ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Нормативність права.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Нормативність права.

Сучасна правова думка інституційність права пов’язує передусім з таким явищем права, як нормативність. Як було вказано раніше, нормативність є іманентною властивістю культури, а тому вона не є визначальною ознакою права як соціального інституту. Справа полягає в тому, що правова норма є специфічним утворенням, результатом інтелектуально-творчої діяльності людини, яке характеризується  високим ступенем абстракції та узагальнення.

Норми характеризуються як оформлені, встановлені, кінцеві утворення, як спосіб увіковічення невловимо-екзістенційного, як засіб трансляції накопиченого досвіду і знань наступним поколінням, забезпечують безперервність культурного наслідування і задають структуру того культурного простору, в якому людина себе щоразу застає.

Нормативність соціокультурних феноменів передбачає формалізацію і стандартизацію поведінки і відношень. “Мораль, релігія, право суть інститути культури”10, які є основними регуляторами соціального життя і які проявляються як ідеальні, духовні принципи. Гегель вважав, що політичні, громадські, морально-правові установки оформляються в праві, яке охоплює “наявне буття” всіх визначень свободи; в “моральності”, в моральному світі як “світі відчуженого від себе духу”. Означені принципи, на думку філософа, надають цілісного характеру державі. Закони права, моральні норми, тобто регулятиви суспільного життя, наділені субстанційним характером, тому що принципи правового і морального регулювання мають загальний, цивілізаційний (в розумінні культурного) характер в межах країни або епохи, на відміну від конкретних правових або моральних норм, які мінливі і динамічні. Реального існування загальні регулятиви набувають через особливе і одиничне, як вияв людської дії. Загальні принципи наповнюються наявним змістом у засвоєнні суб’єктивною волею.

Соціальні регулятори – це оформлений у вигляді осмислених, встановлених правил і норм поведінки досвід багатьох поколінь людей, які претендують на загальність. Правові і моральні норми вплітаються в духовно-практичне життя людей, у сферу спілкування – у  взаємодії з іншими індивіди продукують, видозмінюють, узагальнюють правила регуляції суспільного життя, задаючи їм наперед загальнолюдського характеру і загальнолюдської значимості. Але щоб сприймати, відтворювати, осмислювати, використовувати і виконувати норми і правила, індивід на якомусь щаблі розвитку повинен прилучитися до духовних надбань попередніх поколінь і сучасних йому людей, оскільки норми, як правила поведінки, є об’єктивованими здобутками культури.

Норми виконують функцію безпосередньої орієнтації людини в сутнісному просторі життєвого світу. Об’єктивований світ людської діяльності є, передусім, світом втілених і актуалізованих смислів. Будь-яке зовнішнє щодо людини утворення сприймається, пізнається, осягається людиною лише в системі тих смислових означень, яких воно набуло в царині культури. Орієнтація полягає в тому, що ситуативно відкриті можливості є вже наперед інтерсуб’єктивно специфікованими. Норма виступає обмеженням можливості, вона регламентує і легітимує актуалізацію певної можливості. Норма виражає універсальний характер максими дії, якщо під максимою розуміти такі правила поведінки, які максимально наближені до ситуації, і які реалізуються в звичайній практиці індивіда. Але разом з цим, норма не може гарантувати однозначного характеру ситуативної поведінки людини, а лише визначає межі припустимого. Норма привноситься у життєвий світ кожного безіменним авторитетом традиції.

Норми – це регламентовані принципи освоєння спонтанних зв’язків соціуму через призму припустимого і належного. Трансльовані традицією норми містять в собі ситуативність, хоча ця ситуативність розуміється як інваріантна, вона регламентує повсякденність і реалізується у вигляді звичаїв. Правова норма є конститутивним чинником сфери мого буття-з-іншим і виступає генералізованим виразом очікування та регулює повсякденну інтеракцію індивідів, на основі успадкованих традиційних канонів спів-буття; норма опосередковує взаємини між особистістю та соціальними структурами суспільства.

Вербалізованість правових норм і притаманна їм строгість у формуванні імперативів дійсно можуть вважатися класичним зразком соціальних норм, якщо дотримуватися точки зору, що в останніх є усвідомлені та словесно виражені вимоги до поведінки людей.

Норма права завжди є такою конструкцією, певним “повинно бути”, тим, що людина в процесі діяльності втілює в життя. “Належне” означає буття певної обставини, яка має для нас значення мети, а “належне” виражене в нормі – це і результат, і еталон оцінки поведінки. Мова права і логічна форма викладу правової норми мають вигляд більш концентрованого виразу належного, але разом з цим, правова норма, як соціальна норма, – це не тільки веління, а й інформація про суще. Структуру належного можна представити у вигляді системи прав і обов’язків, без яких неможлива дія ціннісних регуляторів (до яких відноситься право). Належне – це не тільки вимога певної поведінки, це і домагання суб’єктів соціальної взаємодії на певний порядок відношень. Норми права – цінності, які не існують абстрактно, а органічно вплетені в життєву практику індивідів.

