yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->РОЗДІЛ 3. ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРАВО ЯК ІНСТИТУАЛІЗОВАНЕ УТВОРЕННЯ

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

РОЗДІЛ 3. ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРАВО ЯК ІНСТИТУАЛІЗОВАНЕ УТВОРЕННЯ

Для з’ясування сутності європейського права як феномена духовно-практичного освоєння дійсності необхідно розглянути європейське право як соціального інституту. Поняття соціального інституту права означає наявність “простору” його дії, тобто “правового простору, який є складовою частиною більш широкого поняття “соціального простору, останній розуміється як результат інкорпорації об’єктивованих структур і включає в себе об’єктивні просторові та суб’єктивні структури. Соціальний простір не є фізичним простором, хоча і прагне повністю реалізуватися в останньому, та і осмислення соціального простору відбувається по аналогії з фізичним, що виявляється у використанні метафор, запозичених із області фізичного простору для опису соціального, і сприйняття соціального простору відбувається у формі просторових схем. Коли ми говоримо про фізичний простір, то маємо на увазі вибір точки відліку, відносно якої розглядається місце положення фізичних об’єктів, тобто це є певним всесвітом фізичних об’єктів. Соціальний простір теж можна визначити як всесвіт, існування якого неможливе без людей, а точніше без взаємодії людей, оскільки одна людина не може створити соціального простору. Тому цілком зрозумілим є факт неіснування соціального простору на острові Робінзона Крузо до появи П’ятниці. Самотній Крузо може бути лише елементом фізичного або геометричного всесвіту, але не соціального. Основну відмінність фізичного простору від соціального П.Сорокін вбачає у обмеженій кількості вимірів першого і багатомірності останнього, яка залежить від варіантів групування людей за соціальними ознаками.1

Соціальний простір є абстракцією, яка конструюється кількома підпросторами – економічним, філософським, правовим. Отже, правовий простір як підпростір соціального простору, це область дії права як соціального інституту. Правовий простір характеризується існуванням права як соціального інституту, наявністю чинних та дієвих норм права, принципів, законів, правової мови та правової символіки, існуванням та розробкою правових теорій, наявністю правосвідомості у агентів. Звичайно, правовий простір може бути названий та побудований різними способами, що проявляється у практичній відчутності, у різних принципах розрізнення та функціонування, але загальним є наявність правових вимог, які набувають різного предметного вираження – закон, звичай і т.д., наявність реципієнтів цих вимог або агентів та наявність продуцентів правових установлень. На запитання, поставлене Солону про те, чи найкращі закони він встановив для афінян, він відповів: “Так, найкращі з тих, яким вони погодилися б підкоритися”.2 Таким чином, реципієнтами правових законів є афіняни, а продуцентом права у цьому випадку – Солон, дія ж встановлених законів Солоном поширюється на фізичний простір – територію Афін. Звичайно, кожна національна країна має свої ментальні особливості, які позначаються на функціонуванні вищезазначених складових правового простору, ми ж намагатимемося зосередити увагу на найзагальніших характеристиках.

Право як соціальний інститут.  Право у якості соціального інституту є результатом взаємодії людей, це стандартизовані способи поведінки, які є основними організаційними елементами у просторово-часовій організації соціальної системи. Виникнення права як соціального інституту, очевидно пов’язано з процесом розподілу праці і розвитку товарного виробництва. Саме розподіл праці і товарне виробництво є виразниками і способом росту виробничих сил суспільства, одночасно вони ставлять самостійність індивіда в стан взаємної залежності від інших індивідів. Взаємозалежність індивідів, їх взаємна потреба одного в іншому носить абсолютно-безособовий, анонімний, по суті, характер. Однак, існування  безособових, неперсоніфікованих відношень породжує проблему гарантій дотримання інтересів окремої людини: індивід повинен бути впевненим, що він надає іншим щось, що має цінність в суспільстві, що він може одержати в замін відповідний еквівалент. Суспільство гарантує (в ідеалі) індивіду те, що він витративши певні зусилля на виробництво речі або духовного продукту, може розраховувати або має право на задоволення своїх потреб і інтересів, які забезпечуються аналогічними зусиллями інших членів суспільства. Узгодженість зусиль індивідів на рівні суспільства досягається завдяки наявності загальних правил поведінки.

