yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->Механізм правосвідомості виконує такі основні функції:

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Механізм правосвідомості виконує такі основні функції:

1.     функція відображення пов’язана  із сприйняттям та інтерпретацією правової дійсності. Варіативність інтерпретації обмежується офіційним трактуванням, а інформація про елементи цієї дійсності може набувати майже безкінечної кількості варіантів;

2.     оціночна дозволяє в процесі інтерпретації здійснити відбір інформації за ступенем важливості, “просіяти” інформацію і наділити її позитивними або негативними емоціями;

3.     від оцінки інформації, від визначення її актуальності і важливості залежить і запам’ятовування або забування інформації, тобто, механізм правосвідомості виконує ще функцію фіксації інформації, здійснюючи “відсів” непотрібних, неважливих даних, а також запам’ятовування індивідом потрібної інформації;

4.     за допомогою функції співвідношення відбувається зіставлення інформації про правову дійсність та самої правової дійсності;

5.     прогностично-корекційна функція безпосередньо пов’язана з діяльністю індивіда. Для досягнення обраної мети індивід розглядає варіанти дії, намічає “план дій” з обов’язковим урахуванням (прогнозуванням) можливих наслідків і результатів. Під час здійснення необхідних дій індивід конкретизує і корегує дії, які необхідні для досягнення мети.

Перш ніж говорити про зовнішні (соціальні) функції правосвідомості необхідно вказати на “буферну” функцію, тобто, на таку функцію, яка здійснює міжформаційну функцію взаємодії між різними формами суспільної свідомості. Вона забезпечує взаємопроникність правової та інших форм свідомості, що дозволяє говорити про правосвідомість як про відкриту, гнучку систему. Означена функція не належить ні до зовнішніх, ні до внутрішніх функцій, оскільки їй притаманні ознаки як першого, так і другого різновиду. Подібність з першою групою функцій полягає в тому, що вона пов’язана з обробкою інформації і забезпечує взаємодію правосвідомості і соціальної дійсності опосередковано. З іншою групою функцій її зближує те, що відносно інших форм свідомості правова свідомість виступає як цілісне утворення, яке здатне до активної взаємодії. Тому правосвідомість є не тільки такою, що сприймає інформацію з інших форм свідомості, але й виступає як система, що впливає на них, навіть інколи блокує їх дію. Саме з таких позицій Ніцше трактував право як одну з лицемірних личин, які носять напоказ усі заклади громадянського суспільства.

Соціальні функції правосвідомості являють собою цілісне утворення, яке може впливати на соціальну дійсність і відчувати на собі зворотний вплив, іншими словами, – це основні напрямки взаємодії правосвідомості з об’єктивним світом. До характерних функцій правосвідомості належать:

а) пізнавальна, – що визначається як пошук інформації, поширення правової інформації;

б) правового моделювання: нормативного моделювання, в основному належить правосвідомості суб’єктів правотворчості, серед населення – участь у референдумах, лоббі; локального моделювання – взаємодія партнерів під час укладання договорів, прийняття статутів юридичних осіб, при встановленні локальних правил, які конкретизують приписи правових норм; опосередкованого моделювання – створення елементів правової дійсності, які лише опосередковано пов’язані з правовим регулюванням (створення творів на правову тематику, наукові концепції у сфері юриспруденції);

в) регулятивна функція, особливістю якої є те, що всі правові моделі мають значення лише тоді, коли вони втілюються в низці поведінкових актів – прийняття закону, видання книги тощо. Оскільки пошук і поширення інформації неможливі без соціальної діяльності, то реалізація цієї функції виявляє увесь нормативно-регулятивний потенціал правової свідомості.