Можна погодитися з М.Козюброю в тому, що “норма права в абстрактній формі визначає лише основні, типові риси правовідношення, його модель. Реальна дійсність постає в ній у узагальненій формі, у зміненому і перетвореному вигляді, без усієї багатоманітності одиничного”.11 Адже, розмаїття всього суспільного життя неможливо обмежити і окреслити типовими рамками правових норм. Це зумовлюється тим, що норма як загальне правило тільки приблизно відповідає соціальній дійсності.

Основними рисами правових норм можна вважати:

а) суспільний характер, який виявляється в репрезентації суспільних вимог, визначає міру належної поведінки індивідів;

б) формалізм – правова норма встановлює конкретні права і обов’язки членів суспільства. Формалізуючи міжсуб’єктні відношення, норми права виконують функцію оцінювання поведінки людей;

в) загальність – правова норма опосередковує типові суспільні відношення.

Нормативність права є найголовнішою його ознакою. Норма права – це соціокультурний феномен, різновид соціальних норм, головним призначенням яких є регуляція поведінки людей у суспільстві. Як і всі соціальні норми, норми права безособові і деперсоналізовані. Унікальне, індивідуальне відсутнє в правових нормах, а тому екзистенційне “вживання” у сферу дії реально існуючих правових вимог можливе на рівні повсякденної правосвідомості. Норми права задають однаковий для всіх масштаб поведінки, і цей масштаб можливий внаслідок того, що право базується на принципі формальної рівності. Норми права – це пошук культурного, олюдненого вияву тваринного начала в людині, вони націлені на особистісну орієнтацію на іншого, на буттєвість людськості. До особливостей правових норм належить і їх антиавторитарність. Ця специфіка правових норм унеможливлює відношення до людей шляхом командування та адміністрування, виключаючи таким чином будь-яке посягання на особистість. Різниця між правовими та моральними нормами очевидна, оскільки перші є особливим видом регуляції суспільної поведінки, специфіка якого полягає у наданні простору для здійснення неморальних вчинків. Правові норми обмежують і кладуть край лише небезпечним формам зла, але разом з тим дають право людині на вибір добра. Тому право не сумісне і навіть протилежне будь-якому вияву патерналізму, оскільки головне його призначення полягає у припиненні як злочинних дій, так і насильницьких заходів масового та індивідуального ощасливлення.

Правові норми формуються задовго до їх законодавчого закріплення, в результаті законодавчої діяльності держави вони стають юридичними нормами, оскільки держава надає їм формальної визначеності.

Отже, правові норми, як і всі культурні норми, є соціальними, але, до певної міри, і транссоціальними, бо існують як “викристалізуваний, застиглий, осілий колишній соціум, як його відлита в тіло культури форма”.12 Слід зазначити, що норми проявляються у свідомості в різних формах: вербалізована форма норм закріплюється у вигляді понять і створених за їх участю правил; образна – закріплює нормативні комплекси і окремі норми у вигляді уявлень, значне місце серед яких займають ідеали. Але уважний підхід дозволяє визначити, що кожне уявлення, в тому числі і ідеал, кожне поняття, яке відображає норму, не можуть існувати інакше, ніж в єдності форм прояву.

Закон. До ХVІІІ століття право розумілося як сукупність встановлених та санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки, що призводило до ототожнення закону з державними наказом, а отже право не відривалося від загального закону. Найширше та найповніше втілення права вбачалося в “Кодексах про покарання”, що начебто найповніше відповідав принципу справедливості, що і призвело до формування заборонного характеру правової норми. ХVІІІ століття показало, що в державі, де право є волею, піднесеною в ранг закону, життя є не набагато кращим, ніж в умовах беззаконня. Відродження гасла “Нехай загине світ, але запанує справедливість” як основного принципу правосуддя ознаменував собою “коперніканський” переворот у праворозумінні, суть якого полягає у усвідомленні необхідності примусового обмеження самої примусової державної влади.

Проблему взаємовідношення права і закону можна розв’язати, якщо відмовитися від вузьконормативного розуміння права, від зведення права до закону. Висхідними пунктами наших міркувань буде розуміння права і закону як двох взаємопов’язаних, але якісно різнорідних явищ людського буття. Право є феноменом духовно-практичного освоєння дійсності, а закон – продуктом усвідомлення правової дійсності і одночасно продуктом діяльності законодавця. Як вже неодноразово підкреслювалось, сьогодні право потребує сили, яка б могла підтримувати загальний характер правових вимог – принцип еквівалентності і рівної міри. Такою силою є держава, яка використовує для цієї мети закон як засіб закріплення еквівалентності. За своїм характером закон – це документ, який створюється за законами формальної логіки; він охоплює та відображає певний вид суспільних відносин, формалізуючи та узагальнюючи їх. Але закон не може повною мірою бути адекватним правовим відношенням, які складаються та функціонують у визначений час, як і соціальній дійсності. Юридичний закон повинен відображати реальний стан речей у закінченій, чіткій і несуперечливій формі. Тому досконалість системи законодавства у формально-логічному відношенні означає її відрив від правової реальності і можливість швидкого занепаду.

 

16