Право як соціальний інститут є складним артефактним феноменом, який втілює в ідеальній формі “суттєві обмеження тих взаємодій, частиною яких вони були раніше і які вони опосередковують в теперішньому”.3 Під артефактами будемо розуміти елементи, з яких складається культурний, а отже і правовий, простір, і які є суть трансформації перетворення дійсності, які включені в попередні історичні форми. Іншими словами, право як соціальний інститут є артефактом, і внаслідок цього є проявом людської життєдіяльності. Такий підхід можливий за урахування тієї обставини, що артефакт культури одночасно є матеріальним і духовним або символічним явищем. М.Вартофський вказував, що він розуміє “артефакти більш широко, у відповідності до доброї арістотелівської традиції, тобто як все те, що створюється людьми шляхом перетворення природи і самих себе. Сюди входять і форми соціальної організації і взаємодії, і мова, і форми технологій, і навички праці”4:

перший рівень – це первинні артефакти, які безпосередньо використовуються в процесі праці;

другий рівень – вторинні артефакти або репрезентація перших і способи дій при їх використання;

третій рівень – артефакти, які можуть утворювати відносно самостійний світ, правила якого, домовленості і результати більше не виступають безпосередньо практичними. Це, так звані, “можливі світи”, які представляють собою варіанти змін в подальшій практичній діяльності. Артефакти третього порядку надають забарвлення і життєвості тому світу, який ми сприймаємо. Форми поведінки, набуті в результаті взаємодії з “третичними” артефактами, надають змогу людині виходити за межі вирішення безпосередньо практичних завдань. З цієї точки зору, кожне артефактне явище є інтегративною характеристикою людського мислення.5

Ситуативний і контекстуальний характер існування права як соціального інституту і його елементів вимагає структурної, часової, ієрархічної і координаційної визначеності. Все це означає, що необхідно визначити основний інтегративно-змістовний елемент права як соціального інституту. Гадаємо, що таким елементом може бути організація. Із усього розмаїття визначень терміну “організація”, яке є в науковій літературі, як сукупності дій, спрямованих на упорядкування чогось; як стану і оцінки рівня порядку; як побудови якоїсь системи; як об’єднання людей для задоволення своїх потреб6. Останній варіант виводить поняття “організація” до інституційного рівня, але, звичайно, не вичерпує і не перекриває всіх категоріальних сторін соціального інституту. Організація як елемент змісту інституту дозволяє автономізувати частину суспільства з притаманними їй функціями, виокремити цю частину як соціальний інститут, реалізуючи цей процес через конкретні установи. Соціальний інститут виникає на базі деякої несоціальної організованості, такого порядку, який визначає співвідношення і розподіл функцій між елементами, які забезпечують їх зв’язки і обумовлене існування, але ця організованість лише основа соціальної організації для функціонування виникаючого соціального інституту. Як процес, або стан організація не існує автономно, тим більше як статичне явище. Вона існує в людському суспільстві динамічно, має різні рівні розвитку в залежності від характеру функціонування окремих особистостей.

Можемо стверджувати, що організованість людей – це стан і відношення готовності до спрямованих дій всієї інституалізованої системи. При цьому організованість набуває властивості системи соціальних установок, а соціальний інститут через посередництво організації набуває процесуальний зміст для реалізації відношень суб’єктів соціального інституту і є формою опредмечування відношень і діяльності соціального інституту.

Організація як змістовний елемент соціального інституту виникає у відповідь не стільки на розростання кількості людей, як у відповідь на розширення видів відношень, які породжують статуси, ролі і норми. А останні, в свою чергу, вимагають ієрархізації і упорядкування, закріплення сфер дії.