Нам здається доречним вказати ще на такі конституюючі елементи правосвідомості як принципи. Принципи правосвідомості є конкретизацією правових ідеалів. Під принципами суспільної правосвідомості розуміються також основоположні ідеї, відповідно до яких формується розвинута правова система і здійснюється правове регулювання. Якщо правовий ідеал – це цілісне уявлення про досконалий спосіб взаємної регуляції практичної діяльності, то принцип правосвідомості – це ідеалізоване уявлення про спрямованість цієї регуляції, тобто, про один із її напрямків.

Найважливішим проявом принципів правосвідомості є рівень ціннісної регуляції, на якому стає актуальною роль цінностей у процесі формування всіх групових або особистісних схильностей до дії. Головними ознаками принципів правосвідомості є: 1) вираження сутності правосвідомості та її змісту; 2) визначальна ціннісна основа реалізації правових норм; 3) відображення найголовніших закономірностей правової життєдіяльності відповідного соціального суб’єкта; 4) наділення універсальністю, загальнозначимістю, регулятивним характером.

Регулятивна природа принципів правосвідомості проявляється на трьох рівнях:

-         на рівні ненормативної регуляції соціальної правової поведінки, тобто, на рівні закріплення найбільш загальних ознак правових регулятивів, які не входять до системи правових норм, аналіз принципів правосвідомості передбачає з’ясування їх природи як елемента культури;

-         рівень ціннісної регуляції, який характеризується роллю цінностей у процесі формування  особистісних і групових нахилів до дії. Група володіє своєю власною ціннісною системою, до складу якої відносяться і правові цінності. Така система цінностей є переосмисленою системою цінностей суспільства, вона допомагає засвоєнню індивідом загальної системи цінностей, основного ціннісного змісту правових принципів;

-         рівень диспозиційного регулювання є процесом саморегуляції поведінки особистості, це механізм дії внутрішніх установок і стимулів. Під диспозицією розуміється фіксовані схильності сприймати і оцінювати умови діяльності.

В сучасній філософській і правовій літературі питання про структуру правосвідомості висвітлено досить суперечливо. Правосвідомість розчленовують за суб’єктом відображення, за рівнем відображення, ступенем усвідомленості.

Історія розробки структури правосвідомості в сучасному вітчизняному праві і філософії нараховує більше тридцяти років наукових пошуків. Можна вирізнити декілька етапів освоєння цієї проблеми. Основою для цього є різні методологічні установки дослідження структури правосвідомості.*

Хоча правосвідомість відноситься до найбільш раціоналізованих форм свідомості, що пояснюється особливостями мови, яка використовується правом, – це і максимальна точність, офіційність, послідовність викладу, безособовість, емоційна нейтральність стилю, формалізм. Але, не зважаючи на це, можна стверджувати, що правосвідомість містить у собі неусвідомлені елементи, які проявляються і в таких виявах правосвідомості як базовий стереотип і пробіл. Базовий стереотип є найстійкішим змістовним елементом правосвідомості, в якому концентруються принципові уявлення про феномен. Базовий стереотип є дуальним за своєю природою: він пов’язаний і з раціональною сферою – формується під дією факторів зовнішнього середовища, мінливий – і тому нагадує динамічні стереотипи свідомості; з іншого ж боку – базовий стереотип подібний до архетипів – зв’язок із сукупним досвідом предків. Але ця подібність не є тотальною, бо архетип входить у життя людей через посередництво міфу, який за своєю фабулою приховує істинний зміст. Архетип притаманний людині від народження і частково засвоюється в ході сприйняття міфології, тоді як базовий стереотип утворюється в ході правової соціологізації. Базовий стереотип поширюється на важливі положення права, на основні елементи правової дійсності. Зовнішньо базовий стереотип проявляється в наявності правових традицій і умовностей, в ритуалах, пов’язаних із правовою процедурою, а зміст, як правило, формулюється в афористичних висловах. Базові стереотипи характеризуються досить довготривалим існуванням і зв’язком з колективним несвідомим, оскільки поширюється на інформацію про явища правової дійсності, які існують довгий час і є відіграють системотворчу роль у праві. Найпоширенішими базовими стереотипами є стереотипи справедливості, законності, рівності, відповідальності.

