільної свідомості знаходить своє оформлення і функціонує у двох видах – насамперед, у вигляді більш-менш закінченої системи поглядів, які приписуються всьому суспільству, і другий вид – це “неофіційна” позиція суспільства, яка має джерело свого формування в безпосередніх умовах життя людей.

Як і кожна форма суспільної свідомості правосвідомість розкривається у формі безособовій, яка передбачає чітке і ясне формулювання і у формі неоформлених, невербалізованих відчуттів і емоцій, які не піддаються у-кінцевлюванню, призупиненню цього безкінечно мінливого потоку шаблонізованими засобами мови, раціоналізації. Специфіка правосвідомості як форми суспільної свідомості полягає в наявності правових категорій і понять як особливих форм і способів відображення суспільного життя.

Цікавою є точка зору В.Вакуліної про те, що всі форми суспільної свідомості можна розділити на дві групи в залежності від тих інтересів, які вони відстоюють. Для однієї групи форм характерні сьогоденні, кінцеві, часткові інтереси – це правосвідомість, політика. Інша група форм суспільної свідомості характеризується спрямованістю на позамежне, трансцендентне – мистецтво, релігія, філософія. Ці групи суспільної свідомості відрізняються засобами, якими вони користуються. Перша потребує уніфікованої мови, бо в її арсеналі переважають засоби, які продукуються, насамперед, розумом, раціональною сферою. В другому ж випадку мова має більш символічний характер, що дозволяє звертатися до людини не як до індивіда, “одного з”, а як до індивідуальності, яка має свій неповторний світ і потребує особистісного, персонального спілкування.13

Правосвідомість пов’язана не тільки з пізнанням, моделюванням і регулюванням, але й із специфічною конкретно-предметною діяльністю, яка зумовлює специфічно-якісне суспільне явище.

Розходження з приводу функцій правосвідомості (Г.Остроумов вирізняє одну функцію – соціальну; Д.Потапейко – пізнавальну і практичну; Є.Лукашева – гносеологічну, прогностичну, правового моделювання, регулятивну; В.Щегорцов – регулятивну, прогностичну, ідеологічну, правового моделювання; Н.Бура – правотворчу, регулятивну, правовиховну, розвитку правової науки, формування комуністичного світогляду), пов’язані з недостатньо чітким розмежуванням функцій правосвідомості як соціального феномена, який активно взаємодіє з правовою дійсністю, і функцій механізму правосвідомості – тобто, “системою обробки” правової інформації, яка надходить, і формування правової поведінки14. Г.Бельський підійшов до поділу правосвідомості, але ця ідея не одержала подальшого розвитку.15

Отже, соціальні функції (зовнішні) є основними напрямками взаємодії правосвідомості і соціальної дійсності. Функції ж механізму (внутрішні) – це способи обробки правової інформації, яка надходить до індивіда, і є виробленням плану діяльності і його корекції.

 

11