Поняття “організація” не розкриває в повному обсязі опредмечування відношень, вона сама є елементом більш широкого соціального елемента, яким є соціальний інститут. Організація соціального інституту є насамперед технологією, а не самою соціальною творчістю, тому доцільним є аналіз правової технології як організації соціального інституту права.

Правова технологія – це сфера конструювання права в межах конкретного історичного середовища. Технологія уособлює в собі формування права в межах “робочого варіанта” історичного процесу, не поширюючись при цьому на тривалий історичний період, тобто соціальним полем діяльності виступає не макро-, а мікропроцеси. Організація права має часову прив’язаність і просторову локалізацію, і вона часто підпорядковується досягненню конкретних цілей. Правова технологія як метод містить в собі селекційний момент: відбір правових структур і засобів, які сприяють раціональному, стійкому розвитку суспільства. Правова технологія характеризується наявністю основних принципів формування права: це і принцип активності права, який закріплює право у вигляді генетичного фактора соціального конструювання, який знімає проблему пасивності, жорсткої підпорядкованості права політиці, що в свою чергу сприяє виходу суспільства на правові основи; це і принцип безпосередньої єдності суб’єктивного і об’єктивного, який дозволяє подолати гіпертрофію абстрактних теоретичних схем і вводить нас в світ наукових дискусій,  вибудуваних на аналізі живих реалій; це і принцип об’єктивності, тобто відповідність законів об’єктивним потребам і закономірностям суспільного розвитку, це шлях обмеження ірраціоналізму, волюнтаризму і свавілля у формуванні законів і підзаконних актів; це і принцип поетапності – поступове удосконалення і зміна правових структур, який дозволяє зняти ірраціональність права, бо створює громадянам умови для осмислення доцільності або недоцільності заміни тих чи інших правових інститутів, дозволяє сформувати впевненість в тому, що зміни не принесуть із собою небажаних наслідків для кожної людини.

Правова технологія як організація соціального інституту права може ефективно використовуватися, якщо як її базового поняття виступає змістовне визначення права.

Донедавна у вітчизняній літературі визначення права зводилося до того, що право представляє собою сукупність норм, яка забезпечується примусом з боку держави. Як відомо, це визначення права було висунуте кельзенською нормативістською школою і, не дивлячись на критику, використовується до цього часу і у нас, і за кордоном. Чи можна, спираючись на наведене нормативістське трактування права, вийти на його функцію регулятора соціального життя? Ні. Визначаючи право як сукупність правил поведінки, ми змішуємо його сутність з його державною формою. Нормативістське трактування права в однаковій мірі обумовлює як стабільність, так і нестабільність соціального розвитку, як раціональність, так і ірраціональність законів, оскільки якість і “людиномірність” норм у цьому випадку залежить від законодавця, який ототожнюється з державою.

Визначення права включає в себе об’єктивні потреби суспільного розвитку, коли як найголовнішої вимоги виступає система інтересів індивіда, нації, людства. В такому випадку право не є формально-абстрактною сукупністю правил, законів, а є самим життям, системою її самозбереження і стабільності. Таке право не може виступати регулятором дисбалансу і соціальної конфліктності.

Слід зазначити ще таку особливість права як соціального інституту, а саме: притаманні йому ціннісні властивості як співвідношення цінностей двох рівнів – базових та функціональних цінностей. Якщо перші є сутнісними та первинними цінностями і характеризують “право як цінність”, то другі – це функціональні, вторинні, змістовні цінності, або “цінності в праві”.7

Право як інститут характеризується такими поняттями як історичність і контроль8, воно створюється в ході історії, воно не може бути створеним одномоментно, воно  має свою власну історію і одночасно є її продуктом. Розуміння права як соціокультурного феномена неможливе без усвідомлення і дослідження його історичного процесу становлення. Оскільки історичні форми інституалізації різноманітні, виникає питання про те, яким же чином об’єктивується інституційний характер, як людське творіння втрачає ознаки людини. Людина може забути про своє авторство, внаслідок того, що процес творення не може бути виконаним від початку до кінця одним поколінням, а тому можливе відчуття втрати зв’язку між людиною-творцем і творінням. Тому стає можливим сприйняття соціального світу як світу дегуманізованого, як чужої фактичності, яка людині не підвладна.