Пробілом же можна назвати такий елемент правосвідомості, який в силу різних обставин є неактуалізованим, але який стає актуалізованим в результаті поповнення інформації або через пригадування. Отже, пробіл - це частинка правосвідомості, яка не заповнена інформацією (дані про відомчий нормативний документ), або містить інформацію, яка довгий час не використовувалась і тому забулася (як наслідок відсутності ситуації, яка б вимагала актуалізації цієї інформації). Перший вид пробілів пов’язаний з незнанням нормативних актів або процесуальних дій, тоді як пробіли другого виду характеризують інформацію, яка є у суб’єкта, але яка не актуалізована з ряду причин.16

Як уже вказувалося, правосвідомість досить гнучка і відкрита система, яка здатна змінювати саму себе. Відкритість і гнучкість правосвідомості зумовлена наявністю пробілів. Наявність пробілів вказує індивіду на неможливість участі в правових відношеннях без додаткової інформації. Перед індивідом постає дилема – або поповнення (пригадування) інформації і участь у правових відношеннях, або відмова від участі у відношеннях.

Структура правосвідомості дуже складна. В ній можна розрізнити рівень буденної правосвідомості і теоретичний рівень. Буденна правосвідомість являє собою глибинний рівень правосвідомості, її “поле діяльності” розгортається в царині практичного життя людей. У структурі буденної правосвідомості вирізняють раціональну і емоційну або емпіричну сфери. Якщо перша є підсумком особистісного, індивідуального досвіду, є накопиченням певної суми знань та сформованих навичок і умінь, які необхідні в повсякденному житті, то емоційна сфера буденної свідомості є психологічним відношенням до явищ правової дійсності, яке знаходить своє вираження у почуттях, переживаннях, установках. В емоційному переживанні світу предмет осягається в усій своїй цілісності і людській значимості. Таке осягнення можливе завдяки цілісній природі самих емоцій.

Правові почуття характеризуються суб’єктивністю відношення до дійсності. Індивіди, які переживають правові почуття, більш-менш усвідомлюють причини виникнення цих почуттів, які знаходять вираження у вербальній формі.

Емпіричний рівень усвідомлення дійсності, зокрема правової, пов’язаний з безпосередньою чуттєвою взаємодією людини зі світом, і тому емпіричному рівню усвідомлення дійсності  відповідає чуттєво-образний спосіб мислення.

Раціональна сфера буденної правосвідомості, як раціональний рівень усвідомлення правового буття – це абстрактне, логічне мислення, яке виражається в поняттях, ідеях і має мовне закріплення (фіксацію). Логічне мислення має відносно самостійний характер існування у відношенні до речей або процесів, які воно відображає, може передаватися від покоління до покоління за допомогою знань.

Знання є основним способом існування свідомості, воно представляє собою узагальнення людського досвіду, відомостей про оточуючий світ і саму людину. Знання включає в себе і оціночний момент, бо визначають свою значимість в житті людини. У відношенні до правової дійсності оцінка складається як на теоретичному, так і на емпіричному рівні. Вона представляє собою, насамперед, особистісне відношення абстрактно-раціонального характеру до правових явищ. Звичайно, знання не зводиться до результатів пізнання, воно передбачає ще й усвідомлення цих результатів. Фактичні правові знання індивіда проявляються у намаганні слідувати правовим стандартам поведінки. Людина може навіть не усвідомлювати того, що вона є носієм певної суми правових знань. Такі знання виконують функцію врегулювання щоденних взаємовідносин окремих людей.

Особливе місце в структурі правових знань займають неявні  знання. М. Полані, розміщуючи цей вид знань на периферії свідомості, підкреслює цим самим безумовний зв’язок неявних знань із рефлексією і свідомістю.17 Цей зв’язок прослідковується в характеристиках неявного знання: вони пов’язані безпосередньо з об’єктивною дійсністю, можуть передаватися від індивіда до індивіда, видозмінюються в залежності від вияву невідповідності середовищу, але ці зміни відбуваються повільніше, ніж у випадку з явними знаннями. Неявні знання характеризуються неусвідомленістю, невербалізованістю і нерефлектованістю.18

Проблематичним, з теоретичної точки зору, залишається перехід неявних знань у сферу свідомості, який, як правило, здійснюється спонтанно, поза волею суб’єкта, під впливом зовнішніх або внутрішніх стимулів. Для свідомості такий перехід є несподіваним, оскільки, поява нової інформації може не мати раціональної мотивації. Вважаємо, що саме в цьому полягає пояснення феномену інтуїції як одного з виду неявного знання, яка дуже розвинена у оперативних працівників, слідчих. Неявні знання суперечливі за змістом, оскільки їхня локалізація в області рухомої границі (між свідомістю і несвідомістю) призводить до того, що в неявних знаннях співіснують два рівноправні начала, в кожний конкретний момент одне із начал переважає, але не є одиничним. Неявні знання передують раціональному пізнанню; вони супроводжують вербально-логічну і абстрактно-понятійну роботу над проблемою.

Але правосвідомість оперує особливим видом знання – правовим знанням. У чому ж полягає специфіка цього виду знання? Гадаємо, що правовим знанням можна вважати знання, яке містить норму, яка встановлює права і обов’язки суб’єктів суспільних відносин. А нормативне розуміється як нормальний, зрозумілий стан речей, який легко впізнається. У правовому знанні визначається масштаб взаємної поведінки людей, коли дії однієї людини стають точкою відліку для іншої людини. Зміст правового знання, звичайно, включає в себе й інформацію про характер державного забезпечення реалізації правових норм. До особливостей правових знань можна віднести їх загальнообов’язковість і рівномасштабність. Формалізована система правових норм в ідеалі охоплює та описує можливі варіанти поведінки. Ще однією специфічною ознакою правового знання є його імперативність, яка є наслідком однієї з основних функцій, які здійснює право, а саме – функції регуляції суспільних відносин. Правові знання безликі й об’єктивовані.

І емпіричний, і раціональний рівні усвідомлення правової дійсності та свого місця в світі тісно між собою пов’язані. Емпіричний і раціональний рівні правосвідомості знаходять своє вираження в правовій психології.

Буденна свідомість та емоційна сфера або психологія тісно переплетені. Вони фіксуються і передаються за допомогою одних і тих же засобів (громадська думка, традиція, мода), подібні і механізми їх передачі та формування – наслідування, навіювання. Ототожнення цих рівнів дає можливість виявити в них ті характеристики, які відрізняють ці явища від теоретично-систематизованих форм на рівні ідеології. Емоційна сфера фіксує настрої, установки, форми і норми соціальної поведінки, які виражають емоційне відношення. Психологічне відношення обов’язково передбачає раціональне усвідомлення, а раціональне не існує без емоційної сторони. Якщо психологічний рівень – це вираження емоційного відношення, то буденна свідомість – це певний рівень знань про світ (світ зовнішній і світ внутрішній).

Компоненти буденної правосвідомості не просто фіксуються індивідом, відбиваються в його досвіді, а переживаються ним, вони (компоненти) реєструють, відображають те, що безпосередньо відбувається у реальних діях. Рухливість буденних знань зумовлена тим, що вони безпосередньо відображають усі ті зміни, які відбуваються в житті (чутки, думки). Стійкі елементи детерміновані тими конкретними умовами життя, соціальним положенням, відносною стабільністю їх психічних ознак (стереотипи, традиції, звички, звичаї).