Інституційний світ, до якого належить право, завжди сприймається як об’єктивна реальність. Маючи свою історію, право існує до народження кожного окремого індивіда, для індивідуальної пам’яті якого вона недоступна. Історія існування інститутів пов’язана з традицією, і внаслідок своєї традиційності інститут є об’єктивним. Тому право для індивіда є незаперечним фактом, явищем, яке зберігає свою реальність незалежно від уподобань цього ж індивіда, воно завжди зовнішнє. Маючи на “озброєнні” примусову силу, силу своєї фактичності, механізми контролю, право не втрачає своєї реальності, хоча індивід і не розуміє його способів дії і мети. До того часу, доки право існує як “непрозоре” утворення, як зовнішня сила, індивід не може пізнати його  шляхом інтроспекції.

Але треба пам’ятати, що інституційний світ, і право зокрема, – це передусім об’єктивована людська діяльність. Соціальний світ не може набути онтологічного статусу, хоча в людському сприйнятті він і відзначається об’єктивністю, Це пов’язане з тим, що статус об’єктивного соціального світу неможливий без людської діяльності, в процесі якої він і створюється.

Право як соціальний інститут відноситься до соціальних інститутів деонтичного типу – до найрозвинутішого виду соціальних інститутів, які виникають в цивілізований період існування людства, а їх розквіт припадає на Нові часи, коли особистісне усвідомлення людиною себе в соціумі одержало достатній кількісний матеріал. Цей процес супроводжувався усвідомленням своєї індивідуальної значимості в суспільстві, а це, в свою чергу, породжувало протиріччя між індивідуальним, корпоративним інтересом і суспільно-значимим інтересом. Згодом таке протиріччя породжує феномен обов’язку як необхідності збереження своєї загальнозначимості через поступ своїми інтересами на користь суспільним.

Право як соціальний інститут деонтичного типу є найбільш викристалізуваною формою детермінації особистості. Основними змістовними особливостями права з цієї точки зору є:

1.     право відзначається високим ступенем належного. Належне притаманне всім інститутам в тій чи іншій мірі, але як нормативна організованість, воно стає провідною детермінацією діяльності людей при достатньо високому ступеню розвитку соціуму. Тому багато видів діяльності і суспільних відношень потребують подібного роду інститутів для більш жорсткого закріплення цих відношень і стабільності їх відтворення, тобто соціальні інститути деонтичного типу, і право в тому числі, мають дисперсійний характер;

2.     цей тип інститутів передбачає граничну ступінь організації, яка виражається у регламентації, ієрархічності і обов’язковості виконання членами інститутів їх ролей. Зовнішня детермінація зберігається і найбільш повно та найбільш інтенсивно впливає на поведінку індивідів у вигляді санкцій, дискримінацій та пересудів. Чим більше індивід виражає протиріччя між індивідуальним і соціальним, тим більша ймовірність існування в суспільстві розвинутих репресивних санкцій;

3.     соціальний інститут деонтичного типу характеризується знаковим опосередкуванням норм і організації. За символічним порядком стоять детермінуючі поведінку людей ідеї і смисли, знаково оформлені і формалізовані в документах, які регламентують відношення і носять ідеологічний характер;9

4.     в рамках держави деонтичні інститути реалізуються через заклади, які функціонують в легітимному режимі (правоохоронні органи, суд);

5.     соціальні інститути відзначаються системою управління. Можна виокремити три основні системи управління: програмне, компенсаційне і управління із зворотним зв’язком. Для права як соціального інституту деонтичного типу характерне програмне управління, в якому обмеження можливих відхилень забезпечується організацією нормативної поведінки. Таке управління наділене властивістю самонастроювання і цілеспрямування, окрім нормативності, яка характерна для деонтичного типу інститутів. В деонтичному інституті кожен повинен займати той статус і виконувати ту роль, які визначені нормативною організацією.

 

15