На рівні буденної правосвідомості немає рефлексії з приводу точної експлікації смислів термінів, які використовуються, а лише осмислено до них відносяться. Звичайно, трактування буденної свідомості як хаотичного, дискретного набору знань – це крайня точка опису цього рівня свідомості. Буквальне розуміння основних характеристик буденної правосвідомості призводить до твердження, що цей рівень свідомості не може виконувати функцію орієнтації в світі.

Незважаючи на ті відмінності, які існують між буденною свідомістю і теоретичною, можна вирізнити ряд споріднених характеристик для цих рівнів. За рівнем організації, ступенем адекватності, глибиною відображення, зв’язки емпіричних характеристик з узагальненням, регулятивними і пізнавальними функціями, ці рівні знання споріднюються низкою однопорядкових гносеологічних характеристик, їх ідентичність випливає з того, що і те й інше являють собою знання про світ. Ця єдність визначає собою і можливості їх взаємопроникнення і взаємодії.19

Поряд із буденною і теоретичною формами правосвідомості можна вирізнити професійну правосвідомість. У вітчизняній науці існують різні назви цього рівня правосвідомості, так Д.А.Керимов веде мову про практичний рівень правосвідомості; такі автори як Є.А.Лукашева, Є.В.Назаренко, вирізняють професійну правосвідомість службовців державного апарату; В.А. Сапун вважеє, що це – спеціалізована правосвідомість, а В.Н.Кудрявцев і Н.Я.Соколов визначають її правосвідомість юристів.20

Професійна правосвідомість є формою групової свідомості, вона притаманна людям, які займаються юридичною, правоохоронною діяльністю. Професійна правосвідомість розкриває практичний смисл наукових правових категорій і понять, перетворюючи зміст цих категорій у практичну свідомість, яка виражається в професійній діяльності. Тому професійна правосвідомість як практична свідомість, орієнтована на професійну діяльність, займає проміжне положення між буденною і теоретичною правосвідомістю, бо відрізняється від першої систематизованістю правових знань.

Оскільки знання без відповідних умінь і навичок перетворюються в омертвілі утворення, виявляються малодієвими, то і правові знання, як складова професійної правосвідомості, повинні трансформуватися в професійні навички і уміння, звички, які були б орієнтовані на вміння “вибудовування” професійної діяльності.

Зв’язок між професійною і суспільною свідомістю Ю.М.Грошевой вбачає в тому, що ідеї, принципи і категорії суспільної свідомості виступають у ролі ідеологічних засобів, за допомогою яких працівники правоохоронних органів пізнають правові норми, засвоюють їх вимоги і спрямовують свою діяльність на точне застосування законів.21

На основі вказаних особливостей професійної правосвідомості можна вирізнити професійну свідомість співробітників органів внутрішніх справ. Особливістю останньої є взаємообумовленість і взаємозв’язок професійно-правової і професійно-моральної свідомості з політичною, естетичною та іншими формами суспільної свідомості. Специфічними рисами професійної правосвідомості співробітників органів внутрішніх справ виділяються правова підготовка співробітників, позитивна спрямованість правових установок  і ціннісних орієнтацій, вміння застосовувати закони та розсуд як джерело пропозицій удосконалення правового регулювання.Теоретична розробка проблем правосвідомості працівників органів внутрішніх справ потребує серйозних досліджень. Загалом же можна визначити основні соціальні фактори, які впливають на формування специфіки цього виду професійної правосвідомості. Під соціальними факторами розумітимемо соціальне середовище у широкому (соціально-економічна система суспільства в цілому) і вузькому (безпосереднє соціальне оточення людини) розумінні.

Отже, на формування професійної правосвідомості працівників органів внутрішніх справ впливають:

1.     соціально-політичні чинники, оскільки працівники ОВС виступають завжди від імені державної влади і їх діяльність має політичне забарвлення;

2.     соціально-правові чинники, пов’язані з тим, що працівники ОВС відображають принципи діючого права,  якість законодавчих, урядових та відомчих актів. До соціально-правових факторів відносяться: стан правосвідомості населення, працівників державних і недержавних установ, з якими працівники працюють; юридичні гарантії законних і ефективних способів дії співробітників, їх юридична захищеність перед необ’єктивною оцінкою їх дій; правовий статус працівників ОВС, їх озброєність юридичними повноваженнями;

3.     велику роль у формуванні правосвідомості працівників ОВС відіграють соціально-психологічні фактори – конфліктність роботи, постійні контакти із злочинцями та аморальними елементами, неофіційні корпоративні настрої (цілі, норми, цінності соціальної групи); задоволення або незадоволення працівників ОВС роботою; престиж роботи в ОВС;

4.     великий вплив на формування правосвідомості працівників ОВС здійснюють культурно-етнічні фактори, які включають в себе і загальний рівень культурного розвитку співробітників, і елементи “батьківської” культури.

Зрозуміло, що правові знання співробітників ОВС мають специфічне змістовне забарвлення. Такі знання характеризуються усвідомленням та активним застосуванням на практиці норм чинного законодавства, яке відноситься до компетенції ОВС. Співробітник в силу виконання своєї професійної ролі повинен постійно демонструвати свої правові знання, бо рівень його професійної свідомості безпосередньо залежить від обсягу і засвоєння нормативних документів. Але крім суто “корпоративних” знань працівник ОВС повинен володіти знаннями про право як явище соціокультурного характеру, повинен бути поінформований про суть правових явищ, закономірності їх функціонування та ін. Працівники ОВС здобувають правові знання в системі організованого правового навчання (пасивне сприйняття знань) та в міру необхідності для ефективного виконання професійних обов’язків (активне засвоєння вимог чинного законодавства шляхом самостійного вивчення документів та в ході занять по службовій та спеціальній підготовці).

Н.Я.Соколов в загальному родовому понятті професійної правосвідомості юристів розрізняє правосвідомість окремих категорій осіб, які займаються правоохоронною діяльністю. “Єдина в своїй основі професійна правосвідомість юристів виступає в процесі правозастосовчої діяльності не інакше, як у вигляді професійної правосвідомості конкретних груп державних службовців, які виконують точно визначені правові завдання, які реалізують правові норми особливими методами і в специфічних, притаманних тільки даному органу формах”.22 На основі цього можна вирізнити професійну правосвідомість оперативних працівників, суддів, слідчих і т. д. Професійна правосвідомість державних службовців розрізняється способом відображення ними свого функціонального призначення в системі правоохоронної діяльності.

Зміст індивідуальної свідомості завжди включає в себе те, що не може об’єктивуватися в позаособистісних формах культури, не може опредмечуватися і тому існує у формі суб’єктивної реальності кожної особистості. Індивідуальна свідомість має історично визначену міру свободи і її творчу інтенцію, для якої опредмечування – це лише проміжний результат, індивідуальна свідомість перебуває в процесі постійного здійснення і не знає досконало здійсненого, абсолютного, довершеного.

Групова правосвідомість – синкретичний вид свідомості. Синкретичність зумовлюється перехрещенням різних типів свідомості членів групи в межах дії тієї чи іншої групи. Смисл синкретичності полягає в тому, що члени групи одночасно входять до складу інших більш чи менш широких груп: демографічні, етнічні, регіональні утворення, в результати чого вони є носіями не однієї, а декількох форм групової правосвідомості. Синкретичність групової правосвідомості полягає в перехрещенні в цьому виді правосвідомості різних, які не збігаються за своїми основами, типів групової правосвідомості. Одним із найголовніших факторів формування групової правосвідомості є субкультура кожної групи, тобто, нормативні цінності, які впливають на оцінки членів спільності юридичної дійсності, а також – розбіжність інтересів соціально-демократичних груп.

Розрізнення типів правосвідомості можливе за декількома принципами, найбільш цікавими, на наш погляд, є етнічний та аксіологічний принципи.

Особливості національної правосвідомості коріняться в національній самосвідомості. Не вдаючись до аналізу феномену національної свідомості та ментальності, зупинимося лише на конкретних прикладах відмінності правосвідомості у різних народів. Ці відмінності зумовлені соціокультурними традиціями та національно-психологічними особливостями народу. Національна свідомість, за словами М.Бердяєва, “таємнича, містична, ірраціональна, як і будь-яке індивідуальне буття”, ірраціональність розглядається як елемент душі нації, не поширюючись на її зміст. Як “відносно елементарним і темним, ще стихійним станом ця ірраціональність трансформується в певним чином відрефлектовану причетність до нації, до її культури”.23

Ще Б.А. Кістяківський вказував на те, що “немає єдиних і одних і тих же ідей свободи особистості, правового устрою, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, як немає капіталізму чи іншої господарської або суспільної організації, однакової для всіх країн. Усі правові ідеї в свідомості кожного окремого  народу одержують своєрідного забарвлення і свій власний відтінок”.24

Класичним став приклад відмінності правосвідомості традиційних китайців і англійців. Англійців відрізняє високий рівень правосвідомості, для них поняття загальнообов’язковості правил і норм, усвідомлення своїх прав складають одне ціле. Англійці характеризуються “загостреним усвідомленням власних прав...”, в їх розумінні, закони існують одночасно для того, щоб стримувати “недисципліновану частину населення” і для того, щоб виконувати функцію точки опору для громадян в разі несправедливості властей”. Китайці ж, виховані в конфуціанських традиціях, вважають право ознакою недосконалої організації суспільства. Право необхідне для варварів, для тих людей, які не турбуються про мораль і для тих, кому китайська культура чужа. Основною причиною того, що китайців не цікавлять норми, які містяться в законах, є те, що міжособові відношення регулюються принципами згоди і гармонії.25

Цікавими в цьому плані є дослідження формування правосвідомості у школярів Росії і Франції, які були проведені в дев’яностих роках. За висхідну точку дослідження був взятий принцип правової соціалізації, суть якого полягає у формуванні індивідуальних уявлень про право в період дитинства і отроцтва. Виходячи з того положення, що образ права і образ світу у дитини і підлітка конструюються одночасно, автори стверджують, що ці образи неподільні, а отже, процес правової соціалізації проходить в руслі загального процесу соціологізації. “Правова соціалізація, таким чином, є процесом індивідуального освоєння не права взагалі, а такого права, яким його сприймає суб’єкт в період дитячої і підліткової соціологізації. Його сприйняття відображає стан соціальної реальності, але інтерпретація, яку суб’єкт їй дає, залежить і від домінуючих соціальних уявлень, пов’язаних з його попереднім досвідом”.26

На основі проведених соціологічних досліджень були зроблені такі висновки. Уявлення росіян про закон і суддів, як правило, свідчать про те, що вони акцентують увагу на репресивній і імперативній ролі останніх. Пояснюється цей факт тим, що образ закону в індивідуальних уявленнях занижує роль закону як соціального регулятора, натомість, такий образ легко і добре узгоджується з концепцією провини і з виправним значенням санкцій. Образ закону в уявленнях російських підлітків має негативне забарвлення – головне не додержуватися закону, а не порушувати його. На перший план висувається кримінальний аспект закону, домагання свободи без меж перед лицем безмежної влади (непряме бажання звільнитися від опіки батьків).

Французькі підлітки демонструють явище сильного легалізму, який супроводжується постійною потребою в безпеці, з іншого боку – присутня постійна критика влади; вина розглядається як порушення правил, які ідуть від влади; закон же визнається основним засобом керівництва в соціальній взаємодії.

Гендерна специфіка російської культурної моделі полягає у більш напруженому відношенні до влади і ієрархії, що характерно для хлопчиків, дівчаткам більш притаманна увага до ціннісного і міжособового аспекту правових понять. Уявлення про “стрижневі” цінності французької культурної моделі  (увага до громадянських прав, принципів свободи, рівності) у французьких підлітків не мають яскраво вираженої гендерної диференціації.

Уявлення про правову систему усіх соціальних груп респондентів у Франції об’єднуються навколо загального ядра, навколо єдиної ідеологічної установки – свобода, рівність, солідарність; в Росії ж таким ядром є – закон, відповідальність, справедливість, при чому, поняття справедливості включає  в себе поняття добра, рівності, відплати по заслугах.

По відношенню до права як системи правил і установ, призначених для забезпечення регуляції соціальних відносин, теж вирізняють дві національні моделі відношення до права. Для громадянина Франції право в позитивіському розумінні – це стабільна система правил і установ, до яких можна поставити щодо вимоги забезпечення власної безпеки. Послаблення такої системи призводить до того, що довіру викликають лише ті правила, які захищають права індивіда, люди орієнтують свою поведінку за принципами підтримки міжособистісного відношення солідарності і поваги свободи інших. Росія ж характеризується звинуваченнями індивідами системи в помилках, у зловживаннях, зростанням репресивних заходів щодо злочинності.27

Можна вирізнити ще типи правосвідомості в залежності від визнання права соціальною цінністю та від різного розуміння природи цінності. Найпоширеними з цієї точки зору є натуралістичний, антинатуралістичний та символічний типи правосвідомості.28

Натуралізм у правосвідомості пов’язаний з ліберальною установкою на принципи природного права. З точки зору природного права, правовий ідеал розташовується в одній площині з правовою дійсністю, він є таким же емпіричним фактом як позитивний закон, але відрізняється від останнього більш високим ступенем узагальнення і відсутністю елемента випадковості, який притаманний історичному позитивному праву. Відповідно до такого трактування, право передує закону і державі. Правовідношення ж на перший план висуває домагання особи – “вроджене” право людини на здійснення своїх інтересів у суспільстві. Від законодавця ж очікується максимальне скорочення сфери обов’язків індивіда і максимально допустиме суспільними умовами розширення його прав. У межах концепції природного права стає можливою концепція договірного походження держави.

Протилежністю натуралізму в правосвідомості є антинатуралізм. Це така правосвідомість, яка спирається на понадчасове, поза-емпіричне розуміння цінності. Особливістю цього виду правосвідомості є ідея безумовного належного, яка заміняє потребнісну мотивацію вчинку безперервним і інтенсивним самозобов’язанням (тобто, поведінка носить не доцільний, а “деонтичний” характер).

Натуралізм і антинатуралізм сходяться в “суб’єктивації” ціннності, яка має основу у спільному для обох видів дуалістичному світорозумінні: протиставлення сущого і належного, почуттів і розуму складають їх висхідне теоретичне положення. Різниця полягає у зміщенні позитивного акценту зі сфери потягів особистості (в натуралізмі) до вольового самопримусу (в антинатуралізмі). З точки зору антинатуралізму особистість завжди недосконала, зло постійно присутнє у вигляді ірраціонального, інстинктивного компонента. Через свою нездатність побороти зло, людина потребує допомоги ззовні, яка надається державою. Вважається, що закон дисциплінує і формує людський характер, виконуючи роль опори у виконанні людиною своїх моральних обов’язків. Держава є нейтральною до суспільного і індивідуального інтересів, вона вільна від нераціональних імпульсів, які притаманні недосконалій людській природі, а тому вона є зразком виконання обов’язку для особи. Таким чином, стосовно кожного конкретного вчинку зразком є норма, вироблена законодавцем. Нормативістський варіант правового позитивізму постулює цінністю норми права, потреби і цілі, які визначають зміст правовідношень залежно від нормативного “деонтичного” ряду державного життя. Сувереном і носієм верховної влади визнається безлика держава, яка володіє формальними ознаками належного – впорядкованістю і організованістю.

